Він ніколи не приховує те, що думає, а те, що думає, завжди говорить.

Івано-франківський десантник Олександр Єремягін після повернення з фронту рятується улюбленою справою – лікує автівки. Про війну згадує лише кілька разів на рік – коли поминає страшні дати. На передовій затямив багато цінних речей: про мишей і левів, що робити з п’яничками і як впізнати клеймо смерті.

Вони нам – не брати

«Мій командир казав: «Дайте командира-лева до стада мишей, і вже через місяць це буде стадо левів. Якщо ж до стада левів призначити командира-мишу, то через місяць це славне стадо перетвориться на звичайних мишей», – якось сумно всміхається Олександр Єремягін. Він мав доброго командира. Та й зі своїми обов’язками на передовій справлявся непогано.

2 березня 2014 року Олександр разом із товаришем шукали військкомат, який би їх прийняв. Всюди були довжелезні черги. Тьма людей – ледве на територію можна було зайти. Кого терміново призвали, хто сам прийшов. У Криму казна-що діялося, прогнози геть не втішні… Треба було йти захищати свою землю.

«Я давно знав, що такий сценарій справдиться, – каже боєць. – Я це знав ще в 2004 році. Тоді якраз повернувся з відрядження з Росії і одразу сказав, що дуже скоро настане час, коли нам доведеться воювати з росіянами. Вже тоді на російському телебаченні була така потужна пропаганда, що аж волосся дибки ставало. Після третього вечора перегляду їхніх новин я був майже готовий вступати до лав російської армії – так філігранно вони вміють промивати мізки. На щастя, оговтався і зрозумів, що хутко треба їхати додому».

Коли відбувалася анексія Криму, Олександр телефонував своїм друзям у Сімферополі. Краще би не телефонував. «Нас росіяни охороняють». – «Які росіяни?» – «Як які? Військові!» – «Від кого охороняють?» – «Від «Правого сектора». Від бандерівців». – «Ти що, махнутий? Ти ж гостював у мене, гуляв столицею бандерівщини… Тебе бодай хтось образив?» Де там – глухо.

Олександр воював на Луганщині у 2014-2015 рр. Головний старшина 2-го десантно-штурмового батальйону 80-ї бригади виконував роль менеджера для своїх вояків. Мав у підпорядкуванні 417 чоловік. Він знав, хто чим дихає, хто що вміє, хто пиячить і хто дуже пиячить…

«Були пияки, з якими ще можна було боротися, – усміхається старшина. – Пам’ятаю одного: удома пив і на війні пив, а коли потрапив у 2-й батальйон, у мій штрафний підрозділ, пити перестав. Повернувшись на цивілку, став депутатом міської ради. І досі не вживає алкоголь».

Метод боротьби з пагубною звичкою Олександр вибрав простий – любителів перехилити чарку він змушував копати. Вони копали багато і постійно. Така собі трудотерапія. Старшина казав: «У вас є вибір: або ви пиячите і я звідси їду магнатом, бо рано чи пізно ви таки докопаєтеся до золота, вугілля чи нафти, або ж ви кидаєте пити».

Олександр також відповідав за життєдіяльність підрозділів, які були розкидані по фронту: забезпечення продуктів харчування, боєприпасів… Біда в тому, що іноді його команди не виконувалися. «Вантажать хліб, мають доправити до певного підрозділу, – пояснює боєць. – Вертаються і запевняють, що були на передку, але ніхто не прийшов забрати продукти. І в той же час звідтіля телефонують: «Старшина, де хліб?» Підходжу до водія, ще раз питаю, де були. Відповідь та сама – на передку. Але хліба хлопці чомусь так і не отримали. Зрештою виявляється, що до місця призначення вони не доїхали 15 км. Бог їм суддя, страх – то дуже потужна сила. Такі випадки траплялися не часто, але тоді сам сідав за кермо і віз буханці в саме пекло – аби вояки мали що їсти. А що вдіяти?»

На передовій іванофранківець усвідомив важливу річ: Росія – противник, якого не можна недооцінювати. І тим паче росіяни нам – не брати, за будь-якої нагоди засунуть ніж у спину.

«Пам’ятаю, як бійців з взводу забезпечення послали забирати «двохсотих» з Луганського аеропорту, – каже воїн. – Коли вони вже виїжджали, я розмовляв з усіма своїми людьми. Водію Назару сказав зняти тільник. «Ми ж десантники… – обурився він. – Як так?» Десантники, звісно. Але треба зняти тільник і одягнути звичайну футболку, в машину і їдь з Богом. Розумієте, десантників там у першу чергу розстрілюють. У полон їм не можна потрапляти – це однозначна смерть. Якщо вже опинився в руках ворога, головне завдання – протриматися 24 години, не виказавши нічого. Потім можна розповідати все: і дислокацію своїх бійців, і решту інформації. Адже рівно через добу побратими точно змінять своє місце розташування. Це всесвітня практика».

Крутив гайки – ставало легше

До війни десантник мав свою автомайстерню в Івано-Франківську, займався тим уже 12 років. Коли поїхав на передову, замкнув майстерню. На рік. Після повернення було важко відновлювати справу, адже мусив по-новому налагоджувати зв’язки з клієнтами. Перший період працював «у нуль». Тепер клієнтів вдосталь, а також він безкоштовно ремонтує машини, якими волонтери доправляють допомогу на схід.

Боєць каже, що ремонтувати машини – це наче бути ветеринаром. Бо ж людина може сказати, де саме болить, а тварина і автівка – ні.

Від участі в реабілітаційних заїздах категорично відмовляється: «Хочеш себе реабілітувати? Займися улюбленою справою!» Перший рік Олександр зачинявся у своїй майстерні і просто крутив гайки. І ставало легше. Коли починали повзти згадки про війну, ще більше завантажував себе роботою, часто навіть нікому не потрібною. І допомагало.

Також після повернення з війни Єремягін дуже погано спав, але не через нічні кошмари – звик пити багато кави і курити так само немало цигарок. На фронті бійці каву п’ють не чашками, а відрами. На щастя, Олександру таки вдалося відучитися від обох шкідливих звичок.

Загалом, воїн почувається щасливим, завдяки улюбленій роботі легко адаптувався до цивільного життя. Депресія нападає лише двічі на рік: 5 вересня (бо того дня у важкому бою загинув аж 21 боєць) і 2 вересня (бо тоді загинув його добрий друг).

Клеймо смерті

Олександр каже, що війна міняє всіх: когось на краще, а хтось котиться в протилежний бік. А ось Єремягін перестав боятися. На війні розробив власну філософію. Якось після дуже важкого бою вони з хлопцями сиділи, гомоніли, якраз недавно вивантажили з БТРів усіх загиблих… Пом’янули їх. Раптом комбат каже до Олександра: «Ти не боявся? Там же мізки по БТРу були розкидані…» «Мертві не кусаються, – відрізав іванофранківець. – Хтось же мусить цю роботу виконувати».

Потім старшина ще довго сам для себе аналізував цей короткий діалог: «Смерть може настати, а може не настати. Якщо зараз судилося цьому статися, то який сенс боятися? А якщо не судилося, то боятися – це якесь божевілля».

Олександр на війні помітив незвичайну річ: незадовго до загибелі на людині наче проявляється своєрідне клеймо смерті. Дивно звучить, еге ж? «А як можна пояснити, що побратим сидить за кермом БТРа і раптом оглядається та чомусь махає нам рукою, наче прощається, а через кілька днів його не стало? – розповідає Єремягін. – Пам’ятаю і Женю. Увечері він взяв снайперську гвинтівку і попросив його сфотографувати. «Женю, залиш, це ж не твоя гвинтівка…» – «Та ж треба, щоб бодай якісь фото лишилися. Діткам на пам’ять…» Через кілька годин він загинув. Лишилася тільки та світлина».

Наталя МОСТОВА