Інтроверт. Індивідуаліст. Нонконформіст. Демобілізований боєць «Азову», якому подобається йти проти системи. 23-літній Денис Тарасов нарешті зважився відкрити свою скриньку Пандори – криваві спогади з фронтового пекла. Хлопець зміг самотужки подолати чорну депресію, яку в свідомості залишила війна.

«Ви не проти, якщо я закурю? – запитує в журналіста Денис Тарасов дорогою до редакції. – Я почав палити лиш два роки тому. Одну цигарку курю для задоволення, а другу – аби зняти стрес…»

Нікому не вірив

Він родом з Івано-Франківська, але майже все життя прожив у столиці. Коли навчався на випускному курсі медичного коледжу, розпочався Майдан. Денис на той момент уже володів знаннями і навиками, необхідними для допомоги і порятунку життя. Окрім цього, для нього було важливо самостійно розібратися в ситуації, яка роздирала країну.

«Так історично склалося, що я нікому не вірю, – пояснює хлопець. – Поки все сам не перевірю. У моєму коледжі лунав лиш голий популізм. Аби щось протиставити цьому пустослів’ю, я розумів, що маю прийти на Майдан і емпірично сам прожити все, що коїться. Всі мої одногрупники переймалися тільки успішною здачею державних іспитів. Мені це здавалося надзвичайно мізерною мотивацією. Із 30 студентів, які так само, як і я, володіли навиками рятування життя, а декотрі, можливо, навіть краще, ніж я, нікому не вистачило сміливості, розуміння, бажання піти і бути там, де дійсно міг бути дуже корисний».

На Майдані Денис пристав до медичних мобільних бригад. Так чергував рівно два місяці. Отримав неоціненний досвід, про який його одногрупники могли б тільки мріяти. Більше любив нічні чергування – вони цікавіші. Відсипався за тих кілька годин, що лишалися між парами в коледжі й чергуваннями на Майдані.

Після завершення Революції гідності Денис мав потужний посттравматичний стрес. Почалися галюцинації – замість синьо-жовтого прапора бачив стяг у крові; йдучи вулицею, могли привидітися закривавлені людські трупи… Хлопцю стало трохи лячно – що з цим тепер робити? Він багато аналізував. «Мене виховали в такому дусі, що моє життя залежить лише від того чи іншого мого вибору, – каже Денис. – Тож я чітко усвідомлював поняття причинно-наслідкового зв’язку, важливість критичного мислення… Тому, коли чувся зле, то розумів, що це зі мною щось не те, це наслідок лише мого вибору, який я здійснив раніше, і більше ніхто в цьому не винен».

Йти проти невігластва

Денис ще навесні 2014-го рвався на війну, оббивав пороги усіх військових частин, однак тоді контрактну службу вже припинили, а строковиком хлопець не хотів іти: «Я розумів, що тоді буду не в зоні АТО робити те, що хочу, і те, що наразі доцільно для країни, натомість копатиму генеральські дачі. Не хотілось бути розмінною монетою».

Та й батьки вмовили принаймні закінчити коледж, адже залишилось кілька місяців до диплома фельдшера. Далі Тарасов вступив до столичного медуніверситету, вигравши грант на оплату першого року навчання у виші. Кожен претендент повинен був написати есе, в якому мав пояснити, чому саме він гідний цієї стипендії. До речі, Денисове есе й досі показують вступникам на перший курс як зразкове.

Але хлопець провчився лише півроку – більше не зміг бути осторонь від війни, принаймні так наказувало серце. Та й в університеті знову довелося стати чужим серед своїх – більшість студентів, які прийшли, аби навчитися рятувати людські життя, і які мали би бути чисті й сильні духом, виявилися геть іншими. «Я не помітив там адекватного мислення, – розповідає боєць. – «А вот зачем нам эта война? Зачем они там гибнут?..» Я більше не міг це слухати. Бувало так лютував, що стільцями кидав у якогось «розумника». Я взагалі нонконформіст, мені подобається йти проти системи і невігластва».

Сам себе витягував

Денис записався до «Азову» як фельдшер медичного пункту. Хоча у зоні АТО йому доводилося не тільки лікувати людей, але й брати зброю до рук. Воював протягом року. Коли «Азов» імплементували до Нацгвардії, то звільнитися в Дениса не було можливості, тож він перевівся в тилову військову частину 3027. «Азовців» офіційно зняли з бойових завдань, – пояснює Денис. – А міситися на одному місці я не хотів».

Ще рік він пропрацював фельдшером батальйону, виконуючи обов’язки начальника медичної служби. З постмайданівського ідейного оточення хлопець потрапив на зовсім інший бік барикад. Знову був чужим серед своїх.

Коли повернувся на цивілку, посттравматичний стресовий розлад став значно сильнішим, ніж після Майдану. Бували такі моменти, коли йшов вулицею і хотів усім зустрічним натовкти пики. Просто тому, що все дратувало.

Спершу Денис не наважувався відкрити свою скриньку Пандори – криваві спогади з фронтового пекла, усвідомлення себе як ветерана. Але від того ставало тільки гірше. Тим паче боєць не звик утікати від правди чи від спогадів.

Відомий психіатр Зігмунд Фрейд виділяв два типи переживання психотравми: меланхолія і сум. У першому випадку людина, наче нарцис, сама себе купає у власних скаргах, образах на життя тощо, словом такий собі емоційний мазохізм. А ось у стані суму людина повністю переживає всі травматичні обставини, але в той же час усвідомлює, що треба жити далі й знаходити силу рухатися вперед. Денис пережив обидва стани: з меланхолії поступово перейшов до суму. «Настав такий час, що я почав себе жаліти, хоча не звик до цього, – каже «азовець». – Мені було шкода, що мене настільки не розуміють довколишні, адже все так очевидно – невже вони всі осліпли?.. А ще я багато себе критикував за те, що зробив чи не зробив, зрештою, картав себе за все поспіль».

Денис сам себе витягував. Пробував різні методи. Багато аналізував і читав. Знаковою книгою виявився роман Айн Ренд «Атлант розправив плечі», який хлопець читав уже втретє і нарешті знайшов підґрунтя для власного «я». Також боєць розповідає, що в буддизмі є думка, що через біль і страждання пізнається задоволення. «Якщо болить, отже, ти ще живий, і це неабияк тішить», – усміхається воїн.

На щастя, адаптація до цивільного життя у Дениса обійшлася без алкоголю: «Пиячити, щоб погасити стрес – не бачу в цьому сенсу. Це дуже примітивний вихід, бо не вирішує проблеми і, відповідно, не дає ніякого результату».

Денис радить: яким би важким не був посттравматичний стрес, треба відшукати в собі відвагу і прийняти його. В жодному разі не варто закриватися: «Так, боєць уже ніколи не стане таким, яким був до війни, але в цьому якраз і полягає суть. Хтось чи щось зберегло мені життя на війні. Не думаю, що це випадковість. Отже, моя місія в цьому житті ще не закінчена. Треба шукати свій шлях, аби виконати призначення. Можливо, саме для цього мені і повинна була знадобитися та свідомість, яку я маю зараз, пройшовши пекло війни».

«Я нездоровий»

Зараз Денис міркує, що робити далі. Поновитися в університеті й продовжити здобувати освіту лікаря? Але чи вартує на це витратити аж сім років? Адже можна знайти альтернативу і просто зараз працювати в улюбленій медицині. Наприклад, хлопцю до вподоби реабілітологія. Ще під час навчання в коледжі він закінчив курси масажу: «Мені подобається допомагати людям без медпрепаратів».

Наразі Денис долучився до роботи благодійного фонду «Лелекера», який координує його мама. Фонд об’єднує волонтерів, які протягом останніх трьох років допомагають зберегти Україну на мирній території. Основний проект фонду «Шлях додому» спрямований на допомогу постраждалим в АТО. В рамках цього проекту відбувається публічний збір благодійних пожертв ресурсоцінною сировиною (насамперед, пластикових кришечок) і передача їх на переробку. Виручені від переробників кошти благодійники спрямовують на медичні потреби поранених вояків.

Також «азовець» долучився до дитячого табору психологічної реабілітації для дітей із зони АТО «Лісова застава», де він працює черговим фельдшером. Заїзди проводять неподалік Києва. Команда фахівців допомагає дітлахам переключитися з жахіть минулого на щось позитивне в житті.

Денис каже, що робота з дітьми неабияк реабілітує і його самого. «Це не такі діти, як ті, що розпещені тут, у тилу, – продовжує воїн. – Вони можуть бути дуже закритими, при цьому маючи глибоке бажання працювати зі своїм травматичним досвідом, але не розуміючи, як це можна зробити. І це підштовхує мене до роботи над собою – діставати з мозкової флешки те, що вже залежалося, і проживати це. В той же час це дає можливість показати дітям, як це здійснити».

У таборі Денисові запам’яталася історія хлопчини, який разом із братом виходив із сірої зони через залізничну колію, а сепаратисти стріляли по них, як по мішенях у тирі. «Азовець» дуже перейнявся цією дитиною, адже побачив у хлопчику такого ж травмованого, як і він сам.

Робота в дитячому таборі дала Денисові життєвий ресурс і мотивацію: «Я знову відчув, що можу бути комусь потрібен».

Коли бійцеві стає геть зле на душі, він іде до лісу. Обіймає там дерева і так енергетично відновлюється.

«Я нездоровий. І психологічно теж, – усміхається Денис. – Але я не кидаюсь з автоматом на людей. Річ не в тому, що я безпечний для суспільства, думаю, якраз навпаки – саме це суспільство безпечне для мене».

Наталя МОСТОВА