Ню – чи не найдавніший мистецький жанр. До оголеної натури зверталися митці в усі часи та епохи, трансформуючи теми і сюжети, намагаючись вийти поза межі тілесного, щоб у ню було не лише ню, а щось глибше.

На оголеному тілі гарно світиться світло, на оголене тіло гарно лягають сутінкові тіні, мовою тіла можна розказати і сказати багато про що, і не обов’язково ця розповідь буде про тіло. Як-от ескіз Тараса Шевченка «Автопортрет»: автор зобразив себе з посохом, у шапці, плащі та чоботах, з сумкою через плече. Цей ескіз митець зробив на полях рукопису під час аральскої експедиції. Цікава та глибока автопроєкція, якщо бодай трохи знати про аральский період заслання Шевченка.

Мабуть, звиклі до теперішньої всевідкритості і безкордонності, ми шукатимемо в оголеній натурі щось більше, аніж просто її розглядання як припідняття таємничої завіси чи скасування певних табу. Чи вражає оголене тіло сучасного глядача? Вочевидь, що так, але не самою оголеністю як такою, а тим, що вона може приховувати чи виставляти напоказ, тим, як пропонує митець поглянути нам на оголене тіло. 

Як писав Володимир Лукань, «ню» має народжуватись винятково з голови (серця, уяви, пам’яті) художника», а ще «має створюватися цільний образ людини (а не тіла чи його частини)». Такий образ, а точніше майже сто різних образів можемо побачити на виставці «НЮ», що експонується з нагоди Дня художника у виставковій залі Івано-Франківської обласної організації Національної спілки художників України. Скульптура, живопис, графіка, об’єднані однією темою – оголеного людського тіла.

Чи чекала я якогось епатажу чи провокації? Мабуть, ні. Оголеність тіла у мистецтві – річ давня та відома. Оголена душа, як на мене, – то щось більш епатажне і провокативне, аніж оголене тіло. Але те, що це має бути щось дуже особливе і цікаве, то так. Не помилилася: тіло як тіло, тіло як привід поговорити про щось важливе, тіло як проєкція на світ: наш, реальний, міфічний чи метафізичний.

Пластика дотиків, пластика танцю, пластика ранкового прокидання, пластика води, пластика дерева і каменю, пластика геометрії і кольорів: загадкова «Єва» Сергія Лаушкіна з яблучком і потаємними знаками, «Ню» ОрестаЗаборського з такими гарними вигинамидівочого тіла, «Дахи чужого міста» Олега Чуйка, де оголеність міста, мабуть, важить більше ніж жіноча оголеність, дивовижне світіння «Лежачої» Михайла Мурафи, «Боса в росах» Оксани Бейлах, на якій жінка стає навшпиньки серед рос і трав для поцілунку (?), обіймів (?), танцю (?), «Ранок» Богдана Губаля з мінімальним мінімалізмом, «Серпанок» Оксани Мельничук з її делікатністю та ніжністю, «Смугастий ранок» Сергія Лаушкіна, в якому перше сонячне світло так обережно і впевнено лягає на жіноче тіло, «Медитація» Вікторії Типчук, в якій так природньо і зрозуміло між рваних ліній, «На Івана-Купала» Олега Заставного, де музика тіла зливається з музикою цвітіння квітки папороті, «Ілюзія» Ігоря Токарука, де у лініях проступає жіночий силует, набуваючи усе чіткіших обрисів.

Десь начерки і лінії, десь деталізація до найменших дрібниць, десь силует губиться серед темряви води, десь ми стаємо випадковими свідками магічних чи побутових ритуалів, десь потопаємо у кольорах, а десь стоїмо розгублено перед майже чистим полотном.

Перед чим стояла найдовше… Перед «Символом» Володимира Мулика, де оголене жіноче тіло вдало вписано у композицію символів та знаків. «Окутаною корінням» Петра Грицюка, де крізь коріння проступає вона, та, з котрої починається світ. «Палагною» Світлани Повшик за золотий сховок для тіла і сакральну жіночність. А ще перед «Втраченим раєм» Тетяни Павлик, в якому так серпанково, ніжно і цнотливо.

На думку Володимира Луканя,найскладнішою темою «для відтворення в мистецтві з усіх моментів життя людини є момент любові, бо він містить всю ілюзію і всю насолоду, що сприймаються крізь призму безкінечності». Любов передбачає двох… На цій виставці майже немає робіт, де були би двоє, як і майже немає чоловічих тіл чи тіл, підвладних часові. Не знаю, чому так, бо це могли би бути цікаві та глибокі історії. Хоча зрештою, на виставці є багато інших різних історій про тіло жіноче, є на що подивитися, чим вразитися і що запам’ятати.