Арешт Корбана, ротація в КМУ, можливі позачергові вибори до Верховної Ради, чому Харків голосує за Кернеса, електоральні рейтинги партій – ці та інші не дуже важливі теми найбільше обговорюються в суспільстві. Хоча є тема, яка має право бути в топах, бо може дати відповідь на запитання, за кого голосувати в другому турі та чи відбулося щось справді важливе на місцевих виборах. Це питання довіри до місцевої влади, яку ми обираємо. Адже високий рейтинг не означає високого рівня довіри, і навпаки. Це доведено прикладами багатьох парламентських політичних партій та політиків, кар’єра яких закінчилась там, де й почалась. Через високий електоральний рейтинг і, як наслідок, завищені очікування громадян, але відсутність довіри до інституції чи персонально до обранця.

Довіра дозволяє швидко впроваджувати непопулярні рішення, і через те, що вони починають «працювати», ця довіра підтримується. Довіра може бути персонально до політика або до інституції. Наприклад, зараз громадяни об’єктивно більше довіряють патрульному поліцейському, ніж політику, або патрульній поліції, ніж органам місцевого самоврядування. Тобто для того, щоб провести справжні реформи у місті, потрібно обирати політика, який зможе повернути довіру до міської влади, і саме це буде основним завданням, бо без виконання цієї місії все решта приречене на фіаско.

У другий тур виборів вийшли два кандидати, кардинально різні за ідеологією, основною темою, з якою йдуть до виборців, та політичним досвідом.

Ігор Насалик кандидує від політичної партії імені президента, довіра до якого за останній рік суттєво знизилась через небажання проводити низку реформ, за які він відповідальний. Зокрема, у таких чутливих для українців сферах, як, наприклад, боротьба з корупцією.

«Блок Петра Порошенка» – молода політична партія, яка пішла шляхом всіх провладних партій і будувалась зверху донизу та у своїх лавах має багато досвідчених політиків і управлінців. У багатьох із них дуже неоднозначна репутація, що часто знижує рейтинг партії. Проте немає чіткої ідеології, крім імені Петра Порошенка.

Натомість ВО «Свобода» позиціонує себе як націоналістична партія. Впродовж останніх років вона несе повну відповідальність за стан справ у Франківську, адже у 2010 році отримала велику підтримку та самостійно сформувала більшість у міській раді. Також за часів правління у місті свободівців не обійшлось і без скандалів за участю депутатів-націоналістів.

Основною темою, на яку, як на гачок, намагається впіймати жителів міста колишній міський голова Калуша, є запровадження безкоштовної медицини. Звідки береться впевненість нардепа у тому, що те, що вдалось у невеликому промисловому місті, вдасться в Івано-Франківську, не всім зрозуміло. Також Ігор Степанович зазначає, що готовий впроваджувати найкращі програми інших кандидатів, а оскільки політики перед виборами, традиційно, обіцяють втілити в життя все, що є доброго в світі, то доведеться народному депутату у разі обрання виконувати, мабуть, всі обіцянки своїх опонентів.

Колишній секретар міської ради Руслан Марцінків постійно закликає виборців підтримати його, щоб продовжити розпочатий ремонт міжбудинкових проїздів та доріг у місті. Хоча, звичайно, нічого дивного в тому, що в місті ремонтуються дороги, встановлюються ліфти (деколи ще й освячуються, і це дійсно викликає подив) та ремонтуються міжбудинкові проїзди, немає – така робота у міської влади.

Ігор Насалик – виходець із нафто-газового бізнесу і ніколи не приховував своїх чималих статків, що підтверджує навіть наявність у нього годинника за майже півмільйона гривень. Натомість Руслан Марцінків отримував невеликий дохід, про це свідчать його декларації про доходи, видатки та майнові зобов’язання. Тому запитання щодо того, звідки в обох політиків кошти на масштабну передвиборну агітацію, абсолютно риторичне.

Важливо зазначити, що Ігор Насалик у великій українській політиці ще з кінця 90-х: був і міським головою Калуша, і нардепом, проте йому завжди нагадують про те, що у ВРУ він змінив немало депутатських фракцій. Висуванець від ВО «Свободи» таким великим політичним досвідом похвалитись не може, проте був і депутатом обласної ради, і секретарем міської, і нардепом обирався в 2012 році.

Якщо ми хочемо справжніх реформ, то потрібно кардинально змінити критерії обрання очільника міста: забути про господарників, «ефективних менеджерів», патріотів, «гречкосіїв» і згадати, що вікно можливостей закривається і місту потрібно здійснювати реформи. А для реформи потрібен очільник громади, який готовий здобути довіру виборців, потім випасти з електоральних рейтингів, проте потрапити в історію міста.

Треба запровадити тотальну прозорість роботи ради, залучати громадян до підготовки бюджету міста та забути про соціальні подачки мешканцям. Українським політикам це зробити складно, бо це все кардинально відрізняється від їхнього досвіду. «Так ніколи не робили… Це не працює…», – нашіптує їм логіка великої української політики.

Що переможе – шепіт збоченої політичної системи чи здоровий глузд, дізнаємось після 15 листопада.