«Галицький кореспондент» продовжує розповідати про прикарпатських бійців АТО, які, повернувшись із війни, не опустили рук, не здалися. Це історії успіху тих, хто свій бойовий досвід, стрес і біль зміг трансформувати не в алкоголь і депресію, а в щось корисне і часто ще й прибуткове. Цього разу розповімо про яремчанського бійця Миколу Кернеса, який потрапив на передок геть недосвідченим, там заслужив повагу побратимів, а повернувшись на цивілку, ніяк не може всидіти на місці.

«Хлопці, я «інкубаторний»

З військовою справою Микола уперше стикнувся під час навчання в інституті, там служив на військовій кафедрі, отримав звання «офіцер запасу». Щоправда, те навчання було дуже поверховим, для галочки. Після випуску чоловік зайнявся підприємництвом, але камуфляж і берці зберігав у шафі. Сам не розумів, навіщо, просто відчував – так треба, може, десь колись знадобляться. Через 10 років знадобилися.

У січні 2015-го Микола гостював у свого брата, сиділи за столом, святкували день народження. У новинах повідомляли, що в зоні АТО дуже багато втрат, не вистачає офіцерів. «Аж тепер мене візьмуть», – сказав Кернес. Через п’ять хвилин задзвонив телефон. З військкомату: «Прибути завтра о 8-ій ранку. З речами».

Підготовка до служби в зоні АТО тривала майже два місяці. Але реального навчання було тільки три тижні. Решту часу солдати чули одне й те ж: «не заважайте…», «немає часу…» тощо. Потрібної техніки або ж не було, або ж вона просто не працювала. «Командири механізованих взводів мусять уміти їздити на всій техніці, яку їм передадуть під час служби, – пояснює Микола. – Те саме стосується і стрільби з різних видів зброї. Натомість у нас було так: одне не стріляє, бо старе, інше не їздить, бо коробку спалили… В «учебці» я так і не мав можливості навчитися їздити в БТРі. Хоча я все одно туди не вміщаюся – 195 см зросту».

Миколу призвали в 30-ту окрему механізовану бригаду. На посаді командира взводу він майже одразу потрапив на передову – під Горлівку. Треба було командувати хлопцями, які ще недавно виходили з Дебальцевого. «І тут я – молодий, «необстріляний» командир, – сумно всміхається прикарпатець. – Що я їм міг казати? Хлопці часом бралися до чарки, адже ніяк не могли морально оклигати після пережитого жаху. Але я всіляко намагався тримати їх під контролем, бо попереду чекала теж нелегка служба на «нулі».

«Хлопці, я вас прекрасно розумію, – говорив Микола своїм бійцям. – Так, я «інкубаторний», 10 років тому вчився на військовій кафедрі в інституті… Ну, як вчився… Самі знаєте, як воно там відбувається. Але зараз маємо бути одною командою. Я не вимагаю від вас те, що має бути за уставом, бо ви не є кадрові військовослужбовці. Одне прошу вас – не вживайте алкоголю під час чергування і дотримуйтеся усіх правил безпеки».

Більшість хлопців поставилися з розумінням, підтримали молодого командира. Та й він не пас задніх – спав лиш чотири години на добу, решту часу перевіряв пости, обстановку, дисципліну зрештою. Така прискіпливість молодого командира дала свої результати – всі бійці повернулися додому живі-здорові, за дев’ять місяців на передку жодної втрати. А своїм людським ставлення до солдатів Кернес заслужив авторитет у цілої роти.

Декотрі командири заздрили, навіть встромляли палиці в колеса, коли Миколу демобілізували і він здавав посаду. Один із них сховав нічні приціли, й прикарпатець не міг здати акт опису техніки. Негідник погрожував, що йому доведеться платити зі своєї кишені, а це сотні тисяч гривень. Зрештою заздрісника вдалося вивести на чисту воду.

Чом би й ні?

Після повернення додому Микола вступив у яремчанську спілку учасників АТО й одразу став у ній активістом. Постійно ходить на всі зібрання, допомагає іншим атовців з оформленням документів, земельної ділянки та інших пільг. Наразі Миколу призначили начальником штабу територіальної оборони Надвірнянського району.

Але так було не одразу. Перший рік боєць узагалі не знав, куди себе притулити. Хотілося продовжити підприємницьку діяльність, проте в іншому напрямку, бо досі Микола працював у сфері комп’ютерної техніки. Але в Яремчі – або туризм, або продукти харчування чи сувеніри, як пояснює прикарпатець.

Микола разом з іншими атовцями вже навіть знайшли земельну ділянку біля місцевого базару, аби розпочати там свій невеличкий бізнес. Хтось планував продавати сувеніри, хтось умів смачно готувати… Проте не дійшли спільної згоди з владою.

Якраз у цей період Микола натрапив у соцмережі на оголошення про набір в Івано-Франківську на безкоштовні курси «Підприємництво для сталого розвитку» для учасників АТО. Чом би й ні? Спершу подумав, що це чергова махінація для відмивання грошей під прикриттям допомоги воякам. Але все ж вирішив зареєструватися. Через кілька місяців йому зателефонували й запросили на заняття.

«Я був більш ніж здивований, – ділиться Кернес. – А ще більше здивувався, коли побачив групу – багато учасників АТО. І всі горять прагненням щось творити, якось розвиватися. Кожен уже мав досвід у якійсь своїй сфері, тому було надзвичайно цікаво і корисно. Один тямить у сонячних батареях, хтось уміє робити меблі, інший добре програмує… Ідеї генерувалися самі собою. Тим паче під час курсів мали багато практики».

Так Микола вирішив відкрити крамничку з канцтоварами. Приміщення для неї, до речі, приглядів поруч із будівлею, де проходили заняття на курсах.

Руки-ноги цілі – все прекрасно!

Микола переконує, що адаптація до цивілки у нього минула легко. Звісно, не обійшлося без моментів уночі, коли прокидався від того, що мозок відтворював стрільбу з автомата. Здригався, намагався знайти під ліжком берці, у темряві шукав автомат… «Дивишся, а попереду вікно, а не бетонна стіна, як у бліндажах була, – каже Кернес. – Тоді мозок потроху починав перемикатися, що тут безпека, тут дім. На ліжку довго не міг спати – звик до дерев’яних піддонів».

«Так, буває, що через якусь дрібницю все всередині просто закипає, – продовжує боєць. – Але тоді я шукаю в собі внутрішнього спостерігача і намагаюся не ставати рабом власних емоцій. Так, ми з побратимами пройшли на війні не «хліб з маслом», було всяке: і голодні сиділи, і з нір не могли вилізти, часом навіть у туалет не було можливості сходити… Ну, то що тепер? Скиглити і побиватися? Декотрим хлопцям на передку було ще гірше. Пам’ятаю, як ми бачили, коли терористи накривали наших смертельним смерчем – снарядами з газу, а останній снаряд усе це підпалює. Велетенське поле площею кілька гектарів за одну секунду зайнялося полум’ям. Добре, що промахнулися і в людей не поцілили».

Коли його запитують, як справи, Микола майже завжди відповідає: «Руки-ноги цілі – отже, все прекрасно!»

Наталя МОСТОВА