Режисер: Скотт Френк

У ролях: Аня Тейлор-Джой, Білл Кемп, Маріель Хеллер, Томас Сенгстер, Моусес Інгрем

Бет Хармон (приголомшлива Аня Тейлор-Джой) рано втрачає матір – та в момент чергового нервового зриву розбиває машину об зустрічну вантажівку, лише дивом не забравши дитину в могилу разом з собою. Дівчинка росте в притулку, де, спілкуючись із замкнутим прибиральником (Білл Кемп), відкриває в собі талант до шахів. Через кілька років Хармон удочерить жаліслива місіс Уїтлі. А трохи пізніше Бет стане багатообіцяючим гросмейстером, що ставить мат за матом на шляху до світового чемпіонства. Попереду тільки дві проблеми. Перша – радянські шахісти, найкращі в світі, з якими давно не справлявся жоден американець. Друга – алкогольна і наркотична залежність Хармон, від яких непросто позбутися, коли все минуле у тебе складається з самих травм.

Тобто, на перший погляд, це стандартна спортивна драма, хай і не про зовсім стандартний спорт. Така прямолінійна історія успіху в цьому випадку заримована і йде паралельно з сюжетом про дорослішання. Тут наявна і перша закоханість, і загрозлива постать сильного, майже недосяжного за майстерністю противника, і образ наставника, який зникає в певний момент. Якби все це втиснути в повний метр, вийшов би каталог драматичних штампів, відомих з першого погляду сюжетних гачків. Але в «Ході королеви» вони існують абсолютно органічно, не зчитуються як банальність чи сценарні лінощі. Виявляється, що межа між кліше і некліше не в самому драматургічному рішенні, а в його оформленні, в глибині підтексту.

Режисер Скотт Френк приголомшливо працює з серіальною дистанцією (не між автором і історією, а між подіями всередині сюжету). Заявлені на початку фільму сюжетні лінії раптом гучно нагадують про себе ближче до фіналу, і це б’є так точно і так боляче, тому що глядач – разом з героїнею – сприймає їх як те, що сталося «колись давно», кілька років, або багато серій, тому. Він встигає забути про персонажів, про яких забула головна героїня, і, ймовірно, як і вона, почуває себе винним через це.

В якомусь сенсі «Хід королеви» демонструє, чому серіали – більш дієва форма для оповідань «про життя»: тому що, як і життя, серіали пропонують фрагментарний досвід. Кіно ж, якщо не розтягувати перегляд фільму на кілька вечорів, – це цілісний і неподільний досвід, і тому в ньому куди складніше (хоча й можна, зрозуміло) показати протяжну в часі історію, не зрізавши пару разів кути і не скотившись до очевидних штампів. Проблема геніальності і психозу, а точніше, того, наскільки ці два поняття нерозривні, у Скотта Френка знаходить ідеальний простір – професійні шахи. Спорт, де люди змушені заучувати мільйони комбінацій і прокручувати у себе в голові цілі ігри з киплячими від надлишку інформації мізками. Що цікаво, автор тут не робить з себе гросмейстера і дивиться на історію Бет швидше з позиції обивателя: йому цікаві не так самі гамбіти, ендшпілі і сицилійський захист, як красиве звучання шахових термінів, якими його герої розкидаються без усякого жалю до глядача. Він упивається вдумливими обличчями гравців і очима Ані Тейлор-Джой (а хто б, втім, не упивався), естетикою шахового матчу, який у його руках перетворюється то на ефектний монтажний кліп, то на напружений трилер.

Френк, до того ж, вкотре показує себе вмілим стилізатораом. У «Ході королеви» 60-ті ніби існують виключно заради костюмів і елементів декору, при цьому соціальні та політичні особливості цайтгайста серіал не цікавлять зовсім (і добре, він не про це). У Парижі 68-го немає ніяких студентських протестів, а протистояння з радянським шахістом не переростає в більшу метафору Холодної війни. Навпаки, люди в СРСР щиро радіють перемогам Хармон і взагалі показані набагато симпатичнішими за американську номенклатуру. Для «Ходу королеви» гра важливіша від політики. Приватне вище від державного. А секрет дружби народів дуже простий: треба лише сісти за одну шахову дошку. Зіграємо?

ФЕЛІНСЬКИЙ