«Свій військовий шлях я розпочав ще у 2015 році, коли брав участь у АТО, – говорить військовий. – Воював у складі 96 Київської зенітно-ракетної бригади (формування військ ППО у складі Повітряних Сил України, структурно належить до Повітряного командування «Центр» – ред.). Пройшов дві ротації у зоні бойових дій. Після закінчення контракту демобілізувався. Став на біржу праці. Згодом пів року працював у шиферному цеху цементно-шиферного заводу у Ямниці, потім став начальником зміни».

«О 5 ранку 24 лютого підняли нас по тривозі. Всі думали, що це навчання. Але то був початок повномасштабного вторгнення. І тоді почалося: спочатку Житомирська область, потім населений пункт Макарів Київської області. Ну і ви знаєте про початки війни – було важко зі всім. А їхні Орлани і згодом вже авіація літали там під Києвом як у себе вдома. У нас вже були і двохсоті і трьохсоті. Саме тоді ми відчули силу 500 кілограмової бомби (ФАБ-500 — розроблена в СРСР 500-кілограмова авіаційна бомба звичайного спорядження з фугасною боєголовкою – ред.). У той час мене вперше поранило і я опинився в госпіталі в Житомирі. Після лікування – знову в частину. Але тепер вже у Миколаївську область, в село Партизанське. Згодом нас перекинули в Харківську область. Там було більш-менш спокійно. Тільки артилерія ворожа іноді турбувала», – згадує захисник.

«Я нічого не пам’ятав. З розповідей побратимів дізнався, що ворожий танк прямим ударом з 200 метрів вдарив по нашій БМП. Командир відділення одразу загинув, я був тоді заступником командира. Знайти мене рідні тоді довго не могли. Переніс у тій лікарні 4 операції. Дві із них за кордоном мусіли переробляти. На той момент я був повністю сліпий, частина голови була взагалі без черепа. Після Дніпра мене перевели у госпіталь до Львова, потім до Ужгорода».

«Хочу зазначити, що нашому суспільству ще важко призвичаїтись до того, що людина може не бачити, може не чути, або не може дати собі ради фізично. Над цим ще треба довго працювати і це дуже прикро».