Коли в поліклініці на вулиці Довгій закінчується робочий день, приміщення швидко порожніє, але є ті, які все одно лишаються: охоронець і травматолог Олег Федунків. Так триває вже роками.

Лікар приймає до останнього пацієнта, а черги до нього завжди немалі. Люди кажуть, то медик від Бога. Іноді він виходить з поліклініки аж глибоко ввечері. «Такий я трудоголік, – сміється Федунків. – Як можна не вислухати людину, котру болить?»

Пан Олег – перший медик у родині. Хіба ще його дядько – рентгенолог. У медичний вступив з другого разу. «Завалили на творі, – усміхається чоловік. – А взагалі я з дитинства мріяв стати археологом. Але у Франківську не було де тому вчитися, а мама дуже просила, аби не їхав далеко. Тому вибрав медицину, вона мені теж здавалася цікавою». 

З першого курсу знав, що хоче бути хірургом. Так і склалося – після розподілу три роки працював у хірургії в Житомирській області. Якраз до вибуху в Чорнобилі.

«Я ще встиг там наїстися радіації, – каже лікар. – Щодня поступали хворі звідтіля. Добре пам’ятаю той день. Неділя. Вихідний. Ми з колегами вибралися порибалити. Трохи дощило. Коли під вечір їхали додому, бачили повно калюж з жовтими плямами. Думали, якийсь пилок. Але то був радіоактивний йод».

Коли Федунків повернувся на Франківщину, в калуській лікарні була вакансія ургентного травматолога. Пан Олег пройшов додаткові курси зі спеціалізації і влаштувався туди. «Вся травматологія на 80% складається зі знань у царині хірургії», – пояснює він.

Вже через кілька років до молодого травматолога вишикувалися черги. Спрацювало сарафанне радіо. «Не знаю… Людям видніше, чи мені вдається лікувати, – усміхається пан Олег. – Дуже часто я інтуїтивно знаю, чому болить і що з цим треба робити. Тим паче у медицині є дуже багато нюансів, де логіка не працює – треба підключати інтуїцію і власну кмітливість. А взагалі в медицині важливо все робити на совість – як Бог наказав. Так, я говорю начебто банальні речі, але це правда – добро завжди вертається сторицею. Але не треба робити добро заради того, аби воно тобі верталося. Ні, суть не в цьому. Я вивчився на лікаря, отже треба віддавати людям свої знання і досвід – така моя філософія».

Олег Федунків – з Галицького району, з родини куркулів – дідо мав багато землі. Колись давно їх усіх вивезли до Сибіру. «Десь там під китайською границею я і народився, – сміється лікар. – А через чотири роки, слава Богу, ми всі вернулися додому».

«Люблю своє село, люблю землю, – продовжує травматолог. – Маю клапоть городу і обожнюю там порпатися – то моя віддушина. У мене росте вся городина, яка потрібна для життя. Є величезний сад і пасіка. Колись колеги дорікали мені, мовляв, ти ж хірург-інтелектуал – нащо тобі тієї землі? Але земля теж потребує інтелекту, не кожному вона дає врожай».

А вдома у Франківську його квартира переповнена квітами, має десь із сотню вазонів: повно орхідей, авокадо, гібіскуси, алое, фіалки, золотий вус… Сам доглядає. Ще одна пристрасть – риболовля. І походи разом із сином по 20-30 кілометрів. Щороку виходить на Говерлу.

А якось навіть поїхав на кілька років до Америки – на заробітки, гарував на будівництві. Терміново потрібні були гроші старшому синові на навчання. Він тоді вступав до Києва на міжнародні відносини. Молодший син зрештою теж не захотів медицини. Вивчився на лікаря, причому закінчив університет з червоним дипломом, півтора року працював над кандидатською, а потім раз – і все покинув, сказав, що з нього досить. Натомість чудово реалізувався у сфері ІТ, його навіть запросили працювати до Західної Європи.

Олег Федунків усе життя був здоровим чолов’ягою, але багаторічний трудоголізм таки відбився на здоров’ї. Найближчим часом треба трохи перепочити і підлатати серце.

Наталя МОСТОВА