Сьогодні святвечір, ми всі зібрались за одним великим столом. Перед нами смачні страви, за вікном мете. Хтось просить передати вінегрет з того краю, мама питає, чи вдалися вареники, тета – чи не засолодка кутя, сестрі попався вареник з перцем. Тільки баба скуштувала куті і сидить, задумавшись.

«Дєкую тобі, Боже, шо дочекала цего свєта, бо не знаю, чи дочекаю від тепер за рік», – каже вона. Руки бабині порепані лежать на колінах, здається, ніби заважкі вони, щоб рухатися, заважкі навіть, щоб ложку втримати. Баба сидить навпроти стіни, на якій висить фотографія, де баба ще зовсім молода шістнадцятирічна дівчина. Всі якісь зайняті, перешіптуються, переговорюються – про погоду, про політику. «А ви, бабо, файні такі були», – кажу я несподівано для самої себе, відірвавшись від бабиної фотографії. Баба дивиться на мене, в баби очі маленькі і так глибоко сховані поміж тими зморшками, та все ж я добре бачу, як в них танцюють вогники свічки, що на столі, свічки, на яку баба безперервно дивилася дотепер.

«Певно шо файна була, не дурно дідо так бігав за мнов», – баба посміхається, помічаю, як її погляд ковзнув убік, туди, де на шафі стоїть портрет діда. Діда вже вісім років як нема, а здається, от зайде зараз, важко дихаючи, і й собі сяде вечеряти. З розлукою він не став мені дальшим, а для баби, здається, і розлуки не було. Говорить про нього завжди спокійно, лагідно, не плаче ніколи, не зітхає, ніби він і досі є. А може, і справді є? Інколи здається, що дідо дотепер живе з бабою в хаті, просто ми його не бачимо. А от баба його бачить, добре бачить.

Баба знову дивиться на вогник свічки. Що ж у ньому такого? «Бо не знаю, чи дочекаю від тепер за рік», – повторює баба, ніби сама собі. Дивно, думаю, як воно, жити в постійному очікуванні смерті? Святкувати день народження і думати, що наступного вже може і не бути, йти до церкви на Великдень чи Різдво, чи Богородицю і думати, що, можливо, це востаннє. Дивлюся на бабу, вона сміється, грається з правнучкою. Баба, звісно, не хоче помирати, просто вже не боїться смерті, говорить про неї як про щось звичне, що колись неодмінно станеться і до чого треба підготуватися. Баба говорить про смерть так, як мої батьки про веснування городу перед початком весни або про жнива перед початком жнив.

Я задумуюсь над цим усім, коли слухаю бабу, може, й задумуюсь часто, бо не розумію. Баба любить розказувати про своїх батьків, про хату, в якій вони жили, про свого брата, про чоловіка – мого діда, про дідову сестру, про близьких та далеких родичів, більшість з яких я ніколи в житті не бачила. Історії цих родичів, здається, безкінечні. Ніби прості, але є в них щось фантастичне. Люди різних прошарків суспільства, різних професій, інколи варті захоплення, а інколи осуду. Зовсім чужі мені люди, ці бабині сестри й брати. Та ці чужі люди – моя рідня.

Отже, в мені є маленька частинка кожного з них. Дивне відчуття, коли слухаю чергову історію, так ніби минуло сто років, цілих «сто років самотності» мого роду, мій могутній рід занепав, змалів, розпорошився по землі, і тільки тоді народилася я, вже не заставши майже нікого. А може, і я колись так буду сидіти під п’єцом і розказувати історії про маму з татом, про діда з бабою. Бо що лишається після людей, як не пам’ять про них? Що лишилося після мого діда? Стара притула з інструментами, кардеон під ліжком, фотографії у баби на шафі? А після баби що залишиться? Хата, поламана швейна машинка, вишня на подвір’ї? Оце і все, все що залишається після людей на цьому світі? А пройде кілька років, і цього не стане.

В такі моменти відчуваю, ніби щось втікає від мене, вислизає з-під самого носа. Якась дивна ностальгія за тим, що ще є, що ще не встигло зникнути. Знаю, що буду сумувати за бабою, коли її не стане, навіть уже сумую, бо не знаю, чи дочекає вона від тепер за рік, але мовчу, не кажу бабі, що люблю її, і завтра не скажу – не звикла до такого, якось не прийнято це говорити. Просто дивлюся і мовчу. Бабо, бабо, я люблю вас, добре, що ви є, думаю, але чи встигну це сказати, поки баба не піде? Встигнути хоча б написати цю колонку. Потім принесу бабі газету, поставлю на стіл, баба неодмінно прочитає те, що треба (баба любить читати), і все зрозуміє. Хоча, може, це все і не обов’язково, не обов’язково говорити про любов, її відчуваєш. Хочу встигнути не сказати, хочу встигнути любити.

«Спішімо любити, люди так швидко відходять, по них лишаються окуляри й черевиків пара», – писав Ян Твардовський. І я вкотре перечитую ці рядки, коли відчуваю, що життя летить надто швидко. Надто багато треба встигнути зробити. Надто. Тому вибираю найважливіше, бо «все неважливе повзе, наче равлик, а важливе швидке і стається зненацька».

Святвечір закінчився. Баба повільно піднялася, схилилася над столом і задула свічку. «Не на мене пішов дим, пішов догори», – посміхнулася і пішла. Ще маємо час, подумала я. Спішімо.