23-річний спортсмен із села Верхня, що на Калущині, на чемпіонаті Європи зі спортивної ходьби обійшов олімпійського чемпіона. Приблизно на середині дистанції він рвонув уперед і таки відірвався від суперника, не давши йому більше жодного шансу повернути лідерство. На фініші відрив між спортсменами становив всього 55 секунд. Але ця перемога – не лише феєричний успіх самого Мар’яна Закальницького, який раніше не вигравав медалей на великих міжнародних змаганнях, а і для України загалом, адже це перша золота медаль в нашій історії у спортивній ходьбі на 50 км.

Після тріумфального виступу в Берліні Мар’ян Закальницький повернувся додому. Святкувати власний успіх він приїхав на Прикарпаття – у рідне село, де розпочинав свою дорогу у спорт. Привітати його зійшлося чимало односельців, перший тренер, керівництво Верхнянської ОТГ та найрідніші – дідусь із бабусею. Старенька від хвилювання ледь стримувала сльози та з щирою гордістю поглядала на онука.

«Прийміть від нас квіти, – звернувся до Парасковії Іванівни голова ОТГ Микола Філіпович. – Ваш онук – це гордість України, гордість Івано-Франківської області й усього бандерівського краю. Дай йому, Боже, сили ще стати  чемпіоном світу і олімпійським призером».

У легку атлетику Мар’ян Закальницький прийшов понад десять років тому. На той час він навчався у школі, любив поганяти м’яча на сільському стадіоні та демонстрував непогані фізичні здібності. Увагу на нього звернув молодий тренер Калуської ДЮСШ Микола Богоносюк. Нині він щасливий, що свого часу йому трапився такий учень, але визнає, що вчився разом із Мар’яном.

Коли він прийшов на роботу, йому було 19 років. Два чи три роки пропрацював, і трапився йому Мар’ян. На той час у тренера ще не могло бути достатнього багажу знань, щоб довести хлопця до чемпіонства, не було й умов відповідних, фінансування… Але він бачив його характер, його бажання працювати і дуже боявся змарнувати хлопця. «Ми працювали шість років разом, а тоді я почав шукати, кому його передати. Насправді тренерів сильних не так багато. Тому, коли я познайомився ближче з Олександром Шевченком із Білоцерківського центру олімпійської підготовки, зважився «віддати» свого учня. Тут дороги далі йому не було. Ще п’ять років тренувань – і сьогодні маємо такий неймовірний результат. Я щиро радію і сподіваюся, що ще матиму учня, якого сам доведу до чемпіонства», – розповідає Микола Богоносюк.

Мар’ян Закальницький роботу з першим тренером називає «дитсадком», але говорить це з неймовірною повагою до свого вчителя, дякуючи за той шлях, який вони пройшли разом: «Любов до легкої атлетики мені прищепив саме перший тренер. Так, я ніколи не хотів бути, як усі. Але сам би я у цей спорт не прийшов. Тренер навчив мене працювати, правильно обрав мені вид, в якому я міг показати найкращий результат, і тому я йому дуже завдячую».

З’ясувалося, що Миколі Богоносюку навіть перед рідними хлопця доводилося не раз клопотати за свого учня, бо на тренування його періодично просто не відпускали. Бабуся чемпіона зізналася, що щойно він «з’їжджав» у школі, його намагалися «навернути» до книг. Тоді просити приходив тренер. І Мар’ян знову по кілька разів на тиждень їхав до спортивної школи. Відстань у понад 10 кілометрів (в один бік) йому доводилося долати ледь не щодня, а перед змаганнями – і двічі на день.

Нині спортсмен тренується на Київщині, паралельно вчиться у Переяслав-Хмельницькому за напрямком «Фізична підготовка». Залишився останній курс. Вільного часу, зізнається, дуже мало. Зараз трохи відпочиватиме, щоб відновити сили та звикнути до статусу чемпіона. Проте на досягнутому зупинятися не планує. Як і кожен спортсмен, мріє про олімпійське «золото». А от свої емоції від перемоги в Берліні словами описати майже не може. Повторює лише, що до останнього сумнівався, чи зможе втримати лідерство.

«Перед чемпіонатом ми провели дуже складне тренування у Киргизстані. Настільки складне, що я не вірив у власний результат, – ділиться Мар’ян Закальницький. – Але тренер зумів мене налаштувати, а спека, якою нас зустрів Берлін, уже не була для мене такою виснажливою. Я був готовий йти до кінця. Коли я обігнав олімпійського чемпіона Матея Тота, то сказав собі, що дороги назад вже точно немає. Але 50 кілометрів – то дуже непроста дистанція. На ній той відрив у 40 секунд можна як швидко скоротити, так і швидко втратити. Я повірив у цю медаль тільки тоді, коли побачив фінішну стрічку перед собою».

Спортсмен також розповів, що легку атлетику дуже люблять у Берліні. Відтак учасників чемпіонату підтримували впродовж усіх змагань. В Україні переможцю обіцяють хіба що присвоїти звання заслуженого майстра спорту. Чи отримає він фінансову нагороду – досі невідомо. Між тим, матеріальна підтримка українським спортсменам вкрай потрібна. Мар’ян Закальницький, до прикладу, за рік стоптує зо сім пар кросівок. Професійне взуття – недешеве: орієнтовно 100 доларів США за пару. Перед одними з нещодавніх змагань хлопцеві зателефонував земляк, який нині живе в Лондоні, та запропонував у подарунок будь-які кросівки, які обере Мар’ян. Обіцянку він дотримав, але таких випадків насправді небагато.

Успіхові українського спортсмена на Прикарпатті радіють особливо. Адже він – другий легкоатлет, ім’я якого буде вписано в історію цього спорту. Після Євгена Аржанова, який став срібним призером Олімпіади в Мюнхені у 1972 році, Калущина понад 40 років чекала на нового чемпіона. Тепер Мар’янові Закальницькому в рідному краї щиро бажають здобути «золото» Олімпіади.

Тетяна КІНДЮХ