Україна має доволі непросту й цікаву історію.

Її унікальні звичаї, традиції та культура заслуговують чималої уваги.

Галицький кореспондент продовжує ділитися цікавими фактами про нашу країну.

Наші предки були доволі спостережливими, тому часто предмети асоціативно називалися іменами птахів чи звірів. Це стосується й рідкісного народного музичного інструменту бугая.

На березі Дніпра або Дунаю навесні можна почути «рев бика». Корінні мешканці вже знають, що таким чином птах-самець бугая заявляє про свою присутність.

Побачити птаха у дикій природі дуже нелегко. Майже все своє життя бугай проводить у заростях очерету, камуфляжне забарвлення і вертикальна захисна поза роблять птаха невидимим серед стебел очерету.

Але повернімося до музичних інструментів…

Точних відомостей про те, коли з’явився бугай, немає. У XIX ст. як обрядовий інструмент бугай був присутній у культурі молдован, поляків, чехів і румунів. В Україні він використовується найчастіше на Закарпатті як акомпонуючий ансамблевий інструмент. «Цеберко», «бербениця», «бербениха», «бербенятко» — інші назви бугая, які залежать від розміру та побудови.

Окрім народних ансамблів, його також використовують колядники для музичного супроводу. Бугай можна почути в Національному академічному оркестрі народних інструментів України, Національній заслуженій капелі бандуристів України та інших.

Бугай це шнуро-фрикційний музичний інструмент (від італ. frictio — тертя), звук в яких видобувається тертям пальців по мембрані або по закріпленому в її центрі пучку конячого волосу. Назва інструмента походить від тембру звука.

Грають на бугаї, смикаючи з проковзуванням за пучок волосу зволоженими у воді руками. Залежно від того, в якому місці пучка зупиняється рука, змінюється висота звука.

Корпусом інструмента є конусоподібна, циліндрична діжка, зроблена з вузьких смерекових дощечок, скріплених між собою дерев’яними чи металевими обручами.

Нижній отвір діжки може бути закритий смерековим дном, а може бути й просто відкритим.

Верхній отвір інструмента обтягують шкірою, яку закріплюють спеціальним обручем або цвяхами. Таким методом створюється мембрана. Шкіра найкраще підходить з кози, бо вона одна з найтонших.

До середини мембрани кріплять пучок волосся з конячого хвоста (для бугая важливо брати хвіст саме коня, а не кобили). У центрі мембрани прорізають або пропалюють отвір, його краї зміцнюють легкими шкіряними або металевими шайбами. Через цей отвір із середини пропускають пучок волосся, закріпивши його вузлами з обох сторін мембрани. До слова, хвіст обов’язково має бути мокрим, адже сухий не вдасться зав’язати у вузол.

Скільки сьогодні існує майстрів, які виготовляють бугаї, невідомо, але один із них — Андрій Лопушинський, живе на Херсонщині.

До теми: Цікаве про Україну: Маланка на Поділлі