Я блукаю парком. Тут, на Шевченка, так безтурботно: кошлаті собаки вигулюють своїх господарів. Так-так, ви усе правильно прочитали. Бо ж у поганий настрій чи противну погоду ці розумаки витягують надвір.

Собаки – то любов і відповідальність, дружба крізь роки і зализування ран.

Уперше я дізналася, що таке несправедливість цього світу, коли знайшла своє цуценя отруєним кимось із сусідів. А може, не вперше. Просто тоді це відчувалося по-дорослому боляче. Втім, ми зліплені зі спогадів. Не усі вони хороші.

Цікаво, чому є люди такі злі, сповнені жовчі? Скільки доброго й поганого вділено людині? Хто визначає, що вона може витерпіти, а що – ні? А чи витримає взагалі?..

Нас випробовує доля. Ретельно спостерігає, чи достатньо ми гожі, аби мати більше. Вона гартує, кидає виклик, змушує сміятися і плакати.

Чи існують десь ваги справедливості? Якщо так, думаю, вони часто ламаються.

Як інакше поясниш, що у когось є все, а в інших – нічого? І мова не про те, як багато людина працює, досягає, вірить. Ні. Я про те, чому не у всіх дітей є сім’я? Вони опиняються у дитбудинках, де з дитинства пізнають усю жорстокість світу, будучи покинутими. Вони цього для себе не обирали. Я про матерів, які втрачають своїх дітей, і про дітей, які залишаються без опори. Про невиліковні хвороби, які чорним воронням падають на голову в один зі звичайних безтурботних днів. Про скалозубу бідність і горе. Ти не знаєш, де воно на тебе чатує. І чим ще тебе будуть випробовувати на міцність.

Та ким би ти не був, яку би зболеність не відчував, не дозволяй нікому вказувати тобі, хто ти і чого вартий. Будь чимось більшим і кращим, насамперед, для себе.
Одним приходить легко те, про що ти мріяв роками. Але ти добре знаєш: коли просто – не так цікаво. Цінності у всіх різні. Ціна прожитого – також. Ми у цьому світі лише шукачі. Себе, свого, своїх. Тому треба кидати собі виклик. Бо як ти будеш знати, на що здатний і що правильно, якщо не спробуєш?

Коли ж втомився, згадай: ми лікуємо себе людьми, які тримають і тримаються за нас. Закриваємо біль пластирами любові. Так швидше зникає порожнеча. Врешті, віриться в це.

Я все ще тиняюся малолюдними вуличками. Думаю про людей (їхній гнів та злість часто такі невиправдані). Про ваги, які почасти точно хтось підкручує. І про моменти, у які ще більше розумієш важливість тих, хто відчинить двері у будь-який момент, пору, добу. Хто вділить тепло, яке затягне тріщини, розщепить сум, поверне цілісність і стійкість. Тоді будь-який біль вже так не болить. Тоді вже можна рухатися вперед.

Якщо ви досі не знайшли або ж втратили близьких собі людей, не журіться. Візьміть собаку. То буде також любов, непідкупна і вдячна. Ніде правди діти.

Лілія Колісник