Слава Фролова – українська телеведуча, журналіст, режисер, член журі одного з найрейтинговішіх проектів «Україна має талант», реалізованого телеканалом СТБ на основі оригінального формату «Got Talent», засновник Фонду розвитку та підтримки молодого мистецтва України «Slava Frolova-Group».

«Галицький кореспондент» поговорив зі Славою Фроловою про її творчу і соціальну діяльність та, безперечно, про життя.

– «Україна має талант. Діти» – народний конкурс в чистому вигляді. У цьому є певна небезпека появи неадекватних учасників. Чи були у вас небезпечні контакти і реакції на рішення журі?

Так, певний ризик є, але хто не ризикує, той не п’є шампанського, як то кажуть. Якщо серйозно, то траплялися випадки, і це не є приємною частиною нашої роботи. Завдяки соціальним мережам став популярним випадок з хлопцем-репером, який за три категоричних відмови кляв нас зі сцени і погрожував розправою. Влаштував нам в інтернеті лінчування і заспокоївся тільки тоді, коли знайшов нових ворогів – російське талант-шоу, яке теж йому відмовило.

Доволі важко уникнути непорозумінь, коли працюєш у сфері людських сподівань, бажань і мрій. Усі люди мають рацію, коли вважають себе достойними найкращого. Але багато також помиляються зі способом досягнення цілей, вважаючи, що їхню долю може вирішити будь-хто інший. І це стає важким тягарем для самої людини і для тих, хто зустрічається їй на цьому шляху.

Але все пізнається в порівнянні. Якби ви не запитали, я б цього і не згадувала, адже у нашій справі набагато більше приємного, цікавого і яскравого, що виштовхує неприємні спогади з голови.

– Передивитись і оцінити таку кількість учасників кожного сезону – велике напруження. Як вберігаєте розум і нерви?

Графік зйомок доволі насичений, буває важко. Як не дивно, найскладнішими для мене є не дивакуваті учасники – вони, навпаки, розряджають і дають імпульс. Найважче з непримітними виступами, коли учасник, як то кажуть, «ні риба ні м’ясо». І начебто співає непогано, ноти бере, але зовсім не чіпляє, немає магії, розумієте?

Це ні в якому разі не означає, що людина не має таланту. Може трапитись що завгодно: страх, втома, розгубленість, погане самопочуття. І найважливішою та найвідповідальнішою частиною моєї роботи є знайти правильні слова, щоб людина не здалася, знайшла сили працювати і шукати, поки врешті не знайде. Це трохи виснажує, тому після зйомок я найбільше люблю відпочити наодинці або подорожувати зі своїми дітьми.

– Чи можна якось класифікувати регіони України за творчими нахилами на сцені шоу: десь більше співаків, десь – танцюристів?..

Заради об’єктивності потрібно сказати «ні» – талант і працьовитість не обмежуються територіально. Але ми часто спостерігаємо, коли до нас на шоу приходить ціла циркова або танцювальна школа з одного міста, і безпосередньо у нашому проекті це виглядає так, наче Харків є містом гарних повітряних акробатів, Запоріжжя – танцюристів, а Волинь – осередком воркаутистів. Але потрібно дивитися на це ширше.

– Чи були випадки, коли ви шкодували за власним рішенням у журі конкурсу, яке поправити неможливо? Чи страждаєте від цього?

Ні, дякуючи Богу, такого ще не було і, сподіваюся, не буде. Інколи я займаюся самоїдством, але з інших причин. Я можу жалкувати з приводу учасників, які з якихось причин вибули з шоу. Але це мої особисті симпатії і я їх зазвичай не приховую.

– Ви за освітою – художник. Отой треш, який часто буває на сцені конкурсу, що це для вас: мука як для людини з розвинутим естетичним смаком чи прикол?

Я тяжко сприймаю маніпуляції та нічим не підкріплену зухвалість, у нас таке буває і викликає в мене гнів. А той треш, який я спостерігаю в шоу, ніколи не переб’є треш, який я і мої співвітчизники пройшли у 90-х, в період нашого становлення. Так що у мене до цього імунітет. А інколи навіть підіймає настрій!

Наш проект має свою мету: ми не тільки шукаємо таланти, але й виховуємо смак наших глядачів, підтягуючи рівень постановок у прямих ефірах. Сьогодні це вже мистецтво зі, здавалося б, важким для сприйняття широкої аудиторії музичним, драматичним чи хореографічним матеріалом. Для цього в нашому проекті працюють професіонали своєї справи: Раду Поклітару, Олена Коляденко, Костянтин Томільченко та інші.

Є глядачі, які передивляються проект уривками в Інтернеті і бачать лише фріків та геніїв, які потрапили у вірусне розповсюдження. Але у проекту є своя драматургія, історії життя, маленькі трагедії та великі звершення. Скажу навіть, що деколи я бачу талант і в треші. Звичайно, в нашому форматі такі таланти не зможуть знайти себе, але засвітитися – легко. Для багатьох глядачів і Девід Боуї здається трешем. Він дивно виглядав би на нашій сцені, якби глядач не знав, яка це епохальна особистість. То була б цілковита провокація! Тому іноді в треші я бачу маніфест, самопожертву, виклик і навіть себе в пошуках джерела натхнення. В безумстві є щось заворожуюче. Проте частішими стали випадки підробного безумства. І от це виглядає жалюгідно.

– Наприкінці 90–х ви були МС у відомому на той час клубі «Динамо Люкс», багато хто ваш голос асоціює з клубною культурою того часу. Ностальгія не мучить? І взагалі за чим незробленим ви шкодуєте?

На той час я ще працювала на «Новому каналі» та на «Гала-радіо». Паралельно була МС та програмним директором у «Динамо Люкс», організовувала концерти з зірками з усього світу. Дуже гарні спогади – повністю реалізована і активна молода людина. Ностальгія не мучить, адже якби цієї реалізованості не сталося, не з’явились би нові проекти, горизонти. Я б, мабуть, сумувала. Проте я така невгамовна і весь час роблю щось цікаве, тому ностальгувати немає часу. А щодо чогось «незробленого» я люблю казати: «Поки живеш, можливо все». Тож маю надію, що підводити риску під моїм життям ще зарано.

– Уявімо собі, що ваша дочка чи син подали заявку на кастинг «Україна має талант». Ваша реакція?

Тяжко навіть собі уявити! Мій син – справжній інтроверт, взагалі не любить уваги, а на умови конкуренції реагуватиме психосоматично – підвищенням температури. Він не розуміє, навіщо людям потрібні змагання і конкуренція, він філософ, нігіліст і художник.

Фіма ж вміє все, нічого не боїться і може вийти на одну бігову доріжку хоч і з олімпійськими бігунами! Їй все одно. Тому у неї не визначився ще той єдиний талант, з яким вона могла б вийти до глядача.

Глядач жорстокий, бо вважає, що на сцені має бути він, а ти займаєш його місце. Тому учасники мають «кров’ю» доводити, що вони є гідними цього місця. Отже, уявляю, якою б була моя реакція, але, безумовно, я була б на боці моїх дітей.

– Відомо, що ви багато займаєтесь благодійністю. Що вами рухає: виховання, постулат, що світ потрібно наповнювати добром, чи, може, якісь минулі гріхи?

Мене до раю не візьмуть, у мене багато гріхів. Я люблю всі свої особисті гріхи, бо вони зроблені щиро, без злого умислу. Чи я жалкую? Відповідь буде нехристиянською. Маю каятись. Але, можливо, в мене ще є на це час.

Тому до раю не потрібно купувати квиток – він безкоштовний. Потрібно тільки відректися від своїх гріхів, по-справжньому розкаятись. Отже, не тратьте, куме, сили, якщо не шкодуєте усім серцем. Не треба думати, що місце там можна купити. Один з найбридкіших, на мою думку, гріхів – коли допомагаєш, але приховуєш свою вигоду від того. Яка ж це благодійність?

А щодо моїх добрих справ – я роблю їх для себе. Чого усі бояться більш за все? Смерті. Її обличчя ми бачимо всюди: у сварках, у розлуці, у самотності, у мовчанні телефону, у пустій поштовій скриньці, у безсенсовності існування і т. д. Я люблю життя і знаю, що воно не мед. І немає такого життя, в якому не зустрічались би лики смерті. Те, що кожен з нас неодноразово вмирав від душевного болю, – факт.

Бути корисним і потрібним – це такий собі антидот. Мені подобається мати сенс життя, це наповнює і змінює як мене, так і моє навколишнє середовище. Багато людей є агресивними за своєю природою, мені ж більше подобається жити серед добрих. Ось я і надихаю якомога більше людей на справу, яка в першу чергу допомагає самому благодійнику. Так я змінююсь і змінюю свій світ, будую те майбутнє, в якому хотіла б жити. Не заради когось, а заради себе. І всім кажу: я не займаюсь благодійністю. Це слово вже давно спаплюжено і не передає того сенсу, який ми в нього вкладаємо. Усі, хто таким чином радіє зі мною життю, не називають себе благодійниками, бо всім відоме правило нашої неформальної спільноти: роби добро і кидай його у воду. Але ми часто говоримо «Гей, люди, давайте допоможемо дітям!» чи «Друзі, а давайте збудуємо майданчик для особливих дітей на Арт-пікніку!», тому що це важливо – мати такий сенс життя і закликати до цієї справи інших.

До речі, рідний телеканал СТБ неодноразово пропонував робити сюжети з наших експедицій до діточок, проте я заборонила, інакше зникне магія. Хоча я розумію, що завдяки публічним людям добрі справи набувають розголосу, і, дяка Богу, сьогодні я не маю колег, які б ігнорували цю тему в тій чи іншій формі.

Я можу багато говорити на цю тему, але зміст буде один: горя, покинутих дітей, війн, бійок, пліток, розрухи, брудних вулиць і подвір’їв буде в рази менше (або і зовсім не буде), коли боротьба з цим почнеться з себе і благодійники перестануть робити важливі справи заради ордена чи статусу, а почнуть робити це заради себе і свого задоволення. Це звучить просто, але насправді дуже важко. Брати участь у публічних благодійних аукціонах – престижно, а купити продуктів і розрадити самотність старенького сусіда – не дуже. Ніхто цього не зніме і не покаже по телевізору. А це ж диво! Виходиш з квартири сусіда – і відчуваєш за спиною крила, бо ти не просто витратив гроші та час, а прийшов і отримав благословіння. Розумієте?

– На шоу приходить купа людей, які вважають, що вони талановиті. А тут раптом раз – і кажете: «Вибачте, ви не талант». А людина, певно, плаче, а дехто, може, взагалі вішатися йде. Чи має ваше шоу психологів, які реабілітують таких невдах після виступу?

Авжеж, це ж живі люди! І багато з них переоцінюють свої здібності під впливом свого оточення. Особливо в цьому році, коли в нашому шоу беруть участь лише діти, мене вражають батьки, які іноді притягують своїх дітей супроти їхньої волі, виштовхують на сцену і змушують співати дорослі пісні, які дітям не до вподоби. Різні дивні речі часом трапляються. Без психолога на такому проекті ніяк.

Нашого психолога звати Вікторія Корнюш, вона на проекті з самого початку. Скажу більше: через те, що ми працюємо з такими різними людьми, нам деколи самим потрібна допомога психолога. Ми не застраховані від стресу. Не тільки пов’язаного з учасниками, а й з тим, що потрібно людям казати «ні». В перший рік проекту Вікторія допомагала мені знайти рішення свого внутрішнього конфлікту, пов’язаного з цим. Також Вікторія працює з тими учасниками, які пройшли в прямі ефіри, адже ефір – це великий шок для непідготовленої людини, особливо коли вона має демонструвати свої здібності в умовах змагання. Це неможливо порівняти ні з якими кастингами. До речі, на кастингах я і не пам’ятаю таких критичних ситуацій. Той випадок з самогубством, який ви згадали, трапився на російському талант-шоу, якщо я не помиляюсь. У нас більш людяний підхід і таких страшних драм не траплялось, сподіваюсь, ніколи і не трапиться.

– Ви закінчили відоме художнє училище ім. Грекова, та й взагалі, Одеса, звідки ви родом, славиться своєю художньою школою. Як у вас зараз справи з власною творчістю?

Якщо відверто, то ніяк… Я більше не малюю і не створюю скульптури. Може, ще повернусь до цього, але я не вірю, що в мистецтві можна так просто «вийти з вагона», а потім так само легко зайти назад. Зараз я знайшла себе в мистецтві і сподіваюсь таким чином у ньому реалізуватися. Передусім як організатор культурних, мистецьких і освітніх проектів.

Але іноді, ночами, я бачу у снах свої скульптури і почуваюся щасливою, а прокинувшись, не можу згадати нічого, окрім відчуття.

– Ви є засновницею проекту підтримки молодого мистецтва України «Slava Frolova–Group», проект провів величезну кількість виставок молодих художників по всій Україні. Що це вам дає, крім власного задоволення?

Я вже казала, що таким чином я знайшла свій спосіб реалізуватися в мистецтві. Також зауважила, що бажаю все життя змінюватись на краще і змінювати своє середовище. І це вдається. Фонд працює чотири роки, і ми дійсно зробили дуже багато. Так що коли думаєш про це все, важко повірити, що це взагалі можливо!

Можна було б поскаржитись на те, як складно це робити, – підтримку знайти важче, ніж священний Грааль. І на шляху іноді опускаються руки. Але коли обертаєшся назад, то розумієш, навіщо це потрібно.

Нещодавно я розмовляла з Андрієм Алферовим про його чудову виставку «Тіні забутих предків», організовану разом з Пашою Гудімовим. Така вийшла гарна і відверта розмова про те, як важко в Україні створювати культурні проекти і процеси і про те, що, незважаючи на це все, зупинятися ніхто не збирається. І ми разом дивувалися одному бородатому питанню, яке кожного разу збиває нас з пантелику: «Навіщо тобі це треба?». І ми прийшли до такого простого висновку: щоб жити! Бо ми не можемо інакше, інакше можна ж вмерти.

– Фестиваль «AРT–Пікнік» Слави Фролової є соціальним проектом в тому числі. Розкажіть детальніше про ідею фестивалю і про те, які вже є результати діяльності?

«АРТ-пікнік» – це культурно-соціальний проект, така собі платформа для спілкування та обміну досвідом людей різного віку, соціального рівня і обізнаності. Щодня у нас проходять освітні та культурні заходи, масові проекти та фестивалі, майстер-класи для всіх охочих у 16 різноманітних напрямах, вхід та участь – вільні.

Це – громадський проект, який захищає інтереси і розвиток суспільства, це – проект-експеримент. Соціальна інженерія, інтелектуальний ліфт. Задача: в короткий термін навчити людей самостійності та відповідальності. Зламати рабську звичку вимагати, звинувачувати інших у своїх негараздах, а замість цього дати імпульс діяти самостійно, не чекаючи «з моря погоди». Це шанс стати щасливішим навіть в тяжких для країни умовах.

Наприклад, у перший рік проекту прийшли до нас люди з дітьми, у дитячій зоні знайшли палицю з цвяхом, її не прибрали, але прийшли додому, сіли за комп’ютер і написали нам гнівного листа про те, що у нас в дитячій зоні не прибрано і валяється палиця з цвяхом. На таке у нас відповідь проста: що ви зробили, щоб цього не було? Ви не давали нам грошей на сервіс, щоб вимагати його, ви не прибрали цю палицю, щоб було комфортно не тільки вашим дітям, а й іншим відвідувачам. Ви прийшли і написали скаргу в соціальний проект, який є громадською ініціативою, замість подяки та допомоги. Поверніться завтра до майданчика та з іншими батьками приберіть його так, як заслуговують того ваши діточки, а ми зробимо все інше: програму, вчителів, аніматорів, психологів, ігри, матеріали для мастер-класів тощо.

Через деякий час ситуація змінилась: таких скарг ставало все менше, а чистоти і безпеки більше. А потім люди взагалі стали прибирати за собою, заносити пуфи та іграшки у павільйони, приносити папір, сміттєві пакети, матеріали для майстер-класів, робити дрібний ремонт та багато іншого. Батьки організували чергування, щоб кожен по черзі міг відвідати заняття або тренування, які проходили паралельно на різних ділянках. Таким чином ми навчили людей не скаржитися і не чекати, а діяти і насолоджуватися тими умовами, які вони самі для себе створили. Це дійсно унікально – на власні очі бачити такі зміни в суспільстві! А ще крутіше – їх робити!

Проте, звичайно, це не все. Тем багато, але можна згадати ще одну важливу: прищеплення інтересу до знань максимально широкій аудиторії. «Арт-пікнік» не є такою освітньою платформою, де людина може пройти цілий курс у конкретній сфері і отримати диплом спеціаліста. Ми садимо сад, який має вирости і дати плоди. Завжди є ризик, що щось не приживеться, але ми не зупиняємось.

Якщо людина хоче щось дізнатись, її мало що зупинить. Але зараз у нашому суспільстві вирує страшна хвороба: відсутність мотивації до набуття знань. Молодь вже не досліджує життя, а отримує всю інформацію в інтернеті через яскраву інфографіку та картинки. Старші покоління вже втратили мотивацію до життя, вони вірять новинам і не мають вже сил, а мабуть, і бажання критично мислити. Активна ж частина суспільства так заклопотана, що навіть маючи бажання, у них просто не доходять руки вивчити нову мову, розібратися в сучасному мистецтві, почати танцювати. Ми викликаємо в наших гостях спрагу до життя і, як результат, спрагу до знань. Наші відвідувачі дуже змінюються протягом декількох місяців проекту. І таких прикладів чимало.

А ось така у нас статистика. За три роки роботи проекту – понад 10 000 майстер-класів, з них – 4000 спортивних занять, 5000 учасників. Близько 5 мільйонів відвідувачів по всіх містах за три роки. Понад 350 концертів з виступами, близько 700 молодих музикантів. 250 показів кіно просто неба. Ми вивчали 10 іноземних мов та насолоджувались 15 арт-проектами. Проводили 20 фестивалів, 37 змагань, 140 естафет, 427 конкурсів. Злітали у небо на повітряній кулі, робили масову гімнастику, терапію, йогу та багато іншого – і все безкоштовно.

Нас тішить, що ми можемо залишити після себе не тільки враження та спогади, а й іншу користь місту. Наприклад, дитячі майданчики для особливих дітей у Києві та Рівному, горобинову алею, великий газон, на якому приємно лежати, читати та мріяти, паркові скульптури у Києві чи обладнаний новий крутий спортивний майданчик у місті Рівне. Приголомшливо, чи не так? Іноді не віриться, що я і до цього причетна.

– Ви – молода, активна, талановита жінка… А що вас може спантеличити, чого ви боїтеся у своїй діяльності?

Не знаю. Я звичайна людина, і мене збиває з пантелику те ж, що й інших. Втрата близьких, виснаження, шалене кохання, наша війна. У роботі, здається, я нічого не боюся, бо на телебаченні мені пощастило працювати у проекті, який повністю відповідає моїм вимогам, збігається з моїми цінностями і надихає. В іншому я сам собі режисер, і якщо ти сам собі ставиш завдання, то й інтуїтивно уникаєш тих шляхів, які тебе лякають.

У мене не все виходить чи виходить не так, як я б того хотіла, – це перманентний процес, іноді болісний та виснажливий, але з цим нічого не вдіяти. Так ми вчимося створювати щось нове, через помилки і біль. Я це розумію і, падаючи, знаю, що маю підвестися. Авжеж, я директор натхнення (сміється).

– Як реагує рідна Одеса на те, що Слава Фролова покинула її? Існує ж певний міф про відокремленність одеситів від решти України, порто-франко, амбіція, так би мовити? 

Одесу неможливо покинути. Це моє рідне місто назавжди, де б я не була. Та я й не полишала «маму». Мої діти проводять там літо, я із задоволенням роблю там проекти, часто навідуюсь. Там живуть мої друзі, колеги, там рідні вулиці, запахи і звуки. Неможливо уявити, як можна покинути Одесу.

Амбіція – не міф, це правда. І геополітичні натяки тут ні до чого. Одесит відчуває себе громадянином світу, особливою людиною, наче його сам Бог поцілував у тім’ячко. З одного боку – трохи смішно, а з другого – ну кому це заважає?

Я також відчуваю себе особливою, дякуючи не тільки генам, а й у першу чергу тому, що я одеситка. Пояснити не зможу – і не питайте! Просто повірте.

– За чим одеським скучаєте в Києві?  

Одесу бачу доволі часто. Я – байкер та яхтсмен. А вона за кілька годин їзди на мотоциклі. Я маю можливість насолоджуватися містом. Ну, і ще в столиці багато моїх друзів та колег з Одеси, так що я навіть не відчуваю цієї розлуки. Але в той час, коли я в Києві, в моєму другому рідному місті, я сумую тільки за одеською кухнею: ікра з «синеньких» на чорних грінках, слабосолена тюлька і битки з неї, ікра щуки, риба фіш, помідори мікадо, абрикоси та персики. Це дуже нервує!

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ