Франківськ – це, здається, не острів, не гавань, не морське узбережжя, не порт. Хоча про «не порт» можна посперечатися: письменник Тарас Прохасько так назвав один зі своїх есеїв – «Порт Франківськ». «На березі колишнього Карпатського моря – перед теперішнім морем Карпат – за вапняковими схилами Вовчинецьких гір…» Прохасько як у воду (морську?) дивився, бо де порт, там кораблі, а де кораблі – там корабели…

 

Корабелами називають тих, хто будує кораблі, конструює їхній кістяк, а відтак нарощує на нього палуби, борти, такелажі, корми, щогли, обшивки, вітрила. До цієї справи потрібна не тільки любов, а й витримка, зосередженість, раціональне мислення і хист архітектора. Корабелів у Франківську не бракує. Звісно, тих, хто будує кораблі не в натуральну величину, а їхні масштабовані зменшені копії, які, однак, вимагають не меншої вправності, затрати сили й часу. Щоправда, франківські корабели розповідають про себе не надто охоче, чи то зі скромності, чи з небажання «світитися» в нашому невеличкому порту.

60-річний Борис Андрусів займається кораблезбиранням вже сім років. До цього чоловік цікавився моделями літаків та військової техніки, а з першим корабликом мав справу ще в школі на уроці трудового навчання. Потім пройшло майже 50 років, як він знову захопився збиранням відомих суден.

Найпростіший шлях для початківця в цій справі – купити в будь-якому кіоску тематичний журнал із «порцією» вже готових деталей та інструкцій, як збирати шхуну. Збирання цієї «порції» займає рівно тиждень – саме до появи нового випуску журналу з новими деталями. І так – до збираннях самих вітрил. Скільки таких тижнів має пройти, щоб корабель був як дві краплі води схожий на свій історичний оригінал, визначити неможливо, адже, крім пропонованих виробником деталей, потрібні ще й елементи декору, обшивки та багато іншого, чого бажає душа корабела, щоб його твір був справді майстерним. І тут уже на повну проявляється творчість і стратегічне мислення людини, яка збирає шхуну, адже для справжності роботи потрібно зіставляти свій зменшений витвір зі схемами, кресленнями, малюнками історичного оригіналу.

Проте набори, пропоновані в журналах, є досить примітивними і не надто зручними в фінансовому плані, вважає пан Борис. Часто опис у журналі не достовірний, і історичні джерела подають зовсім інші дані про корабель. Тому чоловік більше покладається на професійну технічну літературу, історичні дані і в Інтернеті замовляє схему корабля, який його цікавить, шукає сам до нього запчастини та деталі в різноманітних рукодільних та технічних магазинах. Тоді модель виходить більш точна, детальна, і з певністю можна сказати, що вона – абсолютно оригінальна і на сто відсотків ручної роботи.

Борис Андрусів у своєму корабельному приватному флоті має вже сім шхун. Деякі з них відчалили за кордон, деякі подаровані близьким людям, а інші – на роботі й вдома тішать око і надихають на нові витвори.

Перлиною колекції шхун власного виробництва пана Бориса є «Баунті» капітана Вільяма Блая. Корабель цікавий не тільки архітектонікою, а й своєю історією, адже саме на цій шхуні Джеймс Кук мандрував Тихим океаном, відкриваючи Гаваї та інші острови. Чоловік неохоче розповідає про себе, але коли мова заходить про Джеймса Кука, просто захлинається цікавими розповідями, ніби про свого найближчого колегу. «Аборигени не їли Кука! Ніколи! І не смажили на вогні! Коли він був у довколасвітній подорожі, аборигени вкрали один із човнів з його шхуни. І він організував людей і повернувся на острів, щоб відбити човен. А при висадці на берег його поранили отруєною стрілою. І тіло Кука привезли назад у бочці з ромом, бо ніхто в ті часи ще не знав бальзамування. Його ані розчленовували, ані підсмажували», – розповідає пан Борис. І додає: «Є різна література. Одні пишуть белетристику для мас, інші ­– справжню історію».

Зараз пан Борис допрацьовує свій найскладніший корабель: 100-гарматну флагманську «Вікторі» однорукого адмірала Нельсона, яка прославилася в англо-французькій війні. Чоловік показує віртуозно зроблені візерунки на борту корабля, які додають сецесійності цій моделі, і розповідає, що сам придумав узори, хоч їх, ймовірно, не було в оригіналі. І паралельно із «Вікторі» корабел майструє надскладного «Орла» Петра Першого, який був побудований на Чорному морі. «Робота робиться, коли є настрій. Бо як щось не складається, я все кидаю. Буває, деколи починаєш робити маленьку деталь, а потім дивишся, що вона може бути краща, – все ламаєш і починаєш по-новому», – розповідає пан Борис.

Щоб гарно «надути» вітрило на шхуні, корабел за схемою відстежує потрібні розміри, вирізує і обшиває, акуратно вставляє каркасний дріт. А якщо вітрила ще й накрохмалити і підставити під вентилятор з теплим повітрям, вони набирають природного об’єму, ніби шхуна  йде на повну по морю. А для обшиття «міддю» днища корабля Борис використовує автомобільну шпаклівку. Саме міддю обшивали відомі шхуни, бо мідь із морською водою вступає в реакцію, виходив принцип аноду і катоду в батарейці, тож водорості й мушлі знизу вже не наростали на корпусі.

Ще один франківський корабел, Іван Павленко, розповідає, як працює з замовленими наборами окремих кораблів. І це робота філігранна, адже в наборі є окремі пластинки з дерева, на яких лазером насічені деталі, часто – кількаміліметрові! І їх ще треба вміти вдало виламати скальпелем – вже не кажучи про розуміння їхнього функціонального призначення і вбудування їх у модель. 37-річний чоловік за два з половиною роки зробив уже п’ять кораблів, схеми є готові. Але все одного максималізм і відповідальність у роботі змушують його заглядати в «Анатомію кораблів», яка подає креслення відповідного адміралтейства, за якими можна відбити точніші лекала.

Іван працює з готовим набором деталей. Здавалося, все, що потрібно – просто їх вміло скомпонувати, хоч і це робота гігантична за важкістю і скрупульозністю. На запитання, що ти докладаєш від себе у будову корабля, Іван, не задумуючись, відповідає: «Себе!» І акцентує на творчій складовій роботи і на бажанні зробити корабель «красиво, дуже детально і максимально наближено до історичності». І в цьому не допоможе жодна інструкція чи креслення.

Взагалі робота цих людей вражає. Її й роботою не назвеш – це віртуозне мистецтво творіння з мікроскопічних деталей у точному масштабуванні з відомими історичними шхунами. Кожна модель – це окрема історія. Це вкладання свого здоров’я, часу і нервів. Це перелопачені гори історичної літератури та годинами перепорпаний Інтернет. Але найголовніше – це вкладена душа. Корабела у свій корабель. Творця у твір.

Наталія ТКАЧИК