Напевно, в кожного є знайомі, чиї близькі працюють за кордоном. Найчастіше це такі країни, як Польща, Німеччина, Італія. Інший світ, нові місця, безбідне життя – якщо ви бачите будні наших заробітчан саме так, то те, про що я писатиму далі, стане для вас відкриттям.

Насправді, потрібно забути будь-яку романтику: відкинути геть і замкнути на тисячі замків. Адже я говоритиму не про поодиноких щасливчиків, які отримали квиток у життя закордонної мрії. Ці рядки я присвячую усім трудягам, які в поті чола гарують на чужині, щоб забезпечити своїх близьких.

Мені за це болить, хоч поки що й не довелося відчути цей тягар розлуки на собі. Проте я знаю, я бачила, мене вражало. Завжди відчуваю таку гіркоту і водночас злість на уявну химеру влади, яка не здатна належно оцінити власний народ. Ніхто ж не хоче нічого задарма – всі ці люди були готові працювати. Але ж хіба тих грошей вистачить на велику сім’ю, чи навіть на маленьку, адже всі хочуть їсти, треба десь жити і в щось одягатися, не кажучи вже про інші постійні витрати?

Як результат, вибір очевидний. І я вважаю, що це взагалі не вибір, а вимушені дії! Хто добровільно відмовиться від того, щоб бачити, як зростає його дитина? Хто не хоче жити на рідній землі? Ніхто. Бо за кордоном все лише здається таким чудовим.

Натомість там ми чужі, нікому не потрібні люди, яких сприймають не інакше, як дешеву робочу силу, що працює на пана. І це ще якщо пощастить влаштуватися до одного, порядного, який відповідно платить. Та у більшості випадків українці працюють на двох-трьох роботах одночасно, щоб мати змогу щось заощадити для відправлення рідним на Батьківщину.

Але і так буває не одразу, адже життя – ще та лотерея. Заробітчани ніколи не знають, що їх чекає там, у невідомому місті, з чужими людьми. На жаль, зазвичай очікування далекі від реальності, що відкривається після приїзду. Та розуміючи, що шляху назад немає, а точніше, грошей, щосили намагаються вижити, як той дельфін, що заплив на мілину. Беручи до рук свою простеньку сумку і силу волі, рухаються до найближчого вогника надії. Цей шлях крізь терни, проте не до зірок. І нехай уже не доведеться голодувати, але й задарма нічого не буде. Кожне євро – це результат важкої праці у надзвичайно важких моральних умовах, бо насправді дуже важко бути для всіх ніким.

Але про це, звісно ж, ніхто ніколи не дізнається. У черговій розмові по телефону переконливо звучатиме лише стандартне «все добре», сказане спокійним голосом.

А десь там, за сотні, а то й тисячі кілометрів, їх з нетерпінням чекають удома. Гіркими стають солодощі, ненависними іграшки. Адже найбільшим подарунком для дітей є мама чи тато, які черговий раз не змогли приїхати, від чого батьківське серце розривається на шматки. Тому, будь ласка, згадайте цю статтю, коли знову захочеться комусь сказати щось на кшталт: «Тобі добре, у тебе родичі за кордоном».