Вуглик, Бадді, Комбат, Сєпар, Чупакабра, Рапіра, Муха…. Якби тварини могли говорити… На фронті вони відчувають небезпеку найпершими і цим не раз рятували вояків. Але не тільки цим – скільки чотирилапих підірвалися на розтяжках, взявши смертельний удар на себе! Також тварини на передовій дають бійцям ще дещо дуже важливе – затишок і любов, які нагадують про дім.

«Ось так є біля кожного будинку в зоні обстрілу, – писало в якомусь пості в соцмережі, де на фото – покинута хата, а поруч визирає пес. – Коли проїжджає машина, з розбитих будинків виходять собаки. Як вижили і виживають – незрозуміло. Вони вдивляються в обличчя людей, чекають своїх господарів. «Ні, не мої…» Опускають голову і йдуть по вузенькій стежці на снігу у двір, додому. Надворі мороз, вони зариються в мотлох у сарайчику. Вони будуть чекати людей, незважаючи на холод, голод, обстріли. Людей, які одного разу вже зрадили їх, кинувши самих у зоні. Вони собаки, не люди, вони не вміють тримати зла в душі. Вони все пробачать. Якщо виживуть…»

Госпітальєрка Аліса Долик пригадує, як у 2014 році місцеві жителі втікали з Пісків і забирали з собою речі: меблі, техніку і навіть брами. Але чомусь своїх тварин «забували», мало того – собак залишали на прив’язі. І таких випадків безліч. «Я не могла второпати, – обурюється вона, – як можна чайник узяти, а на пса начхати? Принаймні з ланцюга відв’язати ж можна було, аби та бідолашна тварина змогла себе якось прогодувати, хоч десь курку зловити – словом, вижити».

В один період покинуті собаки почали гуртуватися у зграї, дичавіли. Спробували мертвечину. Тварини просто не мали що їсти, окрім людських трупів. Такі табуни ставали досить небезпечними для людей. Пси нападали за добре продуманою тактикою, кожен собака мав свою роль: хтось заманював, інший нападав, третій добивав…

«Малий, тобі страшно?»

Кожен боєць знає, що за поведінкою чотирилапих на фронті можна наперед визначити, коли будуть обстріли. Вони починають метушитися і хутко шукати укриття.

Воїн Андрій Долик пригадує пса, який жив на передовій позиції разом із хлопцями. Маленьке собаченя назвали Комбатом і берегли, як справжній скарб. Адже цей пес завжди передчував обстріл. Він завжди знав, коли нападуть. «Як тільки ми бачили, що Комбат біжить ховатися, – каже Андрій, – то вже знали: маємо десять секунд, аби теж встигнути зачаїтися, бо зараз буде обстріл».

Аліса Долик пригадує кота Вуглика, який обжився на позиції в Широкиному. Дрібний і чорний, як ніченька. Дуже швидко пухнастик взяв собі за звичку під час обстрілу моментально ховатися під бронежилет, а потім, коли виріс, – у касці.

Дивним чином Вуглику вдавалося протягом однієї ночі виспатися майже біля кожного бійця. «Трошки спав у мене в ногах, – розповідає Аліса. – Трохи – в моєї напарниці. Потім йшов через дорогу, яка прострілюється (на щастя, Вуглик зливався з ніччю), і засідав на іншій позиції. Там хитрун теж ніжився потроху біля кожного. Вранці, коли всі зустрічалися, починалося: «Ой, а зі мною сьогодні спав Вуглик…» – «Як це? Він же біля мене муркотів уночі…» – «Хлопці, ви що? Кіт мені ноги грів…» Я підозрюю, що цей пухнастий підлабузник тишком-нишком і до сепарів іноді заходив подрімати».

Боєць Дмитро Равх пам’ятає, як під Новий рік пішов з хлопцями в найближчий магазин купити щось до так званого святкового столу. Вибрали лоток яєць і палицю вареної ковбаси вагою зо два кілограми. Планувалася яєчня з ковбасою. Продукти залишили в бліндажі і вийшли на перекур. Коли повернулися, на столі лежали тільки яйця. Присвітивши ліхтариком по кутках, угледіли кота, якому недавно дали притулок у себе. Вдячний, але, вочевидь, страшенно голодний, пухнастик зумів вкрасти аж цілу палицю ковбаси. «Відвоювати ту ковбасу ніхто з нас так і не зміг. Кіт миттєво перетворився на лева, який запекло боронив свою здобич, – усміхається Дмитро Равх. – Обійшлися яєчнею з хлібом. А кіт виліз зі схованки аж через три дні – коли ковбасу доїв. Відтоді він уже мав кличку – Западло».

Цікаво, що на передовій, коли якийсь котик потикався у бліндаж, а там уже хазяював інший пухнастик, приблуда ішов далі шукати собі пристанище – це місце зайняте.

«Без котиків-песиків на війні ніяк, – усміхається Ярослав Корінчук. – Вони приносили в кожен бліндаж домашній затишок».

А якось мінометники назвали заблукалого цуцика Путіном. І так його оригінально натренували! Спершу давали поласувати чимось смачним, а потім лунала команда: «Путін, умри!». Собака чемно падав, і ще й висовував язик набік.

Іванові Стратієнку запам’яталася собака Чупакабра. Хлопці придумали їй таку кличку, бо, хоч і малесенька була, народжувала аж по шість разів на рік. «Любила вона ту справу», – сміється боєць. Перед кожним обстрілом завжди ховала своїх цуценят у підвал. Майже всі песики потім здихали через чумку, а Чупакабра виживала.

Віталій Фоменко пригадує дрібного білого собачку, який прибився до хлопців на позиції. Того дня був сильний обстріл. Все навколо гуркотіло. «Нас троє забігло у бліндаж і полягали, – пригадує вояка. – Автомат лежав на мені. Чую – щось по ньому повзе. Глип – біленька пухнаста грудочка з переляканими очима причовгала аж до грудей. Переполоханий собацюня принишк і тремтів. Я його притиснув міцно: «Малий, тобі страшно? Спокійно, мені теж».

Тарас Борищак розповідає про пса Рижого. Коли хлопці їхали на позицію, собака ніколи і нізащо не хотів застрибувати до них у машину. Він просто біг поруч. А це аж 15 км. Потім Рижий підірвався на розтяжці. «Ми дуже шкодували за ним, – згадує воїн. – Зате комусь із нас життя урятував».

До речі, собаки набагато частіше підривалися на розтяжках, ніж коти. Останні значно обережніші, чи то пак хитріші.

Ховрахи – найспритніші

На війні були не тільки песики-котики. Ігор Білінський пригадує першу ротацію. 2014 рік. Неподалік Попасної. Хлопці розмістилися в «зеленці», почали окопуватися і, напевно, сполохали сімейство їжаків. Але ті з часом повернулися, діловито ходили між палатками і сопіли. Спочатку вечорами приходили, а потім звикли до вояків і були з ними на блокпості, як у себе вдома. «Хоча радше то ми у них вдома були, – сміється воїн. – Ми їх підгодовували. А ще їжачки любили заповзати в палатку і грітися або підкопували скраєчку під палатками».

А ось Андрій Долик і досі не терпить їжаків. Каже, на фронті від них лише проблеми: «Так шумно пересуваються, ніби люди. Особливо діставало, коли ти вночі на посту і слідкуєш за кожним звуком, а ті колючі зловмисники гепають, ніби ціла ДРГ суне».

Та найспритнішими виявилися ховрахи, які крали печиво. Однак вибагливі тваринки вибирали тільки непотовчене. Лапками вправно перебирали, викидаючи поламані, а все добротне – собі.

Алісі Долик на все життя запам’ятаються миші в Широкиному. Їх там було незліченно. На той час у містечку вже ніхто з людей не жив, усі повтікали. А мишам куди діватися? Тим паче там багато поля. «В одній кімнаті десь тисяча мишей – можете уявити? – каже госпітальєрка. – Сморід страшний. Миші нас узагалі не боялися. Увечері лягаємо спати, а вони сунуть там, де тепліше – в спальник. Це був жах. Кіт Вуглик замість того, аби ганяти «своїх» мишей, ходив аж у поле і звідти приносив таку саму здобич».

Оскільки з початком війни у зоні бойових дій заборонені сезони полювання, то кількість тварин суттєво збільшилася: зайці, лисиці… Фазанів так багато, що вони собі ходять по дорогах, як кури. «А ви коли-небудь чули, як кричить лисиця? Це так моторошно, ніби людський виск, – розповідає Аліса Долик. – Особливо страшно чути їх посеред ночі».

Солдат Бадді

На війні з тваринами трапляються і дуже особливі історії. Ветеран батальйону «Айдар», вінничанка Світлана Бевз називає свою Бадді незвичайною. Ще б пак, про цього хвостатого бійця навіть зняли документальний фільм «Заміновані вірністю», сценарій якого переміг у конкурсі Держкіно.

Вони зустрілися на війні. Вівчарка на той час уже втратила трьох господарів – загинули в бою. Пес одразу вибрав Світлану, ходив за нею хвостиком, спав під її ліжком, чемно чекав біля поста.

Собака вирізнявся незалежним характером. І ще він ніколи не тікав від небезпеки. Не раз ловив на собі осколки. Навіть коли свистіли кулі, Бадді була поруч із бійцями. Ймовірно, її колись дресирували для пошуку, вона дуже розумна, знає всі команди.

Перший господар у неї був кінолог-майданівець. Після його загибелі пес жив із групою саперів. Аж поки одного дня не трапилася біда – вся група полягла. Ось так Бадді й переходила з рук у руки.

Вівчарка була улюбленицею батальйону. Кожен її ревнував, намагався принести для чотирилапої розумниці щось смачненьке, найбільше – солодощів, бо собака їх обожнює.

«Вона акумулювала в собі нерозтрачене тепло, яке бійці мали би, напевно, віддати своїм дітям, дружинам, рідним… – замислено каже Світлана. – Але на той час поруч був лише цей пес. Тим паче Бадді нагадувала хлопцям про друзів, які полягли».

Коли Світлана заявила, що забирає вівчарку додому, побратими насторожилися: «Ти ж розумієш, що в цього собаки погана карма? Всіх попередніх хазяїв уже немає на світі…» Жінка лише розсміялася.

Коли Світлана везла Бадді додому, надворі була жахлива літня спека. Але за всю дорогу, а це сотні кілометрів, пес навіть голосу не подав. Нова господарка спершу дуже хвилювалася: чому пес не п’є, не їсть, ні навіть в туалет не проситься? Волонтерка, яка їхала з ними, заспокоїла: «Собака просто не хоче тебе напружувати і бути тягарем. Вона дуже цінує, що ти її забираєш».

До речі, така толерантність триває і досі. Коли Світлана з чоловіком їздять на схід як волонтери, усю дорогу в автівці від Бадді ні звуку, ні шурхоту. «Переживає, аби взяли з собою наступного разу», – сміється Світлана.

У новому домі вівчарка спершу облюбувала собі місце біля вхідних дверей. Як справжній вартовий. Ще довго Бадді не могла второпати, чому вночі всі в хаті сплять – а як же чергування? Чому нікого немає на посту? Вона гордо несла цю місію сама, не змикаючи очей, а потім зрозуміла, що нічна небезпека залишилася десь далеко і в минулому.

Найдивовижніше те, наскільки філігранно Бадді змогла відчути душевний стан своїх нових господарів. Ще перед війною Світлана з чоловіком втратили донечку. 15-річна талановита дівчинка пішла з життя через важку хворобу. Коли Бадді вперше пішла з ними на цвинтар, пара була шокована. Собака побігла уперед, точнісінько до могили доньки, лягла там і почала голосно скавуліти.

Щоразу, коли Світлана з Бадді приїжджають на фронт, собака різко змінюється, стає не такою, як удома. Весела, життєрадісна, вона перетворюється на стриману і напружену. Собака дуже тонко відчуває смертельну небезпеку і миттєво мобілізується, як справжній солдат.

Наталя МОСТОВА