У карпатському містечку Косів з 1997 року працює гончарна майстерня родини Троць.

Майстри розвивають традицію гуцульської мальованої кераміки, водночас шукаючи сліди цієї технології в культурах древніх народів, пише ukrainer.net.

Косівська кераміка давно є одним із туристичних символів Гуцульщини. Посуд, прикраси, елементи інтер’єру виготовляються за особливою технологією, відрізняються характерними мотивами і кольорами: жовтим, зеленим та коричневим (часом додають синій). Для створення кожного виробу використовується два види глини: коричнево-червонувата для основи та біла, яка служить тлом для малюнків. Особливістю косівської кераміки є «вицарапування» малюнків у техніці сграфіто.

Процес виготовлення кераміки проходить у кілька етапів: створення форми, сушка, малювання, перший випал, покриття поливою, другий випал. Кожен із них вимагає уважності та майстерності, а в результаті виходить унікальний витвір мистецтва.

Нагадаємо, що грудні 2019 року косівську мальовану кераміку внесли до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.

У сім’ї Троць до кераміки кожен прийшов своїм шляхом. Христина перед цим вчилась ткацтва, а на кераміку, зізнається, не вступала б і зараз, каже, як і Тереза, що цього не навчишся за кілька років у виші.

— Тут не можна сказати, що ви от поступите — ви за чотири роки навчитеся гончарити чи навчитеся шось робити. Це треба відчувати. Має бути ну не талант, можливо, але хоча би якась схильність до цього.

Тереза Троць пробувала ліпити ще з трьох років, а у підлітковому віці почала малювати різні орнаменти, скандинавські переплетення. Потім вже взяла до рук глину, і глина, як кажуть, «далася».

“Це було дуже особливе відчуття. Почала розвиватися, більше малювати, пробувати щось. Я взагалі починала з того, що гуцульські елементи поєднувала зі скандинавськими та кельтськими переплетеннями. Тобто те, що мене найбільше захоплювало. Потім почала додавати візантійські елементи. Мені цікаво поєднати через орнамент різні культури”, – говорить дівчина. 

Дівчину надихає відкривати і застосовувати у творчості елементи різних культур, знаходити точки дотику у непоєднуваних речах.

Ігор — колишній військовий, після одруження закінчив інститут фізкультури і працював інструктором відділення бойової підготовки в прикордонному загоні. Потім вирішив кардинально змінити фах і взятися за гончарство. Пішов вчитися до місцевих гончарів, згодом налаштував майстерню, замовив у токаря гончарний круг «під себе» і через пів року вже отримав перші гроші з продажу виробів.

“Починали з того, що їздили на ярмарки в Київ, Сорочинці, ну всюди. Для перших виробів наймали гончара, а дружина уже розмальовувала кераміку, але це були примітивні якісь дзвоники. Це дуже гарно продавалось, але коли я бачив, ЩО продавали косівські гончарі — великі якісь речі, косівська кераміка оця вся — я просто бачив, який на неї був попит, на цю кераміку”, – каже чоловік. 

Тепер вже Ігор не хоче міняти свій круг на сучасний, каже, звик до нього, може працювати із закритими очима.

Троці завжди працюють тільки втрьох. Жартують, що взяти учнів — означає виховати собі конкурентів. Христина каже, що ніколи не наважиться на учнів, бо і сама досі вчиться.

Нагадаємо, прикарпатка українізує ляльки Барбі.