Середня тривалість життя в Україні – 70 років, а кожний третій чоловік не доживає i до 60-ти. Не так давно Інститут геронтології нарахував 111 тис. українців віком понад 90 років та 2 тис. осіб, які прожили понад 100 років. Зокрема, на Прикарпатті мешкають 22 довгожителі, які переступили столітній рубіж.

Найбільше довгожителів – троє – у Тисменицькому районі. У Галицькому, Калуському, Коломийському, Тлумацькому, Долинському районах та в Івано-Франківську – по двоє. У Богородчанському, Верховинському, Надвірнянському, Рогатинському, Рожнятівському, Снятинському районах та в Болехові – по одному.

Секрети їхнього довголіття прості: менше ліків, більше здорової їжі, активний спосіб життя, віра в Бога, любов до людей та позитивне мислення.

 З родини довгожителів

Євгенії Доскоч з Болехова восени виповниться 104 роки. Вона – з родини довгожителів. Жінці довелося побачити все: і війну, і голод, і примусове переселення.

Пані Євгенія народилася 6 листопада 1914 р. в селі неподалік Холма (Польща). Однак у 1946 році її з чоловіком та двома маленькими дітьми під дулом автомата переселили в Болехів. Це була операція «Вісла». Після переселення сім’я ще довго не мала свого куточка, жила скромно і багато працювала. Згодом отримали житло і народилася третя дитина. У жінки – троє дітей, двоє онуків та двоє правнуків.

«Мама в Польщі працювала, а тут тато говорив, щоб пильнувала дітей. Хоча вона багато працювала на полі, шила для нас одяг, бо не було за що їсти купити, не те що вдягнутися. Тому мама не сиділа в спокої ні хвилини», – розповідає її дочка пані Ірина.

Коли Євгенію Доскоч з сім’єю переселили в Болехів, їй було 32 роки. А до того вона харчувалася в Польщі лише екологічно чистими продуктами. Можливо, тому, припускає дочка, мама так довго і живе.

Чоловік пані Євгенії у Польщі був архітектором і добре заробляв. А тут працював будівельником і також підробляв тим, що робив різні проекти. Він помер у 2001 році, доживши до 93-х років, також був з родини довгожителів.

Ще в 101 рік пані Євгенія ходила по хаті з паличкою, але потім впала і отримала перелом шийки бедра. З тих пір вона злягла. Та, незважаючи на це, жінка ще в доброму розумі, охоче з усіма спілкується, дивиться телевізор, цікавиться політикою, знає депутатів, читає газети та має хорошу пам’ять.

«Ми жили дуже скромно. Не переїдали, не перепивали. Можливо, в цьому секрет маминого довголіття», – міркує дочка.

Не їла м’яса і таблеток

Марія Косменко народилася 23 жовтня 1916 р. в Русові Снятинського району в багатодітній сім’ї. Останніх декілька років проживає з дочкою Ольгою в с. Красноставцях.

У 1936 році пані Марія вийшла заміж за односельця Василя Косменка, який згодом пішов на війну. З дитинства вона не цуралася важкої фізичної роботи, багато років працювала на колгоспних ланах. Жінка народила і виховала п’ятеро дітей, двох з яких передчасно втратила. Одна дитинка померла ще в тримісячному віці, а наймолодший син розбився на мотоциклі у 1982 році, маючи 28 років. Саме він мав жити біля мами. Через п’ять років після цієї трагедії помер і чоловік, тож жінка на старість залишилася сама. Вже потім її до себе забрала дочка Ольга, яка жила найближче. У пані Марії – п’ятеро внуків, вісім правнуків та двоє праправнуків.

«Мене мама народила у 42 роки. Всім чотирьом дітям мама з татом дали вищу освіту. 20 років тому я її почала забирала до себе на зиму, а вже десь років десять вона живе постійно в мене», – розповідає дочка Ольга.

Ще до 98-ми років жінка самостійно ходила і сама себе обслуговувала, мала добру пам’ять, але потім впала і вже боялася ставати на ноги. Проте трималася ще до цієї зими, а тепер трохи підупала: майже не говорить і не їсть.

Як зазначає пані Ольга, секрет маминого довголіття, мабуть, у тому, що вона майже не споживала м’яса, надаючи перевагу молочним продуктам. Навіть коли вдома різали свиню, вона не хотіла їсти те м’ясо. Також пані Марія ніколи не вечеряла і говорила, що так їй легше спати. Тому була завжди худенькою.

«Мама завжди була спокійною і не нервувалася. Любила вона і поспати, як дитина. От навіть зараз цілими днями спить. Вона ніколи не хворіла, лише два рази була в лікарні, ніколи не любила ліків. Інколи я давала їй таблетки, а вона їх або зразу викидала в смітник, або пхала під язик і викидала потім. Але зараз вже мусить пити таблетки», – розповідає дочка.

Просила в Бога здоров’я

Марія Дячук з Кривопілля Верховинського району народилася 2 травня 1917 р., тож пережила і війни, і голодомори. Зараз вона ще може піднятися, трохи пройтися, але багато ходити вже не може. Без чоловіка вона живе вже 34 роки, біля сина.

Жінка народила 13 дітей: вісім синів і п’ять дочок. Семеро дітей вже поховала. Син Юрій розповідає, що внуків, правнуків і праправнуків мама має стільки, що й порахувати важко. Загалом, їхня родина налічує зо 100 людей. Тож у хаті всі навіть не поміщаються.

«Мама в колгоспі не робила, бо ми жили на присілку, далеко від центру. Та й дітей багато мала. Так було, що п’ятеро дітей родилися один за одним, щороку. Тому мама не могла ніде робити, і всі її молоді роки пройшли з дітьми. А от тато працював у колгоспі і в селі підробляв, щоб прогодувати сім’ю», – пригадує пан Юрій.

За своє життя пані Марія лише тричі була в лікарні: два рази з дітьми і п’ять років тому, коли важко захворіла. А так то і всіх дітей народила вдома, і старалася обходитися без ліків.

У чому секрет маминого довголіття, син не знає. Довгожителів у родині не було, хіба що мамин вуйко прожив 84 роки. Але чоловік припускає, що то мама випросила у Бога такий вік, адже є дуже віруючою.

Не любив ліків

Хоча в більшості серед довгожителів – жінки, але трапляються й чоловіки. Один із них – Клим Луців з Нижнього Струтина Рожнятівського району.

Він народився 6 грудня 1917 р. у багатодітній родині. Тож уже в 11 років хлопчик прислуговував у сім’ях у Ракові та Надієві. Зокрема, допомагав по господарству в родині війта, а оплатою за це була їжа та одяг. Згодом, ще у зовсім молодому віці, разом з братом Михайлом пішов працювати в ліс у Долинському районі.

Коли ж прийшла радянська влада, пана Клима мобілізували до війська, а за ним добровольцем пішов і брат Михайло. Загалом, як зауважує його син Ярослав, батько був на фронті сім років. За цей час він побував і в районі Курської дуги, і в Біробіджані – центрі єврейської автономної області, і в тайзі, де будував військовий аеродром. Потім чоловік зводив оборонні споруди у Маньчжурії та воював у радянсько-японській війні у серпні-вересні 1945 року. Після війни його перевели у Пхеньян (столицю Корейської Народно-Демократичної Республіки), де він прослужив ще близько двох років.

У 1947 році Клим Луців демобілізувався у званні старшини. З тих часів у нього є багато відзнак та нагород, основними з яких є медаль «За перемогу над Японією» та Орден Бойового Червоного Прапора. Син Ярослав пригадує, що батько знав дуже багато корейських слів.

Після повернення додому пан Клим одружився з односельчанкою, з якою прожив 67 років. Жінка померла, коли йому було 97. Чоловік закінчив курси електромеханіка та працював за спеціальністю при лісорозробках у Карпатах, а потім на Брошнівському лісокомбінаті.

У Клима Луціва є двоє дітей та онука. Нещодавно він перехворів на двостороннє запалення легень та ледве говорить. Син Ярослав зазначає, що батько – дуже віруюча людина, тому, може, Бог і дає йому таке довге життя. Крім того, пан Клим ніколи не любив ліків і майже не вживав їх.

Народними методами

27 березня відсвяткувала свій столітній ювілей Євдокія Куськів із Пшеничників Долинського району.

Пані Євдокія – мати-героїня. Вона народила вісьмох дітей. Має 24 онуки, 51 правнука і 24 праправнуки. Загалом її родина налічує 147 осіб, а на святкування ювілею зібралося близько 80 родичів. Жінка просила не приносити подарунків, бо вже старенька. Натомість тішилася, що її прийшло привітати стільки рідні.

Євдокія Куськів родом з сусіднього села Новий Мізунь. Мала трьох братів і двох сестер, а батька енкаведисти забрали як куркуля, і він загинув у тюрмі. Жінка рано вийшла заміж і вже у 1936 році народила сина. Його, як і всіх інших дітей, народила вдома. У лікарнях практично не була і ліків не вживала. Коли ж хворіла, то лікувалася народними методами. Тільки коли у 87 років заламала руку, то довелося їхати в лікарню. Щоправда, зараз уже ліки п’є, адже вік поважний.

У 1941 році чоловік пані Євдокії пішов на війну, тому вона виконувала і всю чоловічу роботу. Доводилося працювати з ранку до ночі, адже сім’я мала багато поля і господарство: кінь, корови, бик, кури. Згодом чоловік повернувся додому, а в 1971 році помер.

Син Ігор розповідає, що мама ще ходить, розмовляє, має світлий розум і добру пам’ять. От тільки десь п’ять років тому у неї почав падати зір, і зараз вона майже не бачить. Однак, незважаючи на це, впізнає всіх по голосу.

«Мама завжди цікавиться господаркою, контролює все. Любить поговорити, розпитати щось, цікавиться новинами. Але поховала вже трьох синів, і це її трохи підкосило», – зауважує пан Ігор.

Він додає, що пані Євгенія – з родини довгожителів, її мати прожила 102 роки.

Наталя Деркевич