Розповідати про ляльки франківка Марина Ніконорова може безконечно. Вона пробувала себе у різних сферах ужиткового мистецтва: малюванні, шитті, в’язанні, робила декупаж та розписувала дощечки, але створення ляльок найбільше їй до душі. Чому так, пані Марина не знає. Пояснює, що ляльки завжди її притягували.

Навчалася франківка на архітектора, проте за фахом працювала недовго. У 1995 році з чоловіком переїхала в Прагу. Він був професійним художником, і пані Марина почала малювати біля нього. З тих картин, які вона створила у Празі, згодом виникли її ляльки.

Якось після повернення додому, у 2011 році, чоловік пані Марини, коли готував свою художню виставку, звернув увагу на один з її витворів. 

“Він побачив ляльку, яку я зробила. То була Тільда. Чоловік сказав, якщо я за три місяці пошию 25 ляльок, то візьме мене також на виставку. Я зробила 50”, – пригадує Ніконорова.

Чоловік виконав свою обіцянку та виставив ляльки дружини. Але тоді її роботи ще були не надто майстерні, погано представлені – їх просто розвісили на ниточках. І сама техніка виготовлення ляльок була запозиченою.

“Зі всіх ляльок, напевно, тільки одна композиція була професійною. Я зробила фігурки нашої сім’ї: батьків, нас з чоловіком, одного сина з дружиною та другого сина з дівчиною. Вони були оформлені в рамку, виглядало це гарно”, – згадує лялькарка.

Під час тієї виставки вона відчула зворотний зв’язок – зрозуміла, що ляльки подобаються людям. Відтоді шити ляльки Ніконорова вже не переставала.

Дуже їй хотілося створити свою ляльку, за власною технікою. Довго нічого не виходило, проте з часом результат таки прийшов. Її лялька має кругленьку голову з тканини, ззаду якої є шов. А на обличчі пані Марина робить маленьке підборіддя, вилиці, носик та вушка.

“Тулуб я мотаю, як рулет. Голову пришиваю до нього. Обов’язково роблю лялькам червоне серце. Його під одягом не видно, але воно є”, – наголошує лялькарка.

Далі вона мотає руки і ноги, робить долоні. Окремо пришиває ступні, створює волосся і аж тоді береться за одежу ляльки. Пані Марина прагне вдосконалювати свою ляльку: наприклад, зробити їй мотану шию.

За свій 61 рік майстриня виготовила багато ляльок, навіть приблизну кількість назвати не може. Шиє одну ляльку понад тиждень. Дуже любить одночасно робити декілька.

Пані Марина пояснює, що створити хоча б дві однакові ляльки їй важко. Навіть якщо робити по одній і тій же викройці, результат буде різний.

“Я не знаю, звідки приходять ідеї для нових ляльок. Можу читати книгу, і з’явиться образ, або якось гуляла, знайшла камінчики і зробила з них ляльку. Раніше з чоловіком палили в печі, знайшли поліно, його я теж перетворила на іграшку. Ідеї приходь самі та спонтанно. От зараз я хочу зробити ляльку з гребінця із дзеркалом”, – каже лялькарка.

Якось одна дівчинка попросила зробити їй іграшку на 15 сантиметрів і всю в білому. Вийшла така у франківки аж за п’ятою спробою.

“Я за те, щоб ляльками грались, щоб вони не стояли просто для краси. Коли ними бавишся, вони ніби оживають”, – наголошує пані Марина.

Є випадки, коли під час роботи лялькарці щось перестає подобатися. Тоді вона розбирає ляльку, вибачається перед нею та робить все спочатку. А ще кожна лялька пані Марини має ім’я, день народження та навіть свою особливу історію.

Людмила ОЛЕНЮК