У Швейцарії все щільно. Тут немає порожнин ні в часі, ні в просторі.

Історія тут ніколи не боялася географії.

Розкішні сади й бездоганні автобани лежать тут за два кроки від безодень.

Фортеці й монастирі на скелях, багатокілометрові тунелі всередині гір.

У наших краях, в околицях Базеля, розташовані три різні гірські масиви. Вони так близько один від одного, що коли з найвищої точки німецького Шварцвальду – Фельдберґ (1493 м.) – ви помахаєте рукою, то відповідь на свій привіт отримаєте не лише з вершини швейцарських гір Юра (Кре-де-ля-неж, 1702м.), але й з французького гірського хребта Вогези (1420 м).

Ми завзяті мандрівники, отож – в дорогу.

Сьогодні це буде мандрівка до джерел. Ні, йдеться не про річку. Мова про рід, один з найвідоміших і наймогутніших у Європі. Протягом тисячі років представники цього роду вершили долі мільйонів людей аж від Шварцвальду до Буковини, від Іспанії до її колоній в Південній Америці. Мова, звісно ж, про монаршу династію Габсбурґів.

Отож, Швейцарія – батьківщина не лише добротних і довговічних речей. Вона – колиска добротних і довговічних династій. Приблизно на півдорозі між Базелем і Цюріхом, біля містечка Бруґ на горі Вюльпельсберг (505 м) розташована фортеця  Габсбурґ – родове гніздо австрійських монархів. І, як часто буває у подібних випадках, історія виникнення замку на горі, а з ним і самого монаршого імені – теж під покровом таємниці. Достеменно невідомо, хто почав будувати фортецю. Припускають, що це був шляхтич, якого звали Радбот; він мешкав поблизу в замку Альтенбурґ й на початку ХІ століття  полював у цих місцях. Під час полювання кудись зник його яструб. Радбот знайшов птаха на горі Вюльпельсберг й вирішив, що це знак. Гора надавалася для того, щоб поставити тут укріплений замок. Свою назву побудована Радботом твердиня отримала начебто від слова Habich – «яструб». Фортеця яструба – Габсбурґ. Інша версія назви вказує на haben, що означає «мати», «володіти».

Трохи нижче, у підніжжі твердині, поселилися лицарі Радбота зі своїми  слугами. Так виникло село Габсбурґ, яке донині зберегло свою назву; сьогодні в ньому мешкають чотири сотні осіб. А титул «граф фон Габсбурґ» вперше згадується в документах на початку ХІІ століття в стосунку до Отто ІІ. Однак уже в ХІІІ столітті фортеця Габсбурґ стала занадто малою й недостатньо репрезентативною для знатного роду.

Адже експансивні Габсбурґи не припиняли освоювати нові далекі землі, просуваючись на схід. Саме тому Австрія – земля, яку вони обрали для своєї головної резиденції – німецькою мовою називається Österreich: «Східна імперія».  Відволікшись на Східну імперію, на свою столицю Відень, Габсбурґи пропустили момент й не змогли запобігти утворенню довкола своїх швейцарських володінь Конфедерації незалежних земель. На початку XV століття Конфедерація остаточно відвоювала у них їх родові землі разом з фортецею. Цим самим їх вплив на ці місця закінчився.

Зараз фортеця Габсбурґ є культурною пам’яткою національного значення.  В її уцілілій вежі – невеличкий музей, а в замку – ресторан, з терас якого відкривається чудовий вид. Сьогодні відвідувачів чимало, адже, крім фортеці, околиці мають ще й інші принади, наприклад, замок Альтенбург, що належав Габсбургам, коли вони ще так не називалися. Поблизу чепурне студентське містечко Бруґ, назва якого виразно натякає на міст (нім. Brücke). В Бруґу мешкають близько дванадцяти тисяч осіб, тут є вища педагогічна школа й вища школа інформатики.

Усе буяє, вода в тутешніх річках виглядає так, як на фотографіях внаслідок безсоромного фотошопу. З гори видно аж три великі й бистрі річки – Аре, Ройс, Лімат. Не дивно, що ці місця у підніжжі двох гірських масивів – Юра й Шварцвальду – ще дві тисячі років тому вподобали римляни. Неподалік Бруґу річки зливаються, біля устя Аре й Ройсу вже в І столітті н. е. був табір римських легіонерів  Віндоніса – найзначніший на північному боці Альп. У наш час відновлено його амфітеатр, в околицях знайдено безліч артефактів, що зберігаються в музеї Віндоніса.

На оточеному тополями полі амфітеатру, де дві тисячі років тому римські гладіатори боролися з дикими звірами, сьогодні мусульманська родина вигулює маленького песика. А взагалі, тут проводяться різні театралізовані дійства для дітей і юнацтва, історичні ігри. Маркованою стежкою легіонерів ідемо до ще одної пам’ятки – монастиря Кьоніґсфельден. На початку XІV століття в пам’ять про вбитого римського й німецького короля Альбрехта І фон Габсбурга його дружина Елізабет засновує подвійний монастир: францисканок і кларисок. В готичній святині є гробівець, в якому поховані останки не лише самої Елізабет, але й десяти інших членів роду Габсбурґів.

У часи Реформації монастир закрили, в його стінах зберігали зерно. Значна частина скарбів монастиря була втрачена. Унікальні вітражі монастирської церкви з XІV століття, на щастя, вціліли. У дворі монастиря стоїть особливий годинник: гості можуть самостійно переводити його стрілки. Залежно від розташування стрілок у дворі з кількох гучномовців ненав’язливо лунають звуки, що супроводжували розпорядок дня черниць: кукурікання півня, хорал, вранішня молитва, звуки монастирського двору. Монастир давно не діє, в його стінах більше ста років розташована психіатрична клініка, оточена старим, добре доглянутим парком. На лавочці під велетенським платаном сидять кілька пацієнтів. Це не рай, це світ, і тиск його витримують не всі.

Відвідини Габсбурґів збурили різні думки і згадки. Наприклад, про Отто фон Габсбурґа, який 2007 року приїжджав до Коломиї, де 1912 року, за його словами, був зачатий. Бо його батьки, щойно побравшись, вирушили в Коломию, де у війську служив Карл Габсбурґ. Повертаючись з Коломиї, Отто фон Габсбурґ навідав й Івано-Франківськ. Мистецьке середовище Франківська якраз святкувало повернення «Четверга», на це святкування коротко завітав високий гість. Після закінчення Другої світової війни він з родиною мешкав у діаспорі, в баварському селі Пьокінг, оскільки Австрія ще й після війни побоювалася відновлення монархії. Отто фон Габсбурґ помер улітку 2011-го. Але ім’я династії, до якої він належав, живе у різних місцях, об’єднуючи, скажімо, швейцарський Бруґ і українську Коломию.

Галина ПЕТРОСАНЯК