Про Івано-Франківський цвинтар “за театром” не писав ще хіба дуже лінивий. Закладений у 1782 році, він є старшим від варшавської Повонжки та львівського Личакова та був одним із найбільших цвинтарів свого часу. Не будемо перераховувати авторитетних авторів статей, монографій чи навіть художніх творів – їх багато. Разом з тим, власне завдяки їм сформовано дещо викривлене розуміння стану речей, хоча всі первинні джерела інформації розміщені на відстані витягнутої руки – тобто в Івано-Франківську.

Насамперед, це стосується меж цвинтаря. Готель “Україна” (сьогодні “Надія”) та театр побудовано не на похованнях, а на місці знесених індивідуальних будинків та військових складів. Північна межа сьогоднішнього Меморіального скверу точно збігається з північною межею цвинтаря, а двометровий цегляний мур, що ще зберігся, – це цвинтарна огорожа. Там же був і головний вхід на кладовище з адміністративною та технічною будівлями (фактично в’їзд), тільки колись він запирався ворітьми, а зараз тут побудовано три декоративні арки, які не закриваються.

Зразу ж біля входу була передпоховальна капличка, одна для всіх трьох визнань (римо-католиків, греко-католиків, вірмено-католиків), якої вже немає. Від центральної дороги, тобто – вулиці Незалежності (за Польщі – Сапіжинської), до цвинтаря вела попри вже неіснуючу євангелистську кірху неширока вуличка, так і звана Цвинтарною. Безпосередньо біля колишньої каплиці збереглася могила впливового громадянина міста та українського діяча Івана Яхна з дорогим  пам’ятником.

Західною межею цвинтаря була огорожа та будівлі фабрики братів Ясінських “Край” – сучасний завод “Промприлад”. Вулиця А.Мельника була прокладена вже за незалежної України, тобто територією поховань є проїзна частина та обидва тротуари названої вулиці, а також ділянка під торговельним рядом квіткового ринку. У радянський час завод “Промприлад” на декілька метрів пересунув свою огорожу, забравши частину цвинтарної землі.

Зі сходу територію кладовища теж “впорядкували” – цвинтарний мур без хвіртки, зате з проламаною дірою проходив приблизно на місці теперішньої осьової лінії вулиці С.Бандери. За Польщі вулиця називалася Л.Желіговського, в радянський час – В.Куйбишева і до реконструкції в 1970-тих роках мала ширину тільки 6 метрів. Якщо попередня, тобто західна частина кладовища була непрестижною через віддаленість від центрального входу та підмоклість ґрунту, то на східних ділянках  стояли дорогі пам’ятники. Завдяки підвищенню місцевості тут ховали заможніших мешканців Станиславова. Варто пам’ятати, що колись за місце на цвинтарі платилося за кожне десятиріччя.

Більший клопіт справляє встановлення південної межі. До початку ХХ століття цвинтар був меншим і мав форму витягнутого по лінії північ-південь прямокутника. Через приріст населення, епідемії, а також наявність у місті потужного військового госпіталю (до речі, найстарішого в Європі) до існуючої території кладовища із заходу приєднали поля. Так з’явилося поняття “старе” та “нове” поле (цвинтар). Друга частина займала простір від сучасного південного входу з боку міського управління освіти (колишнього дитячого садка) та житлової п’ятиповерхівки №8а з боку вулиці С.Бандери до готелю “Надія”.

На карті Станиславова “нове” поле з’являється у 1904 році. В обох випадках поховання відбувалися рядами, заповнюючи поля, сектори та підсектори, що мали свої номери. Між полями поховань у напрямі схід-захід були доріжки, а вся територія як старого, так і нового кладовища, перетиналася спрямованими у південному напрямі алеями, доступними для проїзду транспорту. Офіційних назв алеї не мали, їх називали, і так залишилося в документах, відповідно до визначних пам’ятників чи поховань – “алея Легіоністи”, “алея Повстанців”, “алея Гіллера”, “алея Хованців”, “Головна алея”, “алея Каштанова”, “алея Єзуїтів”, “алея Вертха”, “алея Волянських”.

Все ж приєднаної території виявилося замало. В часи Першої світової війни за південним муром, навпроти сучасного міськуправління освіти, на землях греко-католицької капітули був закладений військовий цвинтар переважно російських солдатів. Їх там було поховано в 317 могилах до 800 осіб. В часі упорядкування військових поховань Станиславова у 1924-1927 рр. цей цвинтар став головним військовим цвинтарем міста. На нього переносили ексгумовані останки солдатів. Після упорядкування на ньому розташовувалось 665 могил полеглих у Першу світову.

Ще раз історія повторилася у часи Другої світової війни – за цвинтарем Першої світової стали ховати солдатів вермахту та угорської армії. У 1944 р. з боку вулиці Желіговського до сучасного міськуправління освіти була закладена госпітальна ділянка, на якій ховали радянських солдатів. У 1957 р. під час реконструкції вулиці Куйбишева цю госпітальну ділянку частково ексгумували, а на місці могил німецьких та угорських солдатів проклали дорогу, яка тепер сполучає вулиці Бандери та Мельника, та згодом побудували дитячий садок – сучасне міськуправління освіти. У 1960-х роках по військовому цвинтарі Першої світової війни проклали теплотрасу, а в 1970-х роках на ньому встановили металеві автомобільні гаражі місцевих мешканців.

У межах самого кладовища теж були могили солдатів Першої світової, там навіть були поховані турецькі солдати. У часи ЗУНР у Станиславові були військові госпіталі, які, за браком вільного місця на “новому” полі цвинтаря, стали ховати померлих вояків на цвинтарній алеї у два ряди в напрямку північ-південь, а згодом – схід-захід. Там були поховані разом українці та поляки в кількості 199 осіб, з них 181 відомий та 18 невідомих. Серед відомих прізвищ було 143 українці і 38 поляків та представників інших національностей.

В часі упорядкування у 1920-х роках військових могил Першої світової війни згідно з Версальським мирним договором, яке проводило Станиславівське відділення військових поховань Львівської окружної дирекції громадських робіт під керівництвом інженера К.Гачевського, громадські організації активно взялися допомагати упорядковувати могили з польсько-української та польсько-більшовицької воєн. Польська сторона запропонувала перенести з цвинтарної алеї всіх вояків до спільної центральної гробниці загиблих у польсько-українській війні, однак українська сторона відмовилася від такої ідеї.

Активною опікою над могилами вояків УГА та армії УНР, яких там було поховано 143 особи, займалася місцева філія українського “Товариства охорони воєнних могил” (головою якої тоді був гімназійний професор М. Даниш, скарбником – М. Лепкий) за активної участі пароха Ямниці о. Ю. Гірняка, довіреної особи Станиславівського єпископа  Григорія Хомишина. На могилах були поставлені за державні кошти бетонні парапети та хрести висотою 1 м 30 см.

Польський “Комітет з будівництва пам’ятника Легіоністам” у ІІ кварталі 1926 р. домігся ексгумації трьох братських могил з семи останками легіоністів з міського цвинтаря на головний військовий цвинтар. Поховані вони були за воротами алеї міського цвинтаря, де був зроблений головний вхід з нього на військовий цвинтар. На їхній могилі у 1927 р. був поставлений пам’ятник роботи відомого станиславівського скульптора М.Антоняка. Обеліск прикрашала кількаметрова скульптура легіоніста в повний зріст з гвинтівкою в руці. Саме його зруйнувала в часи Другої світової війни німецька влада, щоб зробити дорогу з міського цвинтаря на військове кладовище німецьких та угорських солдатів.

Легіоністи ІІ Залізної бригади стримували наступ російських військ у 1914-1915 рр. на Надвірнянщині, в околицях сіл Пасічна, Зелена, Бистриця. У 1970-х роках на українських та польських могилах вандали позбивали хрести. Самий же цвинтар планомірно руйнувався протягом 1980-1982 років. Останки тих похованих, чиї родичі ще були живі, були ними перенесені на новий міський цвинтар до с. Чукалівки, а хто не мав живих родичів, той дотепер спочиває в уже Меморіальному сквері. До сьогодні очевидці руйнації цвинтаря переповідають жахливі історії, як нова “радянська молодь” черепом грала у футбол на цвинтарі та як згодом у кабінетах вищих офіцерських чинів з’явилися попільнички, зроблені з черепів…

У 1990 р. обидва військові ряди було відновлено зі встановленням таких же, як і у міжвоєнний період, бетонних хрестів. Велися ці роботи методом народної толоки під керівництвом тодішнього народного депутата Р.Круцика. Мешканці міста назвали ті поховання могилами січових стрільців, хоча правильніше було б їх називати могилами вояків УГА, бо невелика частина з них таки дійсно воювала в рядах УСС австро-угорської армії, а більша частина була мобілізована вже в ряди УГА. В міжвоєнний період їх називали похованням “українських стрільців”.

Під цими хрестами, фактично, лежать вперемішку як українські, так і польські солдати Першої світової, українсько-польської та польсько-більшовицької воєн. Питання позначення цих хрестів чи навіть, можливо, створення спільного українсько-польського пам’ятника або хоча б таблиці може стати хорошим прикладом українсько-польського порозуміння. Це дуже важливо в контексті української політики історичної пам’яті і потребує, на наш погляд, цивілізованої дискусії та залучення експертів, що дійсно свідчитиме про наші європейські цінності.

Здавалося б, вся ця суєта чи боротьба з покійниками є на теперішній день дрібницею, бо, грубо кажучи, мертвим байдуже. Але зовсім не байдуже повинно бути сучасному українському суспільству, яке через фантазії різних авторів не може зорієнтуватися у власній історії, а головне – зорієнтувати молодь: на чиї могили їх водять сучасні поводирі. Це при тому, що власних могил Україні вистачає.

 

Леонід ОРЕЛ, Роман ЧОРНЕНЬКИЙ, Петро ГАВРИЛИШИН