Сучасний, комфортний і просторий… Таким мав би бути будинок для літніх, які з тих чи інших причин не можуть доживати останні дні поряд з рідними та близькими. Саме такий заклад є у селі Петрів Тлумацького району.

Будинок тут двоповерховий, площа його понад 800 кв. метрів, це приміщення закинутої амбулаторії. Проживає у ньому 26 людей пенсійного віку або тих, хто не спроможний сам за собою доглядати. Територія довкола чимала. Є фруктові дерева, квіти, альтанка, лавочки. Також є окрема будівля з кімнатою для тих, хто відійшов у вічність.

При вході – капличка. Щоп’ятниці тут відбувається відправа, приїжджає священик. Далі по коридору – кімнати для постояльців. Вони невеликі, розраховані на двох-чотирьох пацієнтів, майже у кожній – телевізор. Хтось спить, інші переглядають телепрограми, а ще хтось надворі гріється на сонечку. Кухня простора, поряд – їдальня, ще одна їдальня – на другому поверсі. А ще у будинку є кімната для прийому відвідувачів. Часом хтось із гостей тут може й заночувати, усілякі ситуації траплялися.

Тягне додому

Стаціонарне відділення для постійного проживання одиноких непрацездатних громадян у Петрові перебуває у підпорядкуванні Тлумацького територіального центру соціального обслуговування. 75% пенсії постояльців перераховується на їхнє утримання: харчування, медикаменти, підгузки та миючі засоби, а 25% люди отримують особисто, розповідає директор центру, депутат Тлумацької райради Петро Сулима. Енергоносії та зарплата персоналу установи оплачується з районного бюджету.

На даху будинку встановлено вісім сонячних колекторів. Вони тут давно, з 2009 року. Відділення тоді ще не працювало, але приміщення вже обігрівалося завдяки сонячній енергії. За цей час колектори себе повністю окупили.

«Ми спробували йти в ногу з часом, тож встановили колектори, це дуже комфортно. У нас є три джерела водопостачання: це сільська вода, свердловина і криниця. А від колекторів ми отримуємо настільки багато гарячої води, що й використати не можемо, особливо у погожі дні», – зауважує Петро Петрович.

Першим постояльцем центру була Марія Яцик, вона заїхала сюди у грудні 2010 року. Люди тут різні, здебільшого ті, у кого були певні життєві труднощі, з важкими долями, ті, які не влаштували своє особисте життя, від яких відмовилися діти тощо. Але які б не були важкі життєві обставини, через які ці люди потрапили в притулок, вони все одно хочуть додому.

«Як би їм тут добре не було – а це чотириразове харчування, зручні кімнати з ванною та туалетом, медичний і санітарний догляд, – вони все одно чекають, щоб повернутися до рідного подвір’я», – каже пан Сулима.

Керівник розповідає, що одна з їхніх підопічних покидала заклад чотири рази. Щоразу поверталася. Їй казали, що місце не зберігається, ще один такий раз – і вона не зможе прийти назад, місце буде зайняте. Дім її згорів, вона жила з братом, який зловживає алкоголем, сільрада піклувалася, щоб її забрали в нормальні умови, щоб з голоду не померла. Попри це, два-три дні побуде і все одно додому хоче.

Петро Сулима заходить до кожного, обіймає, розпитує, як життя, здоров’я. Багато хто скаржиться на здоров’я, каже, що втомився, усе болить, більше немає сил… А він відповідає, що Бог добрий, все бачить та чує.

Важкі долі

Олександрі Петрівні – 65 років. Працювала прибиральницею, вийшла на пенсію. Зір у жінки сильно погіршився, була майже сліпа через катаракту, обслуговувати себе стало важко. Уже рік, як проживає у відділенні, попросилася сюди сама. Ні дітей, ні чоловіка у неї немає. До того, як потрапити сюди, жила з сестрою, а в тієї сини п’ють. А тут спокійно. Нещодавно їй провели безплатну операцію на очі, тепер бачить.

Ярослав Головатий з Кутища все життя прожив у Тлумацькому районі. Чоловікові – 78 років, він не одинокий, має сина. «Я переписав на сина свою батьківську хату. Ми з сином жили добре, а потім розійшлися. Він там і далі ґаздує, а я опинився тут, у центрі», – каже чоловік.

Його син платить аліменти за утримання батька у цьому закладі. До сплати суми у 300 грн. чоловіка зобов’язав суд за те, що він не виконує свій обов’язок, не піклується про батька.

Михайло Ящук значно молодший за решту підопічних центру. Він розповідає, що 25 років був одружений, має трьох синів віком 26, 24 та 21 рік. Жили з дружиною дуже гарно, дев’ять років прожили в Києві, де обоє працювали, робили ремонти. Потім жили в Коломиї. З часом у нього почало погіршуватися здоров’я, ставало все важче і важче ходити. Люди порадили лікаря в Яблунові Косівського району, поїхав туди на лікування.

«Моя жінка приїхала до мене раз, другий. Там зв’язалася з лікарем. А ще там були дві баби зі Старого Косова – гуцулки, ворожки. Зв’язалася з тими бабами, з лікарем і пішла проти мене. На роботу я вже їздив сам, вона казала, що їй не можна. А далі вона мене почала питати, коли я вже з дому заберуся», – розповідає свою історію Михайло.

А раніше було інакше: дружина хотіла бути поряд, усі знайомі заздрили їхнім стосункам. Ремонти у багатьох хатах поробив, не пив, жінку забезпечував усім необхідним, золото купував, мала все, що хотіла, каже чоловік. А тоді пішов на окрему квартиру, жив там сам, часом у гості приходили діти. Одного дня й колишня дружина попросилася зайти.

«З собою вона привезла капусту, моркву і буряк, сказала, що хоче мені їсти зварити. Зварила дві півпорційні тарілки борщу, одну вона з’їла, іншу я. І пішла. А я після того борщу йду і хитаюся, як п’яний, зайшов у Михайлівський собор, вийшов і впав. Люди викликали швидку…», – пригадує чоловік.

Після лікування він повернувся в орендовану квартиру, а невдовзі відчув, що взагалі не може ходити – ноги відняло. Його брат приїхав у Коломию, забрав Михайла у село Поточище, сказав, що той буде ходити. Там лікували, ставили глину на коліна й спину… Нічого не допомогло. Прожив там 4,5 місяці і відчув, що став тягарем для брата і його родини, адже працювати не міг і пенсії не мав.

«Я вже хотів брати гріх на душу. Мордувала вона мене тим борщем, що я вже на петлі був. Але потім зрозумів: як Бог дав, так і треба жити», – розповідає чоловік.

На щастя, сестра передала тоді 300 грн., а брат посадив чоловіка на автобус до Тлумача. Вийшов на станції, а йти не міг. Звернувся у швидку допомогу, ті приїхали, забрали хворого до лікарні. Грошей з собою не мав, нікому було й приїхати забрати його звідти…

Лікували Михайла безплатно. А пізніше у рідному селі Підвербці Тлумацького району люди дізналися про його біду, зібрали гроші, допомогли. Цього вистачило на те, щоб оплатити дорогу до Івано-Франківська, зробити МРТ. Поставили діагноз «розсіяний склероз», дали першу групу інвалідності… Спершу на рік, а далі продовжили ще на три.

Хвороба прогресує, тримати ложку чи писати чоловік уже не може. Ходити також важко – не раз падав. А коло його ліжка стоять ходунки для інвалідів.

«Дружина пропонувала приїхати забрати, але я відмовився. Вона зі мною розлучилася, я цього й не знав, тепер ми – чужі люди. Діти також більше не приїжджають. Кому потрібен немічний каліка? Нікому…» – зітхає чоловік.

Ірина ФЕДОЛЯК