Надійка, Мирось, Ромчик, Богданчик, Марічка, Софійка, Христинка… Це семеро дітей Надії Федорчук із Дори. В однієї аутизм, в іншої ДЦП, а третя уже померла. Багато хто не розуміє, як ця жінка взагалі могла витримати всі біди, які градом валилися на неї купу років. А Надія каже, що вона просто надто сильно любить життя, аби розкисати. 

Хата біля колії

Федорчуки живуть у центрі села. Стежина до їхньої хати веде угору. Звідти можна бачити чарівні краєвиди: гори, ліси… І навіть цвинтар, де вже два роки у землі лежить Богданчик.  

Назустріч іде Надія Федорчук, трохи попереду неї поважно тупцяє такса з блискучою чорною шерстю – видно, що песик доглянутий і люблений. Це Зюта. Вона з характером. Чужим гладитись не дається.

«Зюта мене любить найбільше, всіх ревнує до мене, – сміється жінка. – Донька принесла в хату, а воно таке мале, що в долоні поміщалося. Я їй була замість мами – вигодувала з піпетки. Навіть уночі вставала, аби дати їсти цуцу. Ми маємо ще багато собак. Є дворняга, яку ми врятували. Восени відома волонтерка Марта Левченко написала у Фейсбуці, що знайшла на колії 12 цуценят. Просила, аби люди порозбирали. Але в коментарях лиш писали, які гарні песики, і бажали їм гарних господарів – брати ніхто не хотів. Я подумала, що візьму, хіба ще один пес мене переїсть? Воно було таке маленьке, біленьке, а тепер як вимахало… Назвали Мишкою. Бо сіра і з довгим хвостом».

Хата Федорчуків просто біля самої колії. Надя каже, що звикла до постійного гуркоту потягів. Вже рік, як тут живуть. Придбали цю хату за соціальною програмою, але більше року жінка мусила бігати по різних інстанціях, каже, що пройшла сім кіл пекла. До того ця величезна сім’я товпилася у крихітному будиночку на 19 квадратних метрів. То був жах. А тепер мають аж 70 кв.м. Майже всі меблі тут подаровані.

«Цієї хати дуже хотів мій Богданчик, – каже жінка. – Він ще тоді був живий, коли ми планували купити. Показував місця, де ми посадимо виноград, яблуньки, квіти… Я зробила все, як Богданчик хотів, але вже без нього».

Нас зустрічають троє симпатичних дівчаток: Марічка, Софійка і Христинка. А Ромчик зараз спить – болить голова на зміну погоди. Ще двоє дітей, ті, що найстарші, на роботі.

На подвір’ї страшний гавкіт. Псів закрили у вольєрі, а вони ж чують, що на обійсті хтось чужий, – страшенно лютують. Всі – красені. В око одразу впадає Персик – симпатичний шарпей персикового кольору. Перед цим був ще один шарпей Гава. Його Марічці подарувала тітка одразу після Богданчикового похорону. Аби хоч трохи розрадити дитину. Але якось батько хильнув зайвого і спустив пса, а той чкурнув – і під поїзд. Дівча так банувало… Тоді тітка подарувала Персика. 

А ще коло хати величезна господарка: кури, качки, дві кози, шість свиней, корова, теля і є навіть ослик Тоша. З цієї худоби сімейство і живе.

Коли чоловік тверезий, то він за тим всім дивиться, якщо ж ні, то все робить Надя. А ось кози – то Марійчине ґаздівство. Колись було Богданчикове. Найпершу козу Богданчик вибрав собі сам. А коли його поховали, то через місяць і тієї кози не стало. Дивина якась. 

Небажана дитина

Надії Федорчук зараз 44 роки, за життя вже стільки біди уздріла, що й важко у голові вкласти. Усе почалося ще з дитинства. Вона народилася небажаною. Мама хотіла тільки одну дитину, а Надя була другою. З дев’ятого дня життя її годувала бабця. І виховувала теж. Тата не було. Мама мешкала з ними, але не помічала доньку. А сина обожнювала.

У старших класах Надю віддали вчитися в школу-інтернат, що у Франківську. Дитина ходила в обдертому інтернатівському одязі, тоді як мама працювала в Тюмені і добре заробляла. Брат мав усе, а дівча – нічого.

«Пам’ятаю, коли я вчилася в інтернаті, то під час уроку праці до нас частенько заходила одна вчителька і питала, чи бува хтось не хоче піти помогти їй з класом, де були діти з особливими потребами, – розповідає Надя. – Я завжди відгукувалася. Мене чомусь тягнуло туди. Ніби відчувала своє майбутнє. Спершу трохи побоювалась їх. А потім полюбила. Вони так обіймали мене, аж кістки тріщали. Пригощали домашнім печивом, смак якого я тоді вже встигла забути. Боже борони, аби я не взяла ті їхні коржики – страшно плакали. А в інтернаті тоді діти голодували, на вечерю давали водяну кашу і трохи хліба – оце й уся їжа. Якщо десь-колись давали якусь нещасну котлетку, то й ту могли відібрати старші інтернатівці. Тим паче, я була не така, як усі: косу не стригла, не пила, не курила… Добре, що хоч моя баба передавала мені слоїки з варенням чи сала зі шкварками».

Ромчик

Надя вивчилася в духовній семінарії на катехитку, а в 23 роки одружилася. Першою народилася Надійка, потім Мирослав, а тоді Богданчик. Усі здорові. Дітям зробили необхідні щеплення, однак Богданчик хворів і на кір, і на коклюш, і на вітрянку.

Потім з’явився Ромчик. Теж здоровенький. Але після планового щеплення щось пішло не так. Трималася підвищена температура тіла. Боліли і вушка, і горло, і бронхи.

«Одного дня кажу йому – дивися, онде козенятко, – розповідає жінка. – А він узагалі не реагує. «Ромчику, дивися – їде бібі». Теж не реагує… Якщо двері лишали відчиненими, дитина просто виходила і йшла навпростець. Він навіть не відгукувався. Ніби жив у якомусь своєму світі. Я на городі сапаю, а старшим дітям пекло – Ромчика треба щосекунди пильнувати. Ми до такого не звикли. У мене всі діти росли самостійними. Надійка у три роки ходила до магазину по буханець хліба, а в другому класі вже вміла заплатити за комунпослуги. Люди казали, що я байдужа мама. А що я мала вдіяти? Коли колишеш одночасно дві колиски, коли на тобі корова і свині, коли обох ведеш у дитсадок, а третього, двомісячного, несеш у рюкзаку, бо більше нема де діти… Я з дітьми від народження говорила, як з дорослими. Вони знали всі проблеми сім’ї, знали, коли є гроші, а коли – нема. Знали, що одяг треба доношувати за братами і сестрами. Пам’ятаю, як у першому класі мого Мирося хтось копнув і замастив йому форму, а син узяв того хлопчака за шкварки і сказав: «Ти мені більше форму не масти, бо я виросту, а в ній ще має Богдан ходити». Отакі добрі мої діти».

Коли Надя била на сполох, що з Ромчиком коїться щось погане, чоловік дуже лютував, мовляв, нащо вона зі здорової дитини робить слабу, з часом усе переросте. У два роки вже більше не можна було відтягувати. Малий геть замкнувся. Взагалі не говорив. Міг покакати і потім мастити тим по вікнах – нічогісінько не розумів.

Якраз тоді ще й народилася Марічка. А чоловік поїхав на роботу в Одесу. Надя сама з п’ятьма дітьми і господаркою. Від виснаження за півтора місяця схудла аж на 14 кг. Кожного дня від 10-ї вечора і аж до другої ночі тривало прання коло криниці, за день назбирувалася купа дитячого шмаття, адже на підгузки не було грошей. Від холодної води на руках зробився поліартрит.

Коли чоловік вернувся додому, Надя таки повезла Ромчика до Львова, аби обстежити. Дорога була пекельна. У поїзді хлопчик весь час кричав. Його просто неможливо було заспокоїти. У маршрутку малого помагали заносити і виносити – теж страшенно істерив.

У Львові Надю з сином довго футболили по лікарях. Аж поки не діагностували аутизм. Жінці пояснили, що його єдиний порятунок – це щоденне спеціалізоване навчання. Так шість років двічі на тиждень Надія разом із Ромчиком їздили до Франківська у реабілітаційний центр для маленьких аутистів. «Я вставала о п’ятій ранку, наварювала всім їсти на цілий день, доїла корову, відправляла дітей у школу, дитсадок, а сама автобусом до Франківська», – розповідає жінка.

Мамині старання дали результат. Тепер 12-річний Ромчик уже трохи говорить, може читати вголос і навіть писати. Ще донедавна любив втікати з дому, буквально за секунду – не впильнуєш. Міг навіть на цілий день, а потім приходив. Мама щоразу сивіла, викликала поліцію. Хлопчину часто знаходили коло пилорами, він дуже любив дивитися, як ріжуть дерево – просто стояв, вглядався і хитався.

 Софійка

Коли Надя була вагітна Софійкою, не могла собі місця знайти. «З цієї дитиною взагалі була унікальна ситуація», – сумно всміхається жінка. Дівчинка почула, що про неї говорять, і одразу зареготала. Взагалі вона майже весь час мило усміхається, дуже ніжне дівча, схоже на крихітного ангелика.

Протягом усієї вагітності Надя весь час чогось боялася – будь-якого шурхоту чи звуку. То були страшні панічні атаки. А під час пологів жінка однією ногою була на тому світі: дві зупинки серця, кома, клінічна смерть… 13 годин без пам’яті. Медики так інтенсивно пхали трубки, що аж вибили їй два зуби. Лікарі рятували не дитину, а маму. А потім ще й шви гнили півтора місяця.

Немовля одразу підключили до апарату штучної вентиляції легень. Медики казали, аби одразу похрестити дитину, бо ж з дня на день помре. Не померла. Але була дуже квола. Тяжке ураження нервової системи. Жодного рефлексу новонародженої дитини. За два тижні жодного звуку не видала, навіть не заплакала. Всі думали, що глухоніма. Зрештою у дівчинки діагностували ДЦП.

Далі Надя регулярно возила дівчинку до Львова на реабілітацію. І так досі. Раз на три місяці мусить бути реабілітація. Зараз п’ятирічна Софійка уже самотужки ходить, трохи говорить, усе розуміє, складає мозаїку, запам’ятовує віршики, вміє рахувати до десяти, лиш досі є трішки погана вимова.

Богданчик

З Богданчиком у мами був особливий зв’язок, між обома було стільки душевності і розуміння, завжди разом ходили до лісу, збирали гриби і ягоди. А ще хлопчина дуже любив ті рідкісні моменти, коли мама вдягала гарне плаття. Бігав навколо і вигукував: «Мамо, вам так пасує! Чому ви так постійно не вдягаєтесь?»

То була дуже благородна дитина. Коли Надія відправляла його в літній табір і давала кишенькові гроші, хлопчина половину привозив додому, урочисто вручав мамі і дуже тим тішився. Коли на Різдво наколядував багато грошей, то купив на них мобільний телефон… для старшого брата. Казав, хай спершу буде для Мироська, а на другий рік я і для себе заколядую. Не встиг.

Біда прийшла раптово. Тоді Богданчику було 11 років, він почав шпортатися, втрачати рівновагу. А потім осліп на одне око. У лікарні виявили токсоплазмоз. Довго лікували. Хлопчик дуже засмутився, адже довелося назавжди забути про професію програміста, а він так мріяв, тим паче мав талант до математики. «Мамо, тоді я стану реабілітологом, – якось сказав Богданчик. – Я буду лікувати таких маленьких діток з ДЦП, як наша Софійка. Очі мене підвели, але ж руки працюють». 

Однак із часом у хлопчика почалися провали в пам’яті, він став слабнути, було нетримання сечі. Потім і їсти вже не міг самотужки, а далі – ні ходити, ні нормально говорити. Діагноз приголомшив – енцефаліт. Дитина пів року відбула в «Охматдиті». Мамі навіть дозволили весь цей час жити в лікарні. Хлопчина повільно вмирав на її очах. Почалися автоімунні процеси, простіше кажучи, організм запустив самознищення.

Волонтери приносили жінці їжу. Богданчик часто просив картоплі з салом, дуже любив її, хоч і ледве жував. Всією країною збирали гроші для хлопчика.

«Він довго тримався. Лікарі казали, що то дуже плекана дитина, – говорить мама. – А як інакше? Виріс на свіжому молоці, сметані, сирі. Як би важко не було, а я дітям завжди купувала фрукти, вареники робила з трьома-чотирма начинками – хто які любить. На свята – сирник, вафлі і п’ять видів пляцка: той любить з вишнею, той – з маком, а той – сметанний з желе. Я не знаю, звідки в мене сили бралися».  

Все скінчилося 4 травня 2018 року. Лікарі казали, що так довго дитину тримали не ліки, а мамина любов. «Тоді була така сонячна погода, так гарно навколо, все квітнуло, вирувало життя, – згадує жінка. – А я везла додому свою мертву дитину».

На похороні музикант грав на цимбалах. Богданчик дуже любив їх. Мамі здавалося, що то Богданчик для неї заграв востаннє.

Помалу вичухалися

Під кінець розмови прокинувся Ромчик, гарний чорнявий хлопчина з серйозним поглядом. Дуже зацікавився диктофоном, хвилин 15 уважно його розглядав. Тримав у руках. Знову видивлявся. Мама принесла його зошити, хоче похвалитися сином. Показує списані сторінки, тоді просить Ромчика прочитати уривок тексту з книжки. Хлопчина трохи запинається, але читає.

Зараз сім’я живе на соцвиплати, а це майже 14 тисяч гривень. Трохи батько підпрацьовує. Тепер усім трохи легше, бо двоє дітей уже дорослі. Найстарша, Надійка, вчиться у Франківську в університеті на дошкільній логопедії. На літо за студентською програмою поїхала на роботу до Німеччини на завод. Хоче заробити собі на навчання. Мирослав теж вчиться у Франківську на електрика і одночасно працює.

Марічка – ще хоч і школярка, але дуже самостійна, змалку усе вміла сама – в дитсадку вихователі дивувалися, що то за така розумна дитина. Але дівчинці завжди дуже бракувало мами, котра весь час поневірялася по лікарнях з братами і сестричкою.

Найменша, Христинка, – всіма люблена дитина. Каже, що хоче стати мамою. Вже відтепер маленька господиня. Навіть має свій фартушок. Марічка пошила.

Зараз основна проблема в сім’ї в тому, що не мають ні телебачення, ні Інтернету. Постійно не вистачає грошей, аби підключити. Також ні ноутбука, ні планшета. А скоро школа. Як Марічка буде вчитися? Досі для дистанційного навчання дівчинка використовувала телефон, але це дуже незручно. Та й Ромчику дуже потрібен ноутбук – для аутиста це помічна річ. Хоч би якийсь старенький, навіть бувший у вжитку.

«Я не можу сказати, що ми сильно бідуємо, в декотрих людей дійсно біди, а ми вже помалу вичухалися з того всього, – говорить Надія. – Маємо город, худобу. Принаймні не голодуємо. «Дитячі» гроші йдуть повністю на дітей. Тим паче Софійку треба раз на три місяці возити на реабілітації. Може, якби хтось поміг із ноутбуком… Буває, в людей стоїть старий, непотрібний вже. А нам дійсно дуже треба. І ще діти дуже мріють, аби в хаті нарешті було телебачення і Інтернет. А на то нам вічно грошей не стає». 

Наталя МОСТОВА

P.S. Хто хоче допомогти сім’ї, може надіслати гроші на рахунок ПриватБанку  5168742712730518 (Надія Федорчук). У призначенні вказати «телебачення, Інтернет». Номер телефону Надії Федорчук: 0989721312.