Канни, Франція – Поки на червоних доріжках Каннського кінофестивалю фотографуються світові зірки, українські діти вишиковуються з мікрофонами біля гостей фестивалю та ставлять питання французьким чиновникам, артистам і міжнародним гостям. На легендарній Villa Domergue під час Ukrainian Fusion Festival цього року працювали не тільки професійні телеведучі великих французьких каналів, а діти-журналісти українського телепроєкту «Подружки», повідомляє RFI.
У вишиванках, із камерами, телефонами та блокнотами вони брали інтерв’ю у представників мерії Канн, українських артистів, дипломатів та гостей благодійного фестивалю.
За цими дитячими репортажами стоїть велика історія — історія українських дітей, які виросли під час війни та вчаться говорити зі світом про Україну мовою журналістики.
Засновниця міжнародного телепроєкту «Подружки» Марися Томашевська зустрічає гостей фестивалю майже без пауз між інтерв’ю, дітьми, організаторами та камерами. Але коли вона починає говорити про проєкт, стає зрозуміло: для неї це давно більше, ніж дитяча телешкола.
«Наш всеукраїнський міжнародний телепроєкт “Подружки” сьогодні працює не лише в Україні. Після початку повномасштабної війни подружки почали працювати і в Британії, і в Канаді, і в Сполучених Штатах Америки — всюди, де є наші діти та українське журналістське середовище», — розповідає Марися Томашевська.
Проєкт існує вже близько десяти років. За цей час через нього пройшли десятки дітей та підлітків із різних регіонів України. Вони вчаться працювати з камерою, будувати інтерв’ю, знімати репортажі, аналізувати інформацію та розуміти сучасний медіапростір.
Але після 2022 року проєкт змінився так само, як змінилася вся Україна. «Раніше це була дитяча журналістика. Сьогодні це вже частина інформаційного фронту», — фактично пояснює Томашевська.
Вона сама є кандидаткою політичних наук, викладає у двох університетах та працює у сфері інформаційної політики та є радницею начальника Хмельницької ОВА Сергія Тюріна.
«Медіа сьогодні — це теж фронт. Інформаційна політика є четвертою гілкою влади. Ми не маємо права програти інформаційну війну й не можемо дозволити пропаганді перемогти», — говорить вона.
Саме тому дітей у «Подружках» вчать не лише красиво говорити в кадрі.
«Ми серйозно вчимо дітей визначати, що таке пропаганда, що таке ІПСО, що таке фейк і як це все працює. Це не просто гурток чи хобі. Це серйозне покликання», — пояснює Марися Томашевська.
До Канн цього року приїхали Соломія Салада, Єва Сморжанюк, Еріка Гриник, Вікторія Сенишин, Анічка Філутка, Єлизавета Сиванич, Марія Сіділева та Анастасія Ільчишин.
Серед них — діти переселенців, діти із Запоріжжя, Харкова, Слов’янська та інших міст, які живуть між двома реальностями: європейським життям і війною, що триває вдома.
«Діти так само сидять в укриттях. Ми живемо в постійній напрузі. Навіть у Франківську чи на заході України люди постійно бояться. І діти це переживають разом із дорослими», — говорить Томашевська.
Вона сама сьогодні живе в Івано-Франківську. І в Канни привезла не лише дітей-журналістів, а й частину української культурної пам’яті.
Для фестивалю команда спеціально перевозила через кордон українські костюми, старовинні вишиванки та музейні елементи з різних регіонів України.
Особливу увагу під час фестивалю привернули автентичні строї Поділля — традиційне народне вбрання, пов’язане з культурною спадщиною Хмельниччини. Частину костюмів для проєкту передали за сприяння Хмельницької обласної військової адміністрації.
«Нам дали спеціальні запрошення і дозволи для перевезення цих експонатів через кордон. До цього долучалися музеї, хор Верьовки, друзі, батьки дітей. Деякі вишиванки ще зберігалися у бабусь у скринях», — розповідає вона.
Для Марисі Томашевської ця тема особливо особиста. У перший день повномасштабного вторгнення Росії вона втратила батька — кадрового офіцера Збройних сил України.
«Йому було лише 55 років. Він був під Одесою. Його вбили росіяни. І після цього для мене стало дуже важливо об’єднувати українців по світу й говорити правду про Україну», — говорить вона.
Сьогодні у телепроєкті навчаються близько двадцяти дітей із різних міст України та української діаспори.
І для багатьох із них журналістика вже стала не дитячою грою, а професією
на майбутнє.
За роки існування проєкту його учасники брали інтерв’ю у Стенлі Джонсона — батька Бориса Джонсона, Сергія Притули, MONATIK, Катерини Осадчої та багатьох інших відомих людей.
«У нас є діти, які сьогодні безкоштовно навчаються у Британії — у приватних і державних школах. Є учениця, яка вступила до університету в Австрії на медіа. І це не випадково. Вони свідомо обирають цей шлях», — розповідає Томашевська.
Вона каже, що особливо важливо навчити дітей не боятися представляти Україну за кордоном.
«Діти розуміють, що вони представляють Україну. Ми вчимо їх не просто ставити питання, а глибоко розуміти, що вони говорять і як світ бачить українців», — пояснює вона.
Саме тому участь у Каннах для них — це не просто подорож чи фестиваль. Це можливість говорити про Україну в одному з найвідоміших міжнародних культурних просторів світу. На Villa Domergue діти-журналісти з «Подружок» працювали поруч із міжнародними медіа, дипломатами та представниками кіноіндустрії.
Однією з учасниць проєкту, яка приїхала до Канн з Івано-Франківська, стала юна журналістка Соломія. До Франції вона добиралася майже дві доби.
«Мені дуже подобається займатися журналістикою і моделінгом. Ця сфера для мене дуже важлива», — розповідає дівчина.
На фестивалі Соломія представляла український традиційний стрій — старовинну вишиту сорочку, якій понад сто років.
«Ця сорочка пережила навіть Другу світову війну. А коралі — моєї прабабусі», — говорить вона.
Саме такі деталі — старовинні українські речі, привезені до Канн дітьми, які виросли під час війни, — стали одним із найемоційніших символів української присутності на фестивалі.
Ще одна учасниця проєкту, Вікторія з Івано-Франківська, каже, що журналістика для неї — це насамперед можливість відкривати світ.
«Це професія для людей, які хочуть розвиватися, дізнаватися щось нове, подорожувати, вивчати різні мови та культури», — говорить дівчина.
На фестиваль у Каннах вона також приїхала у традиційному українському вбранні, яке допомагала обирати її мама разом із Марисею Томашевською.
І саме тема того, як українських жінок і дітей бачить світ за кордоном, для неї виявилася особливо важливою.
«Коли збираєшся в традиційний одяг і виходиш перед людьми, ти розумієш, що представляєш Україну. І маєш показати українців такими, якими вони є насправді, а не через чиїсь стереотипи чи вигадки», — каже Вікторія.
За її словами, участь у телепроєкті допомагає дітям не лише навчитися журналістиці, а й стати впевненішими.
«Тут можна навчитися комунікувати, працювати з людьми, розвивати себе. І кожен знаходить щось своє», — говорить вона.
Ще одна учасниця проєкту — Ліза з Тернополя — зізнається, що поки не впевнена, чи стане журналісткою у майбутньому, але участь у «Подружках» уже стала для неї важливим життєвим досвідом.
«Журналістика мені дуже подобається. Думаю, це точно буде для мене корисним досвідом на життя», — говорить дівчина.
На фестивалі вона також представляла Україну у народному вбранні.
«Коли я виходжу на сцену за кордоном і розумію, що представляю свою державу, в мене одразу спалах емоцій. Це щось неймовірне», — каже Ліза.
За її словами, участь у міжнародних заходах допомагає українським дітям відчути не лише відповідальність, а й гордість за свою країну.
«Я дуже рада, що маю таку можливість. І дуже вдячна своїм батькам та проєкту», — додає вона.
І, можливо, саме це сьогодні є головним символом нового українського покоління — дітей, які виросли під час війни, але вже вміють професійно говорити зі світом про свою країну.
Соболик Тетяна
Деркачова Ольга
