У цій історії багато дивного. І навіть після його загибелі. Прикарпатський розвідник Володимир Байдюк із позивним Морпєх підірвався на міні в день народження своєї мами. А ховали хлопця на його уродини – того дня бійцю мало сповнитися 25 років. На тому цвинтарі на Богородчанщині Володина могила стала першою.

Весною 2014-го він працював у Санкт-Петербурзі. До кінця контракту лишалося 10 днів. Якраз тоді в Криму штурмували українських військових, зокрема ту частину, де ще недавно служив Володимир. «Мамо, ти чула, що сталося? – телефонував він додому. – Моїх пацанів оточили. Я їду додому». – «Тобі ж лишилося трохи більше тижня. Сину, не роби дурниць. Тебе ж оштрафують». – «Мамо, я вже вирішив. Як ти собі уявляєш: мої хлопці в окопах, а я батрачу в москаля?»

Володимир розірвав контракт, свідомо розуміючи, що втратить усі гроші, які заробив за півроку, а це не одна тисяча доларів. Їхав із сотнею доларів у кишені, та й ті віддав за дорогу. Вернувся голий-босий. Але вірний собі.

Убитий Росією

Володимир Байдюк – боєць ДУК «Правий сектор» родом із Богородчанщини. Служив у 74-му розвідувальному батальйоні. Розвідник-кулеметник.

21 листопада 2014 року підірвався на міні в районі Донецького аеропорту. Удома залишилися батьки, сестра, брат і кохана.

Володимира поховали на новому цвинтарі в с. Глибока, який терміново готували для цього. Це була перша могила.

Указом президента України від 4 червня 2015 року за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

4 вересня 2015 року на стіні Глибоківської школи встановили меморіальну дошку. Біля Алеї Небесної сотні в Богородчанах місцеві молоді художники намалювали портрет загиблого.

Загибель Морпєха не оминув увагою шведсько-американський економіст і дипломат, провідний міжнародний експерт із питань економіки Андерс Ослун. На своїй сторінці у Твіттері він розмістив фото Володимира, а поруч – текст англійською мовою: «Він вірив у свободу, демократію; боровся за свою країну, хотів, щоб його діти жили вільними. Убитий Росією».

Комар носа не підточить

«Побратим Морпєх – молодий розвідник з Івано-Франківської області, простий хлопець з сільським корінням і з такою високою моральною планкою – я ще не зустрічала таких людей, – розповідала боєць Олена Білозерська. – Він постійно бурчав на тему, що жінкам не місце на фронті – і віддавав мені наш єдиний тоді на групу бронік, коли ми очікували ворожого нападу. Коли чув про якісь мародерства, був готовий прибити власноруч».

Боєць ДУК «Правий сектор» Олександр Бойко познайомився з Морпєхом на базі. Потім, на війні, вони рідко бачилися. Володя постійно ходив у розвідку. «Дуже добрий хлопець був, – продовжує Олександр. – Одразу запитав мене, чи щось треба, чи все маю… Пам’ятаю, в Пісках уже все було розгромлено, люди з хат повтікали. Волинські хлопці принесли з якогось закинутого розваленого дому пральну машину. Морпєх тоді шалено лютував, сварив навіть на старших чоловіків – аби нічого чужого не брали, адже люди сюди колись можуть повернутися, це все одно їхнє майно. Якщо колись приїдуть по нього, то скажуть, що ми мародери. Ось таким був Володя».

Коли боєць йшов у розвідку, то його могло не бути тижнями. Відпрацьовував завжди блискавично – міг зайти на ворожу територію і вправно перевтілитися в сепара, вигукуючи: «Путин, вводи войска!» – і комар носа не підточить.

Так любив життя

«Він так любив життя, – плаче мама Оксана Тимішак. – Насолоджувався кожною миттю. Ніби спішив нажитися, бо дуже мало відведено. Жодної днини у своєму житті Володя не продармував».

Не раз доводилося шукати його – ну де ділася дитина? А він або з хлопцями на колгоспній машині пшеницю возить, або комусь на городі помагає, або ще якесь заняття собі знайде… Хлоп’я діловито пояснювало: «Мамо, я не маю коли сидіти. У мене стільки клопотів».

Змалку був дуже міцним хлопчиком, мав сильний удар. За такі бойові таланти якось міліціонер навіть подарував малому свій кашкет.

У дитсадку був лідером, сам міг вивести всіх дітей надвір погуляти. У школі Володі було нудно, адже за знаннями випереджав ровесників. Мама пригадує, що одразу помітила в сина вроджений високий інтелект. У три роки він уже вмів читати, причому навчився самостійно, моментально запам’ятовував вірші. Тягнув маму разом із ним вчити історію, влаштовував їй справжні іспити: «Коли Мазепа народився? А Хмельницький де воював?» Знав усе про світові війни.

У дев’ятому класі Володя рішуче заявив: «Нащо я буду в класі штани протирати? Йду на роботу!» Хлопчик перевівся у вечірню школу. Хоча всі попередні роки ця дитина ніколи не сиділа без грошей – не в батьків брав, а самотужки заробляв: там копицю поміг потолочити, там худобу випас, там паркан пофарбував… Справжній маленький ґазда!

«Це був наш промінчик, – сумно каже Оксана Тимішак. – Ми в хаті ніколи не сумували. Хоча були всякі часи, тоді якраз грянули складні 90-ті. Іноді здавалося – все, кінець, не знаєш, як далі жити… А Володя продзвенить радісно: «Мамо, що ти переживаєш? Я зараз кілька справ проверну, і все в нас буде гаразд». Хлопчик хутко по всіх сусідах чкурнув, щось поміг кожному і йде додому щасливий: «Ось, мамо, на кілька рублів…»

У вечірній школі Володя провчився два роки. Часто любив пожартувати: «Мамо, де мої червоні дипломи? А дисертації?» – «Які ще червоні дипломи? Ти про що?» – «Та ж червоні – бо вистраждані». Ставши дорослим, Володя не раз повторював молодшому братику: «Вчися! Бо будеш по-чорному гарувати – як я».

«Правда, я класний?»

Строкова служба у Володимира пройшла в Севастополі в морській піхоті. Хоча в армію потрапив з другого разу – мусив дати 200 грн., аби взяли. Однолітки платили, щоб відкосити, а Володя – навпаки. Річ у тім, що у хлопця на шиї та плечах було дуже багато родимок (мама називала його зацілованим Богом), які обмундирування могло травмувати.

Хлопець не мислив свого життя без морської піхоти. Дуже хотів стати військовим. Чорний берет морського піхотинця був його найбільшою цінністю. Свій скарб тримав на видному місці в хаті, борони Боже, аби якась пилинка туди потрапила. «Мамо, ну правда я в тебе класний пацан?» – з сяючою усмішкою запитував юнак, надягаючи свій чорний берет.

Але життя склалося трохи по-іншому. Одразу після армії Володя одружився, щоправда, пара прожила разом недовго. Потім прикарпатець почав їздити по заробітках.

Коли вибухнула війна, хлопець одразу підписав контракт. Однак уже через три тижні попросив у мами грошей, бо вирішив йти геть звідтіля і не мав за що дістатися додому. «Уявляєш, примусили мене фарбувати бордюри у військовій частині?» – обурювався боєць. Жінка тоді дуже зраділа: «Я тобі дістану скільки хочеш грошей – лише тікай якнайшвидше». Вона і не здогадувалася, що Володя просто не хотів у ЗСУ служити, він уже давно намилився на добровольчі війська.

Кілька місяців годував маму байками, що він проходить звичайне військове навчання на базі УНА-УНСО під Львовом. У той день знову лив затяжний дощ, над Західною Україною небо плакало вже майже тиждень. Мати зателефонувала Володимиру: «Як ти, сину?» – «Спека так дістала – ледве витримую». – «Ти що, в Донецьку? Ану кажи правду! В нас уже який день дощі ллють…»  Так жінка нарешті дізналася правду – син воює на самому передку.

Якось Володя повернувся додому у відпустку. В село якраз недавно переїхали якісь нові люди. Місцеві ще точно не знали, хто вони, але вже пліткували, що то переселенці. Жінка й розповіла синові цю історію. «Мамо, ти йшла туди подивитися, чи люди мають що їсти?» – одразу відрубав Морпєх. «Вова, ти про що?» – «Збери сумку і віднеси людям їсти!» – «Я не знаю, що це за люди…» – «Не можна так недбало до людей ставитися. Ти знаєш, скільки нам в АТО люди приносять їсти? Там є різні люди – як і в нас. Іноді пришкандибає старенька бабця з казанком їжі: «Діточки, йдіть їсти!» – «Бабцю, тікайте, бо вас потім можуть убити за це». – «Мене й так уб’ють».

Небо зрівнялося із землею

Перший і останній раз воїн заплакав, коли востаннє вирушав на фронт. Він тоді не знав, що це востаннє, але, певно, підсвідомо відчував. Хлопець прихилив голову мамі на коліна і сказав: «Мамочко, ти не плач. Я обов’язково повернуся. У мене стільки планів на життя… Я буду берегти себе. Обіцяю». Сів в автобус, помахав рукою… Оксана Тимішак тоді відчула гострий біль у грудях, десь глибоко в душі вона знала, що більше ніколи не побачить сина живим.

Володя загинув на день народження мами – 21 листопада, у День архангела Михаїла, покровителя всіх воїнів. Вночі ще встиг надіслати їй повідомлення: «Мамочко, вітаю тебе з днем народження. Ти пробач, що я тебе заставляю в цей день хвилюватися. Я тебе дуже люблю».

Цілу добу від сина ні слуху, ні духу – «абонент поза зоною досяжності». Інтернет, як на зло, зник. Наступного дня прийшло повідомлення, що із сином з’явився зв’язок. Мама кинулася телефонувати – зайнято. Знову телефонує – підіймають слухавку. «Вова, ну хіба так робиться? Ти чого не дзвониш? Дитино, ти ж знаєш, що я переживаю!» – «Це не Вова…» – «А хто?..» – «То колега». – «А Вова де?» – «Вови нема». – «Ще не прийшов із завдання?» – «Його взагалі більше немає серед нас…» Що було далі, мама не пам’ятає…

Через чотири дні, якраз на день народження бійця, його ховали. Погода була така ж холоднюча, як і 25 років тому, коли хлопець з’явився на цей світ. «Тоді наче небо зрівнялося із землею», – пригадує Оксана Тимішак.

Невидимий для людського ока

Мама й досі пам’ятає його запах. «Нехай мені говорять що завгодно, – каже жінка. – А я знаю, що він і досі поруч. Просто невидимий для людського ока, але я серцем відчуваю. Тепер він ангел-охоронець нашої сім’ї».

Рідним загиблого бійця після його смерті довелося побачити стільки дивовижних снів. Найчастіше Морпєх сниться сестрі. Одного разу дівчина побачила уві сні чоловіка, який нагадував пророка чи якогось святого. Він сказав: «Не плачте за ним. Володя тут так багато робить для Бога. Для Господа не можна шкодувати навіть найдорожчого».

А якось приснився мамі, вона його цілувала довго-довго, цілувала і плакала… Потім два дні до губ боялася торкнутися, обличчя не вмивала – аби не згубити присмак синових губ.

Через сім місяців після похорону сестра загиблого воїна народила синочка – копія Володі. У всій родині нікого немає таких капловухих – лиш вони двоє. Хлоп’ятко назвали так само – Володею. Через кілька тижнів загиблий знову наснився сестрі. «Володю, ти нам тут такого натворив… Мама плаче…» – промовила до нього дівчина. «Мама буде плакати, поки твій Володька не виросте, – відповів Морпєх. – Коли він виросте і досягне того, чого я хочу, аж тоді мама перестане плакати».

Вівчарка Кіра, яку колись боєць знайшов на вулиці і привів додому, дуже тужила після загибелі господаря. Не їла, не пила… Аж поки Оксана Тимішак не здогадалася взяти Кіру на цвинтар до могили сина. Це треба було бачити – собака мало не тріснув від щастя, ожив, бігав навколо могили, мордочку до неї тулив. А через півроку і пса не стало. Володя забрав до себе.

Наталя МОСТОВА