Культ особи: Ярослава Грабовецька

  • Добре рахувати вона вміла, здається, мало не від самого народження. У Тисмениці пані Славу знають усі. Жінка торгує на базарі вже 30 років: і в холод, і в спеку. Люди її люблять, бо, кажуть, дуже порядна. Пані Славі 82 роки, але з базару йти не збирається – то її віддушина. Поки має сили – торгуватиме.

    «Пані Славо! Доброго дня і вдалих вам нині торгів!»… Майже кожен перехожий не пропускає її прилавок. Мусить бодай словом перекинутися. Пані Слава каже, добра торгівля дуже залежить від перших вранішніх покупців: якщо прийде людина позитивна, то й цілий день буде вестися.

    На її прилавку повно всякої всячини: молоко, овочі, фрукти, насіння, засоби гігієни… Ходовий товар – дріжджі. «Думаєте, то для випічки беруть? – сміється продавчиня. – Самогонку робити».

    До речі, її прилавок – особливий, бо лише тут на всьому базарі досі є рахівниця замість калькулятора і старезна радянська вага замість електронної. Такими раритетами не користується більше жоден продавець.

    «Вони 30 років вірно відслужили, най мені будуть, я так звикла, – усміхається пані Слава. – Тепер люди навіть з калькулятором деколи не годні добре порахувати, а рахівниця – то є вічна річ, надійна. Знаєте, як жартують: у магазині, де продають калькулятори, все одно обчислюють на рахівниці».

    Жінка щодня добирається з Тлумача. Крім неділі і понеділка – ці дні зробила собі вихідними, бо тоді на базарі майже немає людей. Коли дуже дощить, теж не торгує – ніхто не йде на базар у таку погоду. Працює з 7-ї ранку і до обіду, колись і до вечора сиділа, але зараз вже не має того здоров’я.

    Коли розвалився Радянський Союз, пані Слава на той час вже багато років працювала на кухні в тлумацькій їдальні. Тоді все позакривалося й розпродалося, хто куди міг, туди і тикався. Молодь їхала за кордон, а старші йшли на базар.

    «За прилавок стали і лікарі, і вчителі, і економісти… Часи були такі, – згадує пані Слава. – Мене сусідка покликала на базар. Ну, як базар – стихійний ринок вздовж тротуарів. Але знаєте, то все одно найліпше – бути сам собі директором, ні від кого не залежиш».

    Жінка починала з турецьких жуйок і шоколадок – тоді на це був страшенний попит, люди того ще ніколи не бачили. Особливо діти. Вони налітали юрбами.

    Недавно до продавчині навідався юнак, котрий малим часто купував у неї ті смаколики: «Пані Славо, а ви справді не помічали, як хлопчаки крали у вас жуйки? Один купував, а решта п’ятеро, поки ви обернулися, хапали, скільки могли. Ви їм пробачте, добре?»

    Жінка посміялася з того, бо каже, що не вміє тримати зло на людей, та й все одно життя дасть кожному те, що йому належить. Продавчиня говорить, що за всі роки на базарі не мала ні серйозних крадіжок, ні сутичок зі злодюжками.

  • Якийсь покупець заслухався пані Славу і теж давай розповідати: «В радянський час усі жили на якихось схемах. Моя сестра працювала у великому магазині, продавала продукти, але вмудрялася заробляти на… папері. Ковбасу загортала у такий довжелезний кусень паперу, що саме на цій додатковій вазі непогано наварювала навіть за день». 

    Підходить ще якийсь чоловік, постійний покупець, розсмішив добрим анекдотом. Одразу за ним примчала жінка – дуже поспішає у справах, але мусила забігти до пані Слави, аби привітатися…

    Продавчиня каже, на базарі завжди особлива атмосфера: все вирує, кипить – відчуваєш, що живеш. Сюди йдуть не лише, аби щось купити, але й щоб поторгуватися – люди дуже люблять ту справу.

    «Тому супермаркет ніколи не зрівняється з базаром, – сміється пані Слава. – Тут і набалакаєшся, і знижку вторгуєш, та навіть у борг можуть дати». Хоча за 30 років базар дуже помінявся: стало більше продавців і менше покупців.  

    Пані Слава згоджується, що має хист до торгівлі. Певно, то сімейне. Тато колись возив з гір дерев’яні вироби і збував. Потім тата вбили якісь бандюги, він якраз влаштувався у спеціальний поліцейський загін «Ястрібки». Пані Слава тоді була зовсім малою.

    Без батька багатодітна сім’я бідувала, тим паче то був якраз повоєнний період. «Дуже страшні часи були, – жінка починає плакати. – Скільки сиріт полишалося… Навколо розруха. Ніякого просвітку».

    Виживали, як могли. Кожен якось підробляв, навіть малі дітиська. Пані Слава вже у шість років пасла людські корови. Мама гарувала в колгоспі. Сестра була кравчинею, тому в хаті всі вбиралися непогано, принаймні трохи краще, ніж інші. Сестра шила з клаптів, що лишалися.

    Пані Слава спершу вступила до торгівельного технікуму, але потім перевелася вчитися на повара. Не хотіла їздити по селах торгувати овочами, а на ту роботу посилали тільки молодих.

    «З величезними клунками треба було товктися по автобусах кожен день… Я не хотіла такого хліба. Де би я могла подумати, що прийде час і я таки стану за прилавок! – сміється жінка. – І ще й так сильно полюблю це ремесло». 

    Наталя МОСТОВА

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!