Режисер: Олів’є Накаша

Інверсія – дуже плідний творчий метод. Беремо якусь ситуацію, сценарний хід або навіть цілий сюжет і перевертаємо все задом наперед. Непогано працює. Правда, іноді об’єкт трансформації аж надто очевидний. У разі французьких «Недоторканних» двох думок бути не може – за основу взятий класичний «Запах жінки», тільки повністю інверсований. Якщо в «Запаху» інтелігенту доручають опікувати соціопатичного інваліда, то в «Недоторканних» сам інвалід перетворений на інтелігента, а цікавою особистістю є опікун. Від перестановки доданків сума, до речі, неслабо змінюється. Це вам не математика.

Мабуть, варто заздалегідь викласти карти на стіл: фільм непоганий. Він легко і без напруги сприймається, не затягнутий, місцями зворушливий, періодично змушує сміятися. Та й взагалі, надзвичайно якісна робота, французи молодці. Інша річ, що ми це вже бачили. «Недоторканні» їдуть на відпрацьованому паливі. Навіть якщо забути про «Запах жінки», можна легко згадати старовинну (і теж французьку) «Іграшку», «Скафандр і метелик» і деякі інші схожі фільми. Внутрішні механізми тут такі ж, як і в «Достукатися до небес» або «Поки не зіграв у ящик». Ну так, неоригінальність – не хиба, я знаю. Ми живемо у вік постмодерну, і про яку оригінальність взагалі може йти мова? Але коли впродовж усього фільму ловиш себе на думці, що ти щось таке вже десь бачив, напевно, це не дуже добре.

Втім, це мої кіноманські таргани, я під час кожного другого фільму переживаю дежавю, так що проїхали. Краще зайти з іншого кінця: кіно працює чи ні? Частково. Комедійна частина мене смішила добряче. А ось драматичній складовій, на мій погляд, не вистачило напруги і пристрасті. Зрозуміло, що фільм «ґрунтується на реальних подіях», але все-таки неприємно, що кінцівка вийшла не настільки пронизливою, як хотілося б. Втім, повторюю, якщо не вразило мене, це ще нічого не означає. Досить пробігтися моїм списком найкращих фільмів, щоб перейнятися ексцентричністю смаків. А от нереально великі касові збори по всій Європі свідчать, що «Недоторканні» не залишають народ байдужим. І я не смію це оскаржувати.

А ось кастинг просто чудовий, це факт. І нехай з усіх акторів я знаю лише Франсуа Клюзе, ну і що? Всі були на своїх місцях, аж до епізодичних персонажів. Але згадати хочу лише двох. Почну зі знайомого обличчя: Франсуа Клюзе – молодець. Не маючи сюжетної можливості підкріплювати фрази жестами, йому доводиться дуже сильно грати обличчям. Він був смішним, манірним, депресивним, зворушливим, романтичним, щасливим, сором’язливим і саркастичним… І такий широкий спектр емоцій Клюзе демонстрував, тримаючи нерухому позу в інвалідному візку. А ось Омару Саюбуло, напевно, неважко зіграти типового чорного брата. Нічого не забуте – ні «йоу!», ні чуття ритму, ні важке вуличне життя, ні інші кліше. Ходячий стереотип! І нехай іноді його Дрисс перегинав палицю (розмовляти в опері – це хамство), але спостерігати за цим балагуром було цікаво. Особливо веселили його підкати до руденької секретарки. Я б навіть розвинув цю лінію, коли був би на місці режисера.

Коротке резюме: «Недоторканні» вдалися. І хоч певні дрібниці завадили мені оцінити цей фільм настільки високо, як оцінили його інші глядачі, але я готовий визнати, що кіно якісне, цікаве і не нудне. У ньому кожен знайде щось своє. Подивіться. Точно не пошкодуєте.

ФЕЛІНСЬКИЙ