Під прес каральної машини СРСР потрапили сотні тисяч українців. Людей, яких не вбивали, кидали у тюрми через вигадані злочини, депортували в Сибір на «спецпоселення», а потім забороняли їм повертатися в рідні місця тощо. На Івано-Франківщині, як і в Україні загалом, триває реабілітація жертв репресій. Втім є у цій сфері і свої нюанси.

Долі репресованих

15 липня 2019 року в Івано-Франківську розпочала роботу Регіональна комісія з реабілітації при обласній державній адміністрації. До неї увійшли історики, посадовці, правоохоронці, представники організацій політв’язнів та учасників ОУН-УПА тощо.

Ця комісія розглядає заяви людей, які хочуть бути реабілітованими. Мова йде про тих, кого в радянські часи, наприклад, примусово виселили зі своєї землі до так званих «спецпоселень» або ж засудили до ув’язнення в сибірських таборах. Така доля спіткала сотні тисяч людей – жителів Закерзоння, кримських татар та й простих селян, які були не в захваті від радянської колективізації. На спецпоселення в ГУЛАГ могли відправити навіть за «ухиляння від трудової діяльності».

«У 2018 році були прийняті зміни до чинного законодавства, що розширили коло людей, які підлягають реабілітації і потерпіли внаслідок репресій радянського тоталітарного режиму, – розповідає голова комісії з реабілітації Сергій Адамович, представник Українського інституту національної пам’яті та депутат Івано-Франківської обласної ради. – Була створена національна комісія з питань реабілітації та, відповідно, регіональні комісії, що безпосередньо приймають заяви від людей, які хочуть бути реабілітованими. Також ми досліджуємо архівні матеріали, свідчення людей-очевидців, інші документи та готуємо свій вмотивований висновок стосовно того, чи може бути ця людина реабілітованою».

Регіональна комісія відправляє цей висновок у Київ, в Національну комісію при Інституті національної пам’яті, і там приймається остаточне рішення. Потім заявникам надходить інформація про їх реабілітацію або про відмову із вказуванням причини. Іноді можуть бути потрібні додаткові документи – наприклад, якщо інформації про людину мало або вона суперечлива. Окремо і особливо ретельно досліджують випадки можливої колаборації з нацистським окупаційним режимом в часи Другої світової. Комісія вже розглянула понад 400 справ, з яких щодо 80-ти дала схвальні рішення, а частину звернень – відхилила.

«Кожна категорія людей є особливою. Щодо потенційних колаборантів – треба перевіряти, чи в часи німецької окупації особа була просто директором школи або працювала на іншій скромній посаді, а чи заганяла євреїв у концтабори. У нас був випадок щодо особи, яка в часи СРСР прийшла на пошту і потрощила телефони та обладнання. Це був такий акт диверсії, розпачу, боротьби проти радянської влади. Відповідно, в біографії людини тепер є кримінальна стаття – хуліганство. Тож у заявах треба чітко пояснювати, що і чому людина робила, яка була мотивація її вчинків, до яких організацій вона входила», – пояснює Сергій Адамович.

Секретарем комісії є Василь Тимків, голова управління Івано-Франківського обласного історико-просвітницького товариства «Меморіал» імені Василя Стуса. Він підтверджує: в старих документах часто трапляються помилки.

«Помилки бувають різними. Іноді неможливо встановити прізвище людини або, наприклад, відсутня довідка про шлюб. Деколи потрібно відновлювати всю справу. А ще бувають люди, до біографії яких є питання – зокрема, щодо вчинення ними військових злочинів в часи Другої світової війни. Факти ймовірного колабораціонізму потрібно перевіряти дуже ретельно. А ще розгляд часто затягується через те, що комісія вимагає додаткових матеріалів», – каже історик.

Втім він запевняє: в цілому Національна комісія доволі ліберально ставиться до людей, які подають заявки. Зокрема, Василь Тимків навів приклад родини, яку після закінчення строку депортації звільнили із спецпоселення, але не дозволили повернутися на Західну Україну.

«Вже тоді діяла спеціальна комісія, яка розглядала заявки про повернення цих родин. Після смерті Сталіна в 1953 році почалася відлига, людей звільняли, вони поверталися додому. І починалися конфлікти – хто кого здав чи продав, хто на кого доніс і так далі. А радянській владі ці конфлікти були непотрібні, і вони пішли найпростішим шляхом – блокували повернення людей. Вони залишалися жити там, в Сибіру, чи ще десь», – пояснює Василь Тимків.

Таке перешкоджання також було репресією, адже свобода пересування була обмежена, люди не могли повернутися на батьківщину. І такі випадки треба доводити документально. Допомагають архіви облвиконкому, до яких ті, хто бажав повернутися додому, зверталися, щоб отримати прописку. За їхніми заявами видавали рішення – переважно негативне. І якщо комісії вдається їх знайти, то репресовані можуть отримати реабілітацію.

«Був випадок, коли татарин 1974 року народження був визнаний постраждалим внаслідок репресій, бо його родині забороняли повертатися в тодішню Кримську область. Репресій зазнали його батьки, це вплинуло і на нього. Те саме з колективізацією. Якщо є документи, що у когось забрали худобу чи рало, чи віз, то ця людина також вважається репресованою і може бути реабілітована. Питання в документах і архівних матеріалах», – підсумовує історик.

Від липня до грудня комісія, що працює на Івано-Франківщині, вже отримала кілька сотень заяв. Зараз у Києві на розгляді перебуває 20 справ, на останньому засіданні комісія розглянула ще 8, а близько 300 наразі опрацьовується. Це доволі марудна справа. Категорії людей, які підлягають реабілітації, досить широкі. Потерпілими тепер визнаються навіть люди, які були ще не народжені, а лише зачаті обмеженими у правах батьками. І ці люди також підлягають реабілітації.

Три проблеми і рік пам’яті

У роботі комісії з реабілітації є і свої проблеми. Деякі можна вирішити на місці, але одна, за словами Сергія Адамовича, від них не залежить. Законодавство про статус реабілітованих було прийнято, але досі не створено нормативної бази і підзаконних актів.

«Ці люди мають отримувати пільги на комунальні послуги і на все те, що визначено законодавством. Але досі не прописано процедуру: хто має надавати їм посвідчення після реабілітації, хто має виписувати пільги. Органи місцевого самоврядування, які надавали деякі з цих пільг, вмивають руки і кажуть: це проблема держави. Вони не закладають в місцеві бюджети допомогу таким людям. І вийшло так, що держава зробила ще гірше, бо фактично поки немає цього механізму, можна хіба похвалитися статусом реабілітованого. Допомоги – нема ніякої», – каже Адамович.

Втім в обласному департаменті соціальної політики таке твердження спростовують. Як повідомила Тетяна Рачук, начальниця відділу пільг та компенсаційних виплат департаменту соціальної політики Івано-Франківської ОДА, проблем із пільгами для реабілітованих громадян на Прикарпатті немає.

«Всі реабілітовані, яких судили і які свого часу знаходилися в тюрмах, користуються пільгами із державного бюджету, а ті, які були виселені на спецпоселення, як і раніше, користуються пільгами з місцевого бюджету. Це пільги на оплату житлово-комунальних послуг, на санаторно-курортне лікування, доплата до пенсії. В нашій області немає проблем, ніякі виплати нікому не припинили. А для нових категорій пільги в законі не передбачені. Там вказано, що пільгами користуються лише ті громадяни, які були реабілітовані до набрання чинності нового закону 18-го року. Реабілітовані громадяни також оздоровлюються в лікарні «Говерла», що в місті Моршин – там є центр реабілітації для учасників ОУН-УПА», – пояснює Тетяна Рачук.

Другою проблемою комісії є складнощі при роботі з архівом МВС. Членів комісії не допускають до роботи з документами безпосередньо.

«Нам готують лише витяги, довідки з інформацією, про яку ми просимо. Згідно з Законом «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», будь-хто має право сьогодні працювати з такими справами. Але нам відмовляють і мотивують тим, що архів МВС не переданий у Нацполіцію. Це вже триває кілька років. І ми з важкими боями досягнули хоча б видачі цих довідок», – зазначає Сергій Адамович.

Крім цього, роботу комісії суттєво ускладнює той факт, що в неї немає навіть свого кабінету. Згідно з законодавством, матеріально-технічне забезпечення має здійснювати обласна державна адміністрація. Але вже кілька місяців для комісії не можуть знайти бодай кімнати.

«Кожна справа – це, з одного боку, доля людини, а з іншого – гора паперів. Цю папку треба прошити, оформити, після цього відправити у Київ в Національну комісію. Десь люди повинні писати ці заяви і звернення, також на якусь пошту їх мають нам відправляти. Наразі виходить так, що всі звернення людей йдуть на відділення «Укрпошти», на відділ звернень ОДА і навіть на прокуратуру – а ми маємо бігати за ними і збирати інформацію. В ОДА нас футболять з одного відділу в інший. Немає оргтехніки – ми самі якось роздруковуємо всі ці документи. Мені в керівництві Інституту національної пам’яті сказали, що сподівалися на таке десь, можливо, у Харкові, але аж ніяк не у Франківську», – скаржиться голова комісії.

Втім, за словами Адамовича, голова Івано-Франківської ОДА Денис Шмигаль у розмові пообіцяв у міру можливостей допомогти. Тож є надія на вирішення технічних негараздів комісії.

Увагу до проблеми репресованих прикарпатців привернули ще одним способом. 13 грудня в Івано-Франківську відбулося засідання 33-ї сесії обласної ради. Депутати проголосували за обласний бюджет на наступний рік, прийняли низку звернень та рішень. Серед них було і проголошення в області 2020 року Роком пам’яті про депортації українців у ХХ столітті.

«Мало яка родина не постраждала від репресій радянського тоталітарного режиму. Депортації мали масовий характер. Фактично вони тривали майже до 1951 року. Крім того, ми вшануємо пам’ять понад 700 тисяч українців, яких примусово виселили із Закерзоння. Маємо і лист від лемківських об’єднань», – сказав на сесії Сергій Адамович.

У результаті Івано-Франківська обласна рада проголосувала за таке звернення. При цьому один із депутатів, «свободівець» Василь Попович, порівняв депортацію за часів СРСР із діями силовиків, які нещодавно у Києві затримали ексзаступника мера Івано-Франківська Олексія Кайду.

Тарас ВОЛОШИН