Вистави часто потребують другого перегляду, свіжого та відкритого погляду. Дивлячись вперше, я завжди впускаю важливі деталі та не до кінця вслухаюсь у сенс реплік. Глядач одразу не здатен охопити все, сконцентрувавши увагу на тому, що найбільше зачепило. “Інтимна зона” вдруге оголила існування відкритих запитань, які добряче застрягли в голові та прикипіли до серця гострою потребою відкинути байдужість та поглянути реальності у вічі.

Актори готуються до вистави, швидко виговорюють “мі-ме-ма-мо-му”, співають, видихають, готуючи діафрагму до напруги, та пригадують найскладніші уривки з діалогів. Вони налаштовуються на правильну хвилю і виходять на сцену вже не собою, а в своєму образі. Вони вправно перетворюють хвилювання на інструмент швидкого перевтілення.

Зал нервує в очікуванні чогось нового та емоційного. І ось вони, трійка, яка впевнено дефілює, як на найкращих модерних показах Мілану, – в фешенебельному одязі та з модним макіяжем, прямують з відсутнім поглядом, який вчепився у виразно чітку ціль, у кожного свою.

За дорогим одягом прихований гнітючий сум, за нафарбованими губами – слова, що залишились несказанні. Вона хотіла мати дітей, але колись припустилась страшної помилки – операції, яка поставила хрест на її щасті. Її переслідував постійний голод її ненародженого сенсу життя. Тепер у неї була ідея-фікс – дитина. Інна кидається в крайнощі, ставить під загрозу любов із чоловіком, ламає свою гордість, відчайдушно хапається за соломинку порятунку – провінційну, чисту, наївну Людмилу. Хороша дівчина погоджується на всі поставлені умови, не здогадуючись про глибоко заховані в ній материнські почуття, які прокинуться та не дозволять їй віддати свою дитину.

НІ-ЗА-ЩО! – кричав Людин інстинкт. Вона кожною клітиною відчувала прив’язаність та любов до свого первістка, і закон був на її стороні, бо вона біологічна мати. Вщент покинута у безвиході Інна розбила об нереальну мрію свою гідність, честь і любов. Вона втратила здоровий глузд, а чоловік нічим не міг їй допомогти.

Роль Інни – перша серйозна акторська робота молодої актриси Ірини Буняк. Вона викликала в мене сотню різних емоцій. Німий відчай, болюча трагедія, несправджені надії, голосне безумство та безмовна паніка змінювались на її обличчі, в очах відтінилися внутрішні переживання персонажа, я повірила з першої секунди.

Її героїня Інна відсторонилась від реального життя, відкинула чоловіка, бо в її світі снувала єдина думка, її свідомість заполонила ідея мати дитину. Вона уклала договір з дияволом і наважилась на неймовірну авантюру. Але як би Інна не боролась зі своїми почуттями, її біль був сильніший за неї. Вона витерпіла страшні муки, дозволяючи чоловіку в сусідній кімнаті кохати іншу, говорити ласкаві слова та дати тій жінці право на його інтимність. Чи може витримати людина, коли в неї забирають повітря, коли її позбавляють мети буття?

Чоловіка Інни Панаса зіграв новоспечений актор Андрій Мельник. Ця роль розкрила в акторові образ мученика. Від його явних страждань, сліз та слів пошепки мурашки по шкірі. Голос зачаровує і відкладається в голові. Панас чітко діяв відповідно до вказівок коханої дружини, бо кохав її понад життя. Дуже мріяв про сина чи доньку, ходив до знайомих та в садочки, тільки би почути дитячий сміх та відчути безпосередність чистого серця. Ідея дружини вдарила по найболючішому, але Панас піддався і, всупереч своїм принципам, кохав чужу, опікувався чужою і ділився власною інтимністю з чужою. Він крадькома забирав шпильки Інни, як десятикласник, і тихо завмирав щоразу, як чув наближення її кроків. Але дружина відсторонилась, хоча відчайдушно страждала і дуже потребувала його тепла. Вибір розривав душу на шматки, але нещасний чоловік повинен вирішити, де його справжня сім’я.

Скромну дівчину Людмилу зіграла молода кров театру Мар’яна Тимчишин. Актриса має цікаву особливість – вираз її обличчя може змінюватись майже щосекунди. Вона легко перетворює скромність на шалену пристрасть та сяє надією вхопитись за щастя, навіть якщо це любов чужого чоловіка.

Мотив поведінки героїні незрозумілий з контексту, але вона переконана, що подужає виносити та віддати дитину. Працюючи друкаркою, Люда до безтями закохалась в свого господаря, лише не передбачила, що сама полюбить те, що збиралась віддати. Під час вагітності Панас прив’язався до матері його майбутньої мрії, але як би він не благав, які б загрози не кидав, проклинав, молив на колінах, Людмила була непорушна, мов скеля. Вона відчувала тваринний страх, що дитину можуть кудись забрати, заховати. Ні, краще смерть.

 

Інсценізував твір Винниченка “Закон” режисер та директор драмтеатру Ростислав Держипільський. Для постановника ця вистава стала цікавим експериментом, адже простір камерної сцени заграв по-новому: глядачі сидять навпроти вікна, адже деякі сцени відбуваються надворі. Прямо перед глядацькими кріслами імпровізований подіум, а кімнатою кохання та зради слугує прозоре приміщення з пластиковими стінами. Експеримент стосується також емоцій персонажів, які миттєво перемикаються із глухого плачу до навіженого реготу.

Вистава сповна виконала своє завдання та поставила перед глядачем десятки запитань про наслідки аборту, роль сурогатного материнства і невід’ємні почуття кожної жінки.

Страшно уявити, скільки поламаних життів та сплюндрованих душ ховаються за величезними цифрами статистики. 180 тисяч жінок щороку роблять аборти, і в Україні ця цифра перевищує європейські показники втричі.

Тож вистава навряд чи розважить вас жартами чи веселощами, але допоможе поринути в роздуми над тим, про що ми знаємо, але вдаємо, що нас, кожного з нас це точно не стосується.