Коли минулого тижня прикарпатські землі топила велика вода, люди не так переживали за своє життя, як за господарку, худобу і городи. Рятувальники і волонтерські групи працювали цілодобово. Кажуть, те, що побачили, не забудуть ніколи.

«Хлопці, а ми точно допливемо?»

«Те, що я бачила того дня, залишиться зі мною до кінця життя. Ми пливли до хат, де виднілися тільки верхівки парканів. Решта – у воді. Це виглядало дуже моторошно, усвідомлюєш могутність природи і людське безсилля проти неї, – каже Людмила Зуб, франківська волонтерка Мальтійської служби допомоги, яка доправляла питну воду і продуктові набори людям у підтопленому селі Нижнів. – Ми пливли повз трояндові кущі, ще кілька днів тому там були чиїсь клумби. Тепер з брудної жовтої води стирчали лише голови квітів. Дуже не по собі, коли пропливали повз електродроти, які майже у воді. Аби потрапити на подвір’я до одного з місцевих, ми мусили лізти по дереву, бо човен не проходив у двір – ворота закрила велика вода. А якась жінка розповідала, що після повені в 2008-му вони довгий час боялися класти в хаті лінолеум, зважилися аж торік, і от вона при нас знову знімала той лінолеум – все у воді».

Заступник начальника Управління з реагування на надзвичайні ситуації Управління ДСНС України в Івано-Франківській області Віталій Федунків каже, що рятувальники заздалегідь попереджали про небезпеку, наприклад, у Галичі ще з 23 червня їздили пожежними машинами і через гучномовець оголошували про можливе відселення. Але більшість подумали, що їх якось омине. До речі, чимало людей навіть після прибуття великої води не хотіли покидати домівки, казали, що готові пережити лихо вдома.

«З пів сьомої ранку і десь аж до пів десятої вечора ми на човнах, – розповідає начальник аварійно-рятувальної маневрової групи рятувально-водолазної служби області Ігор Кочанський. – Трохи втомлені. Цілий день у гідрокостюмі – не дуже солодко, тканина сильно парить, особливо, коли намочена, то моментально нагрівається від сонця. Але то все дурниці. Головне, що в очах жителів, до котрих ми підпливали, горіла така надія. Оте їхнє «дякую» дуже надихало. До речі, вдячні селяни іноді навіть годували нас, виносили щось смачненьке перекусити: печиво, хліб, сардельки».

Богдан Утрисько, з групи водолазно-рятувальних робіт обласного Управління ДСНС, на момент інтерв’ю перебував у тлумацькому селі Петрилів, біля Дністра. Хлопці якраз вернулися з Верховинщини, там шукали людей, які у машині звалилися в річку. Пірнати водолази на той момент не могли, бо дуже сильна течія. На човнах допомагали евакуювати жителів села. Люди були налякані, тим паче, коли бачили, що вода не перестає підійматися, перепитували по кілька разів одне і те ж: «Хлопці, а ми точно допливемо? То ж корчі повсюди… А ми не зачепимся?..» – «Все буде добре», – за цілий день вже звикли повторювати рятувальники. І люди їм вірили. 

Найбільше Богданові запам’ятався самотній чоловік-візочник, якого забирали із затопленого обійстя. Він просто сидів на лавці на подвір’ї, залитому водою, і чекав. Спокійно-преспокійно чекав.

В епіцентрі стихії

Посеред великої води найперше треба мати холодний розум. І бути трохи психологом – аби в потрібний момент загасити спалах паніки, бо від неї може бути не менше біди, ніж від стихії. Так каже Михайло Ковтун, директор «Дністровського регіонального ландшафтного парку імені Сергія Дідича», який разом з іншими волонтерами «Гірського рятувального центру» теж кілька днів був в епіцентрі стихії.

«У нас вся команда добре підготовлена, але все одно були моменти, коли ставало трохи не по собі, – розповідає він. – Течія сильна. Шанси напоротися на якусь колоду дуже великі. Вода зносила паркани і альтанки. Боялися, аби нам не прорізало човен. Бо тоді б вода нас усіх порозносила хтозна куди». 

Волонтери підпливали на човні до кожної хати, кликали господаря, питали, що треба і чи хочуть евакуюватися. Багато людей відмовлялися від евакуації, і найчастіше це були самотні дідусі-бабусі. Навіть ті, яких вода відрізала від світу, просили лише, аби їм привезли хліб і воду. Хтось просто не мав де перебути лихо, а інші дуже боялися за свою господарку – єдине, що мають. Хотіли бути коло своєї худоби. Іноді йшли до рятувальників у човен, але брали з собою кроликів чи нутрії. Дуже запам’яталися перевернуті вулики біля хат. Хтось заздалегідь встиг перегнати велику худобу на вищі вулиці.

Взагалі, в паніці чимало людей хапалися за телевізори, холодильники… Найперше це виносили. Навіть забували свої документи взяти. Багато діяли, як здавна ще вчили: відчинити двері в хату, вилізти на горище і чекати, поки спаде вода.

«Люди не так боялися за своє життя, як за господарку, – каже Михайло Ковтун. – Особливо, коли вже опинялися на сухій землі. Починали з жахом аналізувати і рахувати: врожай пропаде, хату треба білити, що тепер їсти і де жити…»

Хоча поки пливли в човні з рятувальниками, то зазвичай мовчали – ще були в ступорі. А потім, як тільки оклигували трохи від пережитого, бувало, що навіть починали дорікати, наприклад, чому рятувальники так довго добиралися чи чому сусіда швидше евакуювали. Хтось нервувався, мовляв, коли тепер їм заплатять компенсацію і чи взагалі щось заплатять. Були й такі, що «заливалися» горілкою і викрикували, як всі і все погано роблять.

У дні, коли негода вирувала найбільше, в інтернет-мережі набрало багато переглядів відео, де в Лісному Хлібичині двоє поліцейських йдуть крізь бурхливу течію до обійстя, де води майже по груди, оглядають хату, подвір’я, знаходять зляканого пса і переносять його на суху землю. Поки поліцейський бореться зі стихією, долаючи стрімку воду, щасливий собака облизує щоки свого рятівника. Одним із тих поліціантів був заступник начальника Коломийського відділу поліції Андрій Тимків. Він каже, що на відео та вся ситуація виглядає більш драматично, ніж було наживо.

«Там були чотири хати, всі добряче підтоплені, вода доходила до середини вікон, – розповідає Андрій Тимків. – Рятувальники ось-ось мали прибути. Але ми не могли просто стояти і чекати. Тим більше місцеві сказали, що в тих хатах живуть старенькі самотні жінки, а вода ще й почала стрімко прибувати».

Андрій з напарником закріпили одне одного руками і ступили у вируючу воду, яка мчала по проїжджій дорозі. Найскладніше було перейти рів перед подвір’ям.

Двері в хату було неможливо відчинити – рівень води надто високий. Бабця відкрила вікно, сказала, що в неї все більш-менш нормально, і почала благати урятувати її пса, козу і свиню. При цьому собака весь час скавулів, видряпавшись на буду. Як тільки напарник Андрія наблизився до пса, нажахана тварина сама скочила йому на руки. Потім поліцейські так само рятували тварин із сусіднього подвір’я. Найбільше сил пішло, аби впіймати свиней – вони злякалися дужче за всіх. 

Рятувати чи втопити?

Чотирилапі теж опинилися у пастці стихії. Притулок для собак, що у Калуші, всього за годину пішов у воду. Понад три сотні зляканих псів, понищені вольєри, все затоплено, навколо гавкіт і моторошне псяче скавуління. Здавалося, насувається кінець світу.

Собак виносили просто на руках. Декого так і не встигли врятувати. Пси в паніці вилазили одне на одного, топлячи того, хто з самого низу. Декотрі вольєри неможливо було відкрити через воду, тому двері просто ламали. Багато чотирилапих з переляку забивалися за буди – витягти було дуже важко. Собаки опинялися в тупику. Ще й не кожному хотіли даватися в руки, кусалися. В тому жахливому хаосі пси не розуміли, що коїться: люди прийшли їх рятувати чи втопити.   

«Води по груди, тому вже байдуже було, у що взутий чи вдягнений. Та хоч би й босоніж, але небезпечно. Вольєри ж ламалися – цвяхи, дошки, дроти плавали повсюди, – розповідає калушанин Мирон Гаврилів, який того страшного дня пішов рятувати притулок. – Повсюди багнюка. Собак довелося нести до сухої землі ще метрів 150. Взяв, відніс, пішов назад, взяв, відніс, пішов назад… І так кілька годин поспіль. Й гадки не маю, скільки собак виніс. Не до лічби було».

Деякі пси умудрялися бігти назад до затопленого притулку, там знову тулилися одне до одного. Мирон, певно, ніколи не забуде нажахані очі собаки, котрий тоне. А вода весь час підступала і не ставала теплішою. Волонтери добряче промерзли – кілька годин у холодній брудній воді.

«Ні, я не захворів, удома вигрівся теплим душем, – усміхається чоловік. – Прийшов до хати сам, як той побитий пес. Босий. Чоботи лишив надворі, в кожному – десь по відрі води».  

Хто винен?

Багато людей у підтоплених селах бідкалися, що лихо сталося через страшну вирубку лісів у Карпатах. Найстарші казали, що то кара Божа за всі скоєні гріхи. У соцмережі теж точилися запеклі дискусії: хто ж винен у біді.

Магістр з гідрології Любов Бойко пояснює – якби ліс не рубали, то паводок також був би, але з меншими масштабами руйнування. Ліс дійсно є потужним водорегулюючим фактором, але має обмежену водопоглинаючу здатність. Під час першої хвилі паводку утворилась висока насиченість вологою лісових масивів. Потім була друга хвиля паводку через надмірну кількість опадів, яка значно перевищувала водорегулюючу здатність лісу. Зважаючи на прогноз, це було дуже очікувано, але ніяких заходів щодо мінімізації наслідків руйнувань не вжили. Безумовно, причиною руйнувань є антропогенна діяльність. 

Фахівець розповідає, що є певні закономірності, ще не досить досліджені світовою наукою процеси, які відбуваються у природі і зумовлюються багатьма чинниками. Наприклад, циклічність водності. І саме зараз почався період високої водності. Про це говорили науковці гідрології ще в 2002 році. Катастрофічні паводки спостерігались і в попередні століття і роки: 1779, 1882, 1887, 1902, 1912, 1925, 1941, 1947, 1970, 1978, 1980, 1998, 2001, 2008. Тобто циклічність не в роках, а в періодах водності. До речі, в найближчі роки ми також будемо спостерігати проходження максимального стоку.

«Річки в усі часи виходили з берегів та формували заплаву – територію, яка періодично затоплюється водою, – продовжує Любов Бойко. – Тому не слід будувати житло й інші споруди на територіях, які колись затоплювалися. Періоди високих вод повторюються. Крім того, забудови звужують простір для протікання води. До речі, багато хто вважає, що будівництво дамби вирішить це питання, але це може спричинити ще гірші наслідки».  

Михайло Ковтун каже, що також категорично проти забудови річок різними дамбами, берегоукріпленнями, тому що вирівнювання річок спричиняє аномальні явища, які маємо зараз на більших річках. А коли річка має багато меандр, швидкість течії є меншою. Забір корисних копалин з берегів річок теж веде до зміни русла і підмивання берега.

Прискорене будівництво великої кількості гребель не допоможе, наголошує Любов Бойко, адже вода все одно знайде собі вихід, тільки наслідки будуть ще гірші. Потрібно розробляти цілий комплекс дій. Наприклад, у європейських країнах відновлюють природні заплави і навіть викуповують для цього землі у приватних власників, відновлюють природні русла і будують тимчасові водойми для паводкових вод на сільськогосподарських землях.

Наталя МОСТОВА