27 серпня виповнюється 160 років від дня народження великого Каменяра. Всі ми звикли бачити в ньому, в першу чергу, українського письменника, поета, публіциста, перекладача, вченого, громадського і політичного діяча, але, попри це все, він був також людиною цікавою та неординарною.

З нагоди ювілею ми вирішили ще раз зазирнути в біографію Івана Франка (1856-1916) і розповісти нашим читачам про кілька маловідомих фактів, що дають змогу глибше пізнати його духовну спадщину. У цьому нам допомагає письменник-краєзнавець Василь Романюк.

Іван Франко народився 27 серпня 1856 року в с. Нагуєвичі на Львівщині. Після Дрогобицької гімназії вступив до Львівського університету. Через 16 років закінчив Чернівецький університет. 1893 року захистив у Відні докторську дисертацію.

Організатор видань “Громадський друг”, “Дзвін”, “Молот”. Його друкована спадщина сягає 50-томного зібрання творів. Відомий визначними творами політичної лірики: “Гімн”, “Каменярі”, “Товаришам із тюрми”. У збірнику “Зів’яле листя”, “Мій ізмарагд” переважають мотиви філософської та інтимної лірики. Автор поем “Панські жарти”, “Смерть Каїна”, “Похорон”, “Іван Вишенський”, “Мойсей”, оповідань “бориславського циклу”, повістей “Борислав сміється”, “Захар Беркут”, “Для домашнього вогнища”, “Перехресні стежки” та ін. Написав драматичні твори “Сон князя Святослава”, “Кам’яна душа”, “Украдене щастя” та ін.

Автор праць з історії та теорії літератури, перекладач творів з російської, польської, чеської, сербської, хорватської, німецької, англійської, французької, старогрецької, римської, арабської, ассиро-вавилонської та інших мов. Твори Івана Франка перекладено багатьма мовами світу. Окремі поезії покладено на музику, деякі прозові твори екранізовано й інсценізовано.

“Тричі мені являлася любов…”

Цим рядком починається один з шедеврів ліричної драми Івана Франка “Зів’яле листя”. Він сповнений таїни, яку намагалися розгадати чимало літературознавців: Р. Горак, І. Денисюк, М. Мороз та багато інших. Всім цікаво, хто вони, оті три Франкові кохання, ті три музи, три жінки його творчої долі. Тож… “Одна несміла, мов лілея біла…”, “Явилась друга – гордая княгиня…”, “Явилась третя… – і очам приємно…”. Та чи три це жінки або, може, одна, кохання до якої поет проніс крізь усе життя?

 

Іван Франко, 1896 р.

 

Перший жмуток зів’ялого листя поклав Франко до ніг Ольги Рошкевич, уродженки с. Угорники біля Станиславова. Це була найбільша і взаємна любов. Дівчина мала освіту: перекладала з французької, шведської, збирала весільні пісні. Познайомився поет з першим своїм невигойним коханням після закінчення 7-го класу гімназії, коли 1874 року поїхав мандрувати залізницею до Стрия, а там зайшов до Лолина – до свого гімназійного товариша Ярослава Рошкевича, сина тамтешнього пароха о. Михайла Рошкевича.

Скоро Ольга та Іван покохали одне одного, мріяли одружитися. Під впливом Франка Ольга стала перекладати українською мовою твори, записувати пісні. 1886 року вона опублікувала опрацьовані Франком “Обряди і пісні весільні люду руського в селі Лолин”. Записані нею у Лолині прислів’я і приказки Каменяр надрукував у “Галицько-руських приповідках” (1901-1905). Та не судилося їм бути разом. Перешкодою до взаємного щастя став арешт Франка, а ще – його захоплення соціалізмом. На жаль, стосунки не склалися, і заручини було розірвано…

11 червня 1877 р., після арешту І. Франка, в хаті о. Михайла Рошкевича поліція зробила обшук, намагаючись знайти твори письменника соціалістичного змісту. Тож о. Михайло заборонив опальному юнакові бувати в його домі, а доньці – бачитися з ним. Спочатку Франко передавав Ользі через знайомих книжки, в яких потрібно було вишукувати за порядком підкреслені букви й переносити їх на папір, і з того виходив лист. А згодом Франко використовував й інші таємні способи листування: присилав лист на великому папері, де було всього кілька слів. Михайлина Рошкевич із цього раз подивувалася, тоді Ольга сказала сестрі, щоб спаленим папером зі смальцем потерла по чистому папері. Михайлина дуже здивувалася, коли після такої операції показався лист, густо списаний рукою Франка. Інші листи треба було протерти соком із цитрини або цибулі й підігрівати на вогні…

Проте Франкові листи до дочки старий Рошкевич безжально конфіскував. Щоб уникнути ганьби і батькових докорів, дівчина покинула рідний дім і переїхала жити до с. Іваниківки (Богородчанський повіт), де був парохом рідний брат її матері Марії – о. Іван Руденський. Після 9-місячного ув’язнення та звільнення І. Франко відновив зв’язки з Ольгою і впродовж 1877-1879 рр. не раз бував в Іваниківці. Старожили села розповідали, що бачили, як письменник прогулювався з Ольгою садом або сільською дорогою. Франко часто навідувався і в с. Старі Богородчани в гості до Івана Долотка, якому подарував книгу Т. Шевченка “Кобзар”.

Священик Михайло Рошкевич, батько Ольги, не міг простити Іванові його ідейних переконань, хоч дуже поважав хлопця та пророчив йому велике майбутнє. Хоч перше кохання Франка було нещасливим, ім’я Ольги Рошкевич для нього на все життя стало священним, а колишня наречена до самої смерті зберігала Іванові листи, сестрі ж заповіла покласти їх з нею у труну…

Другий жмуток зів’ялого листя ліг до ніг Юзефи Дзвонковської – сестри університетського приятеля Владислава Дзвонковського. То була надзвичайно вродлива, розумна дівчина з передовими й оригінальними поглядами. Фелікс Дашинський, друг Франка, писав: “Перед цією красою потрібно впасти на коліна і молитись, молитись. Гляньте, вона ж Дантова Беатріче!” На Франка Юзефа справила сильне враження. Молодий поет щиро покохав польку Юзефу. Покохавши Дзвонковську, Франко часто навідувався до Станиславова. Навіть задумав переїхати до цього міста – купити клаптик землі і разом зі своїми друзями М. Павликом і його сестрою Анною заснувати хліборобську спілку. Про відвідини міста Франко говорить у вірші “Українсько-руська мандрівка літом 1884 року”.

Іван Франко написав вірш “До Юзі Д.” – єдиний польською мовою. У поезії “Тричі мені являлася любов” читаємо:

Явилась друга – гордая княгиня,

Бліда, мов місяць, тиха та сумна,

Таємна й недоступна, мов святиня,

Мене рукою зимною вона відсунула

І шепнула таємно: “Мені не жить,

То й най умру одна!” 

Вона не відповіла взаємністю… Він страждав. Лиш потім довідався про справжню причину – Юзефа була хвора на сухоти. Тому не могла стати дружиною. Дзвонковська прожила неповних 30 років. 5 травня 1892 р. померла вчителька Юзефа Дзвонковська, в яку був закоханий Іван Франко. Поховали її на старому станиславівському цвинтарі (нині Меморіальний сквер).

Третій жмуток – Целіні Журовській (Зиґмунтовській). Хоча вона не любила поета. Ця жінка була надзвичайно примхливою і гордою. Ось чому в його уяві вона – “женщина чи звір”, “сфінкс”. Целіна поводила себе з Франком прохолодно, навіть не стала читати “Зів’яле листя”. Коли потім її запитали, чому вона не відповідала взаємністю Франкові, вона відверто відповіла: він їй не сподобався. Поет був рудий, а Целіні імпонували брюнети. Крім того, Франко не мав солідного суспільного становища, грошей і перспектив їх здобути…

Іван Франко з дружиною Ольгою Хоружинською.

Київ, 16 травня 1886 р.

 

“Без любови, а з доктрини…”

У травні 1886 р. Іван Франко одружився з Ольгою Хоружинською з доктрини, а не з любові, як сам у цьому зізнався. Перед тим він так само “з доктрини” пробував одружитися з сестрою М. Павлика Анною. Ідея шлюбу з доктрини була тоді, в останній четвертині XIX ст., досить популярною. Про це свідчить хоча б такий курйозний факт. Франковому приятелеві, селянинові Атанасію Мельнику (до речі, батькові провідника ОУН А. Мельника) досить було прочитати статтю Анни Павлик про соціалізм, і це так йому сподобалося, що він вирішив негайно одружитися з Анною. Але та, щоправда, такої пропозиції не прийняла.

Однак у шлюбі І. Франка з О. Хоружинською доктрина була не соціалістичною, а націоналістичною. Це був, мабуть, один із перших “соборних” шлюбів, в якому поєдналися двоє розділених кордоном українців. Хоружинська була близькою до київської “Громади”, а в цьому середовищі вважалося, що міжетнічні шлюби – українсько-російські чи українсько-польські – є шкідливими. Цю думку пропагував, зокрема, В. Антонович, один із лідерів “Громади”. Старші кияни будь-що хотіли одружити Франка з українкою і переконували, що йому нема чого боятися. Франко одружився майже блискавично: приїхав до Києва у справах, побачив Ольгу, повернувшись до Львова, обмінявся з нею декількома листами, а під час наступного візиту до Києва через декілька місяців вже взяв з нею шлюб. Через 12 років після одруження Франко в листі до А. Кримського писав: “З теперішньою моєю жінкою я оженився без любови, а з доктрини…”.

Іван Франко, як відомо, часто був людиною настрою. На той час погода в його родині не була сонячна, бо давалися взнаки нервові розлади дружини, його хвороби і матеріальна скрута. Але, попри сумну кінцівку, цей шлюб не був позбавлений своїх радощів. Як свідчить листування Франка з Хоружинською (хоч він пізніше і не вніс Ольгу до своїх трьох кохань), все ж початок їхнього зближення відбувався так, як і повинен був відбуватися. Франко в одному з листів ще до женячки писав Ользі Хоружинській: “Пишіть частенько! Нехай це зовсім не конфузить Вас, що недобре виражаєтесь по-українськи. Пишіть хоч по-московськи, кожде Ваше слово, на якій воно мові буде, для мене рівно дороге і миле”. А Ольга, яка не любила писати листів, відписувала йому: “Пожалійте своїх очей як не для себе, то хоть для мене…”

Дворянка за походженням, Ольга Хоружинська була освіченою жінкою, закінчила Харківський інститут шляхетних дівчат, Вищі жіночі курси в Києві. Знала німецьку, французьку та російську мови. Як писала її донька Анна, була “очитана”. Мала добрий характер, була чутлива до людського горя. Її сестра Антоніна, в заміжжі Трегубова, згадувала: “Вершка своєї слави Франко досяг не без допомоги своєї дружини, жінки дуже інтелігентної, яка постійно думала, щоби Франкові “вдома жилося добре”. Деякі докоряють Ользі, що вона не зійшлася зі львівським суспільством… Але як це могло бути, коли Ольгу тамошні люди зустріли зовсім нещиро. Франко був для Галичини хорошим женихом, матінки не раз казали самому йому (й Ольга про це знала): “Ось, узяв росіянку, міг би вибрати й багатеньку”. І коли товариші докоряли йому, що він одружився з росіянкою, він завжди починав жартувати, вигадувати анекдот про те, як циганка ворожила йому: “Сім літ бідкувати”. “А потім?” – спитав він! “Потім… привикнеш”, – була відповідь”.

Хоружинській не була чужа ідея відродження України. Познайомившись з Франком, Ольга вирішила стати його дружиною й помічницею та присвятити своє життя чоловікові. Разом подружжя виховало чотирьох дітей – Андрія, Тараса, Петра, Анну.

Діти Івана Франка. Зліва направо: вгорі – Тарас,

Андрій, Петро, унизу – Анна. 1902 р.

Іван Франко значною мірою спричинився до збиральницької і дослідницької роботи з етнографії. З його ініціативи і при безпосередній допомозі Ольга Хоружинська 1887 року в альманасі “Перший вінок” надрукувала статтю “Карпатські бойки і їх родинне життя”. Вона досконало володіла французькою, німецькою та англійською мовами, тому могла допомагати Франкові в перекладах. З метою вивчення українського населення Карпат, зокрема бойків, у побуті яких збереглося багато архаїчних елементів матеріальної культури, Франко в 1904 році взяв участь в етнографічній експедиції на Бойківщину.

Відчуження між Франком і Хоружинською прийшло пізніше, з посиленням психічної хвороби Ольги, яку, до речі, кияни приховали від Франка. Як нині вважає львівський історик Я. Грицак, жертвою “київської змови” був не лише І. Франко, а й О. Хоружинська. “Уявіть, – каже він, – зовсім молоду дівчину-сироту, яка не те, що польської, навіть української мови добре не знала, а про Галичину мала чисто міфічне, хоча й дуже позитивне уявлення, саджають у поїзд до Львова, де вона має прожити все своє життя”. А галицьке суспільство, як відомо, сприйняло Ольгу Хоружинську насторожено, як “росіянку”, й докоряло Франкові за те, що він не одружився з галичанкою…

Якщо говорити про прозу Івана Франка, то “Великий шум”, написаний 1907 року, можна, без перебільшення, назвати синтезом усіх стильових та ідейно-естетичних пошуків письменника, своєрідним підсумком його творчого шляху. Про ситуацію, яка склалася навколо цього твору, писав М. Мочульський: “Скоро, після появи її перших глав, почала звертати на себе увагу неприродністю акцій, ситуацій, сцен, малюнком осіб, галюцинаційно-романтичним елементом та сороміцькими словами”. “Великий шум” у тогочасному читацькому середовищі сприймався як знак психічної катастрофи, незворотних деструктивних процесів особистості автора, його хворобливої втоми й кінця творчого шляху. Це було ознакою багатовимірного втілення періоду “смеркальних років” та “болісної драми Франкового життя на схилі віку”.

У “Великому шумі” лист Жені до батька і є, власне, “еротично маркованим”, навіть близьким до порнографізму. Мабуть, є певні підстави ствердити, що на цьому епізоді повісті залишила свій відбиток хвороба Франка. Та немає поганого, щоб не вийшло на добре: густа й насичена еротика, що йде з-під пера жінки (до речі, героїні чоловічого твору), з усіма відтінками й нюансами фізичних та емоційних переживань – явище абсолютно модерне, принаймні для нашого письменства. Сцена шлюбної ночі, до того ж, відіграє важливу роль у структурі “Великого шуму”, у системі символів повісті і, нарешті, її саму можна потрактувати як символ пекла, що асоціюється з важкими фізичними й душевними стражданнями героїні…

Подружнє життя Франків не було щасливим. Матеріальні нестатки, хатні злидні, щоденні турботи, вороже ставлення до Ольги з боку найближчих співробітників чоловіка, зокрема Михайла Павлика, й частини суспільства, що ставилися до неї ще з більшою неприязню, ніж до самого Франка, як до схизматички – все це зломило жінку. Наслідком були сухоти, нервове перенапруження, а згодом і цілковитий психічний розлад. Одинока, покинута дітьми Ольга Хоружинська померла 17 липня 1941 року і похована на Личаківському цвинтарі, на полі №4, неподалік від свого чоловіка, який помер раніше – 28 травня 1916 року.

 

Василь РОМАНЮК, лауреат премії ім. І. Вагилевича