Коли в хаті аж шестеро дітей, то не завжди вдається зводити кінці з кінцями, зате є багато сміху і щастя. Тут нема страшної біди, але є безгрошів’я. А одному із синів якраз тепер терміново потрібна операція. Необхідна сума – зовсім не захмарна, але для такої сім’ї це дуже багато.

Їхня хата – у Микуличині. Звивиста кам’яниста стежина веде догори. Погода тут дуже примхлива, міняється кожних 10 хвилин: то дощ, то сонце, то вже гримить… На подвір’ї нас зустрічає гоноровий рудий пес із пухнастим хвостом, схожий на лисицю. На гавкіт одразу вибігають дітлахи. Тут їх багато. Аж шестеро: Владислав, Ярослав, двійнята Віталій і Вікторія, Андріана, Матвій.

Волонтери привезли кілька коробок з ласощами, одягом та іграшками. Малі спершу дуже соромилися. До мами тулилися. Але не зводили очей із пакунків. Так їм кортіло порозбирати гостинці, але діти дуже виховані, чемно чекали, поки їм дозволять.

Дівчатка забирають ляльки і гребінці для волосся, хлопці – одразу до м’яких іграшок. Тільки 10-річний Владислав стоїть осторонь, з дуже серйозним обличчям, каже, що він уже надто дорослий для таких забавок. Натомість показує свій величезний годинник на руці – ось що йому тепер по-справжньому цікаво. Подарували на день народження.

До речі, у кімнаті вздовж стіни висить кольоровий блискучий напис «Happy Birthday». Його звідси ніколи не знімають, бо ж чи не щомісяця у когось з сім’ї день народження.

Для них це багато

У сім’ї цю історію не люблять згадувати, особливо діти. Їм одразу стає страшно. Три роки тому все сімейство потрапило в аварію. Взимку їхали автомобілем додому. «Надворі вже було темно, – розповідає 32-річна мама Христина Семенів. – На крутому повороті зустрічна машина не впоралася з керуванням. Нас розкрутило на узбіччя. Ніхто не постраждав, лише Віталік сильно вдарився головою об дверцята».

Хлопчика нічого не боліло і кров не текла, але в лікарні сказали, що тріснула кісточка. Була операція – аби вирізати ту кісточку, бо інакше могла бути біда. Так у голові Віталія зробилася вм’ятина, з якою малий живе вже три роки. Мама весь час тримала дитину коло себе – найменший удар у ту вм’ятину може стати фатальним. Адже мозок захищає лише шкіра. Братики і сестрички вже давно звикли, що Віталіка не можна ні штурхнути, ні зачепити. Та й сам хлопчик затямив: якщо він десь ненароком вдариться, то може статися щось недобре.

Тепер на носі школа. Перший клас. Христина не зможе сидіти з сином на уроках і весь час його супроводжувати. А в школі діти дуже різні – не такі уважні, як брати і сестри вдома. Тому треба терміново вирішувати проблему. Потрібно нарешті вставити пластину у відповідну ділянку голови. Операція – не з легких, але без неї ніяк.

Орієнтовна вартість – 20 тисяч гривень. Начебто і не захмарна сума, але в сім’ї просто немає таких грошей, для них це багато. Христина не працює, доглядає вдома за господаркою і дітьми. А чоловік працює кочегаром, має мінімальну зарплату. Ще є виплати з соціальної допомоги.

Взагалі Христина вже звикла до боротьби в своєму житті. Вона теж виросла в багатодітній сім’ї, дуже рано стала сиротою. За маму була найстарша 16-річна сестра. У хаті семеро дітей. Самі. В злиднях. Ні ласки, ні тепла. Змалку звикли самотужки виживати.

Коли почали підростати, то зразу пішли по роботах: сіно підгортали, городи сапали, ягоди збирали, дітей бавили… А ще Христина часто навідувалася в жіночий монастир, що у Дорі. Там було добре. Дівчина допомагала черницям прибирати, натомість її пригощали смачною їжею, давали одяг.

«Я в житті ніколи ні до кого не зверталася по допомогу, – каже Христина. – Все сама тягнула. Тому ви собі навіть не уявляєте, як мені зараз стидно просити для своєї дитини. Але я ні на що не жаліюся. Так, у мене нелегка доля, але світ у тому не винен. Отже так мені судилося».   

У 22 роки дівчина вийшла заміж. Дуже мріяла мати сім’ю, але справжню і щасливу – таку, як у неї ніколи не було. Та й чоловік добрий трапився. «Надіюся, що мої діти будуть жити краще, ніж я, – каже дівчина. – Бо я дійсно страшно бідувала. Скільки ми пережили… Ай, краще помовчу. Хочу своїм дітям дати все, що зможу».

Багато років поспіль сім’я тинялася по орендованих квартирах, аж поки нарешті не збудували хатину в рідному селі чоловіка. Його батьки допомогли. Зараз тут три кімнати, коридор. Є невеличке подвір’я і город.

«Вони – наше багатство»

Коли під час інтерв’ю до кімнати зайшов батько, найстарший син зіскочив зі стільця – аби тато туди сів. Дітлахи його дуже люблять. Цукерки, які приносить тато, – найсмачніші. Батько цілими днями на роботі, малі дуже сумують за ним. Коли приходить додому, то лягає посеред хати, а діти налітають згори, обліплюють з усіх боків, і так товчуться всі разом. То їхня улюблена сімейна забавка. На вихідних обов’язково крутяться біля тата в гаражі. Батькове слово для них – закон. А ось коли сварить мама, то дітвора лише регоче. Видно, що сім’я дружня. Тут і справді є багато тепла і дитячого сміху.

Найстарший, 10-річний Владислав хоче бути крутим – так би мовити, бере приклад з однокласників. Багато з них із заможних родин. Іноді, коли приходить зі школи, каже мамі: «Чому я не можу мати таке ж?» Христина пояснює, що їхня сім’я бідніша, нема на те все грошей. «Ну, добре, мамо. Я виросту, і ми теж станемо заможні, – якось відповів Владислав. – Я куплю собі найкращий телефон, а тобі – квартиру. Щоб ти так не мучилась коло хати і нарешті трохи відпочила. Ти лиш те і робиш, що замітаєш і їсти вариш».

Восьмирічний Ярослав – спокійний хлопчик. Дуже творчий. Любить вирізати всілякі аплікації з кольорового паперу. Його роботами завішена вся стіна в кімнаті.

Семилітні Віталік і Вікторія – хоч і двійнята, але характер мають різний. Віка – справжня шибайголова, всі довколишні дерева облазила. Цю дівчинку просто неможливо впіймати. А Віталій має більш м’яку натуру. Чутливий і чуйний.

П’ятирічна Андріана – настільки душевна і тендітна, що на неї навіть крикнути ніхто не може. Дівча зразу ховається і плаче.

Найменшому Матвійчику щойно виповнився рочок, хлопчик не відпускає маму ні на крок. А ще йому головне, аби годували бананами. Чим більше – тим краще.

«Вони – наше багатство, – усміхається батько. – Величезна поміч. Ніколи не сваряться між собою – ми їх так виховуємо. Один за всіх, і всі за одного».

Ці діти дуже загартовані. Ще жоден з них не слабував так, щоб аж у лікарні лежати. Віталік буде першим. Мама вже пояснювала хлопчику, що йому просто вставлять у голову невеличку кісточку, це буде зовсім не боляче і не страшно, жінка каже, що малий лиш засміявся. Хоча журналістці Віталій по секрету зізнався, що насправді йому дуже лячно – а раптом буде багато крові.

Наталя МОСТОВА

P.S. На момент виходу статті був відкритий збір коштів для хлопчика. Але так склалося, що 9 липня з’явилася можливість прооперувати дитину швидше. Зібраних коштів вистачило, операція пройшла успішно.