«Ван Гог. На порозі вічності»

  • Режисер: Джуліан Шнабель

    У ролях: Віллем Дефо, Руперт Френд, Оскар Айзек, Мадс Міккельсен, Матьє Амальрік

    Біографічні стрічки загалом можна сміливо поділити на дві категорії: одні охоплюють життя героя повністю, інші ж зупиняються на короткому відрізку, який здається творцям найбільш цікавим. Джуліан Шнабель пішов другим шляхом. Фільм «Ван Гог. На порозі вічності» зображує період, коли Вінсент практично без гроша в кишені переїжджає з Парижа в Арль (1888 р.), де після суворої зими бере в оренду знаменитий жовтий будинок. Перебування художника в цьому невеликому прованському містечку охрестили «Арльским періодом». Саме тут Вінсент почав відходити від імпресіонізму, поринаючи в постімпресіонізм. В Арлі народилася його серія натюрмортів «Соняшники» (ними він збирався прикрасити свою студію), а також картини «Спальня в Арлі», «Червоні виноградники в Арлі», «Рожевий персик в цвіту» і портрети, в яких він освоював нову техніку, – в цілому більше 200 полотен.

    Незважаючи на те, що за останні роки було знято багато фільмів про Ван Гога (в тому числі і чарівний «З любов’ю, Вінсент»), картина Шнабеля виділяється на їх фоні своєю унікальністю, він ніби відкриває для нас майстра по-новому. Ми спостерігаємо за художником, який працює з повним самозреченням, в будь-яку погоду, спалюється своєю пристрастю і нещадним південним сонцем. Він робить це все з такою несамовитістю, ніби передчуває свій швидкий кінець.

    Коли спостерігаєш за роботою Дефо, то мимоволі б’єш себе по чолі: «Господи, чому вони тільки зараз додумалися його зняти в цій ролі?» Це вже потім, коли з’являються всі другорядні персонажі, від Тео Ван Гога (Руперт Френд) до священика (Мадс Міккельсен), заспокоюєшся і розумієш, що, виявляється, потрібно було просто трохи почекати, поки Шнабель збере ідеальний каст для цієї історії.

    Камера Бенуа Деломм вловлює контрастну текстуру землі, трави, листя, гілок і коренів дерев, ковзає від м’якого пасовиська до суворого скелястого ландшафту. Музика тут гостра, ріжуча, ти ледве розпізнаєш той момент, коли мелодія переходить у завивання пронизливого вітру. Всі зображення, які наповнюють кадр, накопичуються шар за шаром і відображаються у тебе в пам’яті буянням фарб і жирними мазками. Поль Гоген в якийсь момент критикує Ван Гога: «Твої роботи більше схожі на скульптуру, ніж на живопис». Така дотикова щільність, яку багато хто вважав незграбною і необґрунтованою, знаходить у фільмі візуальний взаємозв’язок з підходом Шнабеля, що робить з цієї біографічної драми бадьоре, часом грубувате, але життєствердне кіно.

    Взагалі, взаємини Ван Гога і Поля Гогена (Оскар Айзек) – це одна з найбільш виразних сюжетних ліній. Айзек додає своєму персонажу ледь вловимої зарозумілості, яка прекрасно відтіняє темні настрої Дефо. Їхнє дружнє спілкування вдихає нові сили в Вінсента. Коли Поль оголошує, що повертається в Париж, де його робота отримала визнання, Ван Гог починає розкисати і відрізає собі вухо, яке повинно бути доставлене Гогену в кривавому аркуші паперу з написом: «Згадай мене».

    Здавалося б, всі ми тисячу разів читали історії та здогадки (досить однотипні) на тему скаліченого художника. Але Шнабель віртуозно фільтрує всі події через своє власне бачення біографії живописця, включаючи таємничі обставини його смерті. Ми всі знаємо або колись чули сумну історію про страшенно талановитого, але глибоко нещасного художника, чия творчість була гідно оцінена лише через роки після його смерті. Шнабель, додавши дотепний діалог Ван Гога і священика, в якому прозвучала фраза «Ісус теж до 33 років був майже нікому не відомий», подарував нам надію на те, що, залишаючи цей світ, великий майстер знав своє істинне призначення і усвідомлював той факт, що він був народжений для поколінь, які ще не з’явились на світ.

    ФЕЛІНСЬКИЙ

     

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!