20 травня 2012 року відбувся останній матч професійної футбольної команди Івано-Франківська. В той день івано-франківське «Прикарпаття» перемогло на полі хмельницького стадіону «Поділля» місцеву команду «Динамо» з рахунком 1:0. Була рівна гра, але футбольний бог тоді вболівав за наших. Вболівав востаннє, щоб потім надовго про нас забути.

А за кілька днів до того, 15 травня, на стадіоні «Рух» в Івано-Франківську «Прикарпаття» поступилося ФК «Суми» 1:3, і футбол зник надовго з нашого міста. Місто тоді й вірити не хотіло, що футбол у нас заберуть. Адже виступили ми не так вже й погано – 6-те місце серед 14-ти команд. Але тодішні власники, чи то навіть ґазди (що звучить набагато правильніше) після довгих знущань (інакше не скажеш) над громадою міста відмовились від фінансування футбольного клубу.

Багато часу пройшло з тих пір. Головного винуватця краху футболу в Івано-Франківську громада по заслугах оцінила на виборах, що проходили цієї ж осені. Потім було багато чого. Майдан, революція, окупація Криму та частини Донбасу. Почалися якісь недолугі реформи, міліція змінила вивіску на поліцію. Локально в місті теж багато що трапилось. Наприклад, в одному з будинків Івано-Франківська встановили ліфт! Трапились вибори, і не одні. На Пасічну почали будувати міст. З останнього – якась нездорова “двіжуха” навколо Центру сучасного мистецтва. Місто прийняло новий, м’яко кажучи, дивний логотип. Івано-Франківськ замучили муралами. Ще за цей час відбулося близько сотні різних фестивалів. Словом, життя било ключем, тільки футболу так і не було.

Стадіон “Рух” приймав матчі обласної першості, а Великий Футбол був лише або на екрані телевізора, або у Львові, до якого тепер можна дістатися по нещодавно відремонтованій дорозі через Бібрку всього за дві години. А в Івано-Франківську справжні чоловіки не могли піти на стадіон, відпочити душею та насолодитися професійною грою.

Чотири роки, три місяці та ще чотири довгих дні Івано-Франківськ чекав на повернення Великого Футболу на рідний стадіон «Рух». Звичайно, мені не дуже подобається, що футбол відродили за бюджетні кошти. І я зовсім не в захваті від того, що «Свобода» на цьому піариться. Але краще вже так, ніж ніяк. Наша команда тільки створюється. Вона унікальна в своєму роді, бо це, напевно, єдина українська професійна команда, яка на всі 100% складається з місцевих виконавців. Тренерський штаб – також місцеві. Всі свої, всіх можна зустріти на вулиці, підійти і не встидаючись запитати про все, що тебе цікавить. Такою командою треба пишатись!

Правда, свій перший домашній матч наша рідна команда програла – 0:1. Але він зібрав більше шести з половиною тисяч глядачів. Жодна інша подія не може зібрати таку кількість людей. А тим більше, коли вхід платний. І нехай наша рідна команда до кінця сезону мусить називатись по-іншому, але для нас вона завжди буде називатися «Прикарпаття». І цю назву обов’язково нам повернуть!

Я не є прихильником «Свободи», швидше навпаки, але так гидко було бачити-чути, що в нашому суспільстві є люди, які зловтішались з першої невдачі. Але куди їм зрозуміти, що програли не політики, а програли наші рідні пацани. І що без поразок ніколи не буває перемог. Все ще у нас попереду, зрозуміло? Тоді мерщій на стадіон у каси, купуйте квитки на наступну гру 3 вересня. Бо перед матчем знову буде кілометрова черга, і потрапити на стадіон зможуть не всі охочі.