«Галицький кореспондент» працював із комунальниками «Івано-Франківськводоекотехпрому». Позаглядали під кришки люків і чистили забиті каналізації, знаходили там чоботи, шмаття, пляшки і навіть килим. Робота – нелегка, і часто ще й трохи смердить. Та найгірше – бачити, до чого призводить людське невігластво і байдужість.

«Чому нема води?»

Робочий день починається у диспетчерській. Це такий собі фронт на водоканалі – основні баталії розгортаються саме тут. Якщо протягом 20 хвилин не дзвонить жоден із чотирьох стаціонарних телефонів, то це вже якась дивина.
Хаос починається, коли десь у місті через поломку відключають воду. Телефони розриваються. «Чому нема води? За що ми платимо?»… «Де вода? Яке ви мали право відключати?»… «Яка ще аварійна ситуація? Такого ніде нема – лише в нас в Україні»… Лайка в слухавці, прокльони і погрози – таке теж буває. А якось уночі чоловік навіть погрожував кинути каменем у вікно диспетчерської: «Якщо ви зараз не відчините мені двері і не поїдете зі мною, аби зробити мені вдома воду, я порозбиваю тут вікна».

Також люди зляться, коли їхня заявка на прочистку каналізації не виконується негайно. І навіть слухати не хочуть пояснення про те, що є певна черговість заявок і поки бригада не завершить роботу на поточних об’єктах, нікуди не рушиться.

«Люди навіть не розбираються, що й до чого – одразу телефонують у водоканал. Стояк тече – до нас. Сусід топить – до нас. Води нема – до нас. Забилася каналізація в будинку – теж сюди, хоча ось такими внутрішніми поломками займається зовсім інша організація, – каже диспетчерка Мирослава Шпег, яка працює тут вже 25 років. – Іноді доходить просто до абсурду. Якось подзвонив хамовитий хлопчина з претензіями: «Я сходив у туалет, але не маю чим змити! Ви зараз же повинні прийти і все мені тут поремонтувати!» Вже через кілька хвилин його мама вибачалася за поведінку хлопця. А одного разу подзвонила вночі жінка, аби запитати, котра година. Також часто питають номери телефонів різних служб. Чому у нас? Бо, бачте, мають записаний номер лише водоканалу».

Незабаром тут планують створити контакт-центр, це трохи розвантажить диспетчера, який не лише відповідає на вхідні дзвінки від містян, але й координує роботу майстрів, слідкує за рівнем питної води в резервуарах. Фактично диспетчер не має права на помилку, бо тоді місто може лишитися без води.

До речі, буває, що містяни телефонують, аби подякувати за виконану роботу. «Це настільки приємно», – усміхається Мирослава Шпег. «Але таке трапляється настільки рідко, що ті дні треба відзначати в календарі червоним кольором, – сміючись, додає начальник диспетчерської служби Тарас Попадинець. – Десь раз у пів року, а матюки – двічі на день можуть бути. І що вдіяти – все одно треба якось згладжувати кожен конфлікт».  

Тарас Попадинець очолює диспетчерський відділ уже багато років, каже, що чим далі, тим більше люди стають невиховані і нахабні, особливо молодь – їм має бути все і зразу.

Найгірше, коли є планове відключення води. Містян заздалегідь попереджують, і вже за два тижні до відключення починається пекло – телефон не вгаває від дзвінків: «А це правда?»… «А коли точно відключать?»… «А повторіть, бо я десь почула, але не зрозуміла»… І диспетчер, як робот, протягом двох тижнів цілими днями говорить одне і те ж. У день відключення води стартує нова партія дзвінків: «Чому нема води?»… «Коли ви попереджали? Я нічого не чув»… «Ви мали принести повідомлення кожному додому»…

«А мене дивує, коли стається аварія, а люди дзвонять і обурюються, чому ми їх не попередили, – каже Тарас Попадинець. – Як вони собі це уявляють? Та ж труба нас теж не попереджує, що зараз збирається тріснути».

Всі працівники диспетчерської через постійне нервування на роботі мають підвищений рівень цукру в крові. «Часом приходжу додому і навіть словом не перекинуся ні з дружиною, ні з дітьми, – розповідає начальник. – Не тому, що не хочу, а просто фізично не можу – виснажений за цілий день. Хочеться єдиного – полежати в спокої і аби ніхто не чіпав».

Мирослава Шпег теж частенько ніяк не може викинути роботу з голови. Жінка сміється, що якось на вихідних удома задзвонив телефон, вона підняла слухавку і автоматично сказала: «Водоекотехпром. Слухаю».

Що люди тільки не кидають в унітаз!

Посеред дня надійшла заявка, що на території обласної дитячої лікарні забилася каналізація. Журналістка разом із бригадою слюсарів їдуть туди прочищати.

«Ось бачите, що понакидали в унітаз!» – слюсар Василь Андрусяк показує клубок подертих шмат, які через хвилин 15 вдалося витягнути зі стоку. Але вода в каналізації все одно не зійшла, отже закупорка ще не повністю розчищена.

Забиті місця пробивають стальним дротом, який попередньо запихають у направляючу трубу. На кінці дроту – металева колючка, яку називають «їжачком», вона допомагає краще вичистити мотлох. В особливо складних випадках доводиться викликати екскаватор. Це буває рідко, але тоді мороки дійсно багато. Одного разу аж три доби вовтузилися.

«Що люди тільки не кидають в унітаз! Ви собі навіть уявити не можете! – каже начальник центрального району цеху мереж водовідведення Роман Марковецький. – Щодня більше десяти заявок по місту, і кожного разу те саме – з каналізації зробили сміттєпровід. Я б навіть виокремив певну сезонність. От, наприклад, восени прийде сезон закруток, а це означає, що ми знову будемо чистити стоки від квашених огірків, помідорів… У різдвяний період – від м’яса. Про це треба весь час писати і говорити по телебаченню, радіо! Людей треба вчити елементарної культури поведінки. Міська каналізаційна мережа зношена, зрештою може статися велика біда. Ну, не можна викидати в унітаз засоби гігієни, їжу… Я вже не кажу про інший мотлох…»

«Ага, я пам’ятаю, як біля «Льодової арени» ми витягли з каналізації сукенку», – додає водій Станіслав. 

«А вчора на Пасічній витягнули сорочку, – продовжує начальник цеху мереж водовідведення Віталій Маріяш. – Ми вже за роки роботи всякого надивилися. Якось навіть штори були. А ще ж кошенят-цуценят так топлять. У дощівці, що біля ринку, одного разу знайшли десь два десятки гаманців. Порожніх. Кишенькові злодюжки гарно попрацювали. Взагалі, певно, простіше запитати, чи було щось таке, чого наші слюсарі ще не витягували з каналізації».

Часом люди ще й сваряться. Наприклад, за півтора метра від дворової каналізації не має бути ніяких перешкод, аби до неї дістатися. Ні клумб, ні грядок… Іноді комунальники приїжджають, бо є заявка на прочищення каналізації, ходять по всьому дворі, а люка нема. «Що ви там шукаєте?» – ще й обурюються жителі будинку. Зрештою люк вдається знайти лише з металошукачем. Виявляється, що він засаджений грядками.

Одного разу просто на каналізації побудували хату. А якийсь чолов’яга так прямо і випалив: «Я кидав в унітаз усе, що хочу, і буду далі кидати. То є ваша робота – чистити, от і робіть!»

«Спасаємо від смердючого потопу»

Слюсар Василь ніяк не може розчистити закупорку. Але не злиться, каже, що гнів справі не допоможе. Труба із металевим дротом важка. Аби нею тягнути, треба мати багато сили. Тим паче це відбувається протягом цілого дня.

«Вам і до спортзали, мабуть, не треба ходити? На роботі тренуєтесь…» – жартуємо з Василем. «Аякже… – сміється він. – За 28 років ой як натренувався. Лиш іноді трохи руки болять, коли приходжу додому. Але я знаю, як відновитися – п’ю домашнє молоко. Приємне в цій роботі лиш одне – спасаємо людей від смердючого потопу. Маємо таку місію…»  

Віталій Маріяш говорить, що працівники-слюсарі сюди завжди потрібні. Люди приходять, але не кожен витримує – місяць-два і йдуть. Кажуть, що заважко – за день треба добряче накрутитися з дротом. Часом руки так болять, що вночі заснути неможливо. А хтось просто гидує.

До речі, у слюсарів є свій сленг. До прикладу, один одного вони жартома називають лайноборцями. Трубу, якою чистять стік, – саксофоном, файкою або ключкою.

Після тривалої «боротьби» з каналізаційним дрантям Василь таки пробиває закупорку. «О! Полюбуйтеся! – нарешті слюсар з виглядом переможця витягує величезний клубок шмаття. – Поставте це лахміття на першу шпальту – аби люди бачили, що вони наробили. Ну, як можна бути настільки неохайними?»

Коли все прочищено, каналізацію промивають водою, яку через шланг подають під високим тиском.

Ніякої хімії

Взагалі у Франківську є 3600 дощівок, біля 5000 каналізаційних люків і 800 водопровідних колодязів. Каналізаційні стічні води з Франківська і Тисмениці самопливом прибувають до станції аерації КП «Водоекотехпром», що в Ямниці. Територія велика – 25 гектарів. Шість років тому за гроші Світового банку на станції зробили реконструкцію. Тож тут працює сучасне обладнання.

Очисні споруди розраховані на 90 тисяч кубометрів стічних вод на добу. Коли сильні дощі, то може бути й більше. Люди тут працюють цілодобово.

Очищення стічних вод проходить аж у шість етапів. Спершу вони потрапляють у приймальну камеру у резервуар, який дислокується на шість метрів углиб землі. Що сюди тільки не припливає: засоби гігієни, шмаття, пляшки – словом, усіляке сміття, яке далі створює неабиякі проблеми, адже часто забиває обладнання. До речі, одна вушна паличка чи паличка від чупа-чупса може вивести з ладу великі лопаті насосів.

Коли сильно дощить і підіймається рівень річок, то додається ще й сміття з берегів. Машиніст Євген Польовий сміється, що тепер терпіти не може дощову погоду, але тільки якщо вона у Франківську. Бо тоді вся зміна вісім годин поспіль без зупину гарує, борючись із навалою мотлоху.

Коли посуха, теж погано, бо забруднення стають надто концентровані і густі. А скільки непотребу так звані порядні ґазди по селах викидають просто у водопровідні колодязі: трупи свійських тварин, одяг і навіть уламки меблів. І ще наприкінці року аврал – підприємства міста без попередньої очистки, як правило, в нічний час, позбуваються від накопичених концентрованих відходів, скидаючи їх у систему міської каналізації.

Далі в грабельному відділенні резервуар ділиться на три канали, на кожному з яких на шляху течії стоїть автоматична грабельна решітка, затримуючи все сміття, що припливає зі стічною водою. Працюють дві автоматичні решітки українського виробництва. Під час реконструкції встановили ще і східчасті решітки німецької фірми зі світовим брендом, але через постійні великі побутові відходи, каміння, шматки асфальту та шлак решітки вийшли з ладу і зараз ремонтуються. Періодично працівники дістають звідтіля і навантажують у тачки побутове сміття, яке не мало би опинитися у стічних водах.  

Поруч стоїть тачка. На ній гумовий чобіт, бюстгальтер, подерта шмата, банка, пачка від соку – все це сьогодні робітники граблями витягли із прибулих вод. Трохи далі – старий пошарпаний килим. Теж приплив. От з ним добряче намордувалися. Килим забив потік, обладнання могло вийти з ладу.

Сміття сортують, а потім везуть на полігон у селі Рибне. Іноді вага всього сміття за одну зміну може сягати аж шести тонн. А воду насосами подають на пісковловлювачі, де її очищають від піску і жиру разом з дрібним сміттям.

Загалом проходить два види очистки: не лише механічна, але й біологічна – за допомогою мікроорганізмів та кисню, який безперебійно подають повітродувками в біореактор, де і відбувається цей етап очистки. Кисень потрібний для життя організмів і для окислення органічних забруднень, що залишились у механічно очищених стоках. Не використовують ніякої хімії. Останній етап – відстоювання. Якщо у воді ще лишився осад або жир, його забирають, і вже повністю чиста вода потрапляє у річку Бистрицю.

Другий розряд гарантований

Каналізаційна система Івано-Франківська – не з найкращих, старі труби час від часу «сиплються» і перекривають вільну циркуляцію води. Віталій Маріяш каже, що для підтримки каналізації робиться дуже багато, але все одно потрібна реконструкція – мережі дійсно зношені. Близько 60% труб необхідно міняти.

Працювати з комунальниками було цікаво. Вони прості, прямолінійні і дуже працьовиті, а ще весь час жартують. Журналістці сказали, що, як мінімум, другий розряд їй тепер точно гарантований. Принаймні слюсар Василь у разі чого пообіцяв прийняти її до бригади.

Наталя МОСТОВА