Драма, трилер

Режисер: Гаспар Ное

У ролях: Шарлотта Генсбур, Беатрис Даль, Міка Арганараз, Яннік Боно, Луп Бранкович

«Тебе вже спалювали на вогнищі?» – буденно, іронічно і ніби між іншим запитує Беатрис Даль Шарлотту Генсбур. Інших імен чи масок в актрис не буде: вони грають самих себе, ніби оголюючись перед глядачем. Про наготу буквальну і ганебну заговорить Беатрис Даль: одного разу їй довелося зніматися оголеною перед натовпом чоловіків з масовки, досвід не найприємніший, але це ж кіно? Кіно і пробує з’явиться на світ за межами затишної кімнати з тліючим каміном, де розмовляють актриси. Беатрис – ніби недосвідчена породілля, в павільйоні має бути знятий її режисерський дебют.

Як тільки розмова закінчиться, дія стане схожою на спектакль імерсивного театру, нервову прогулянку знімальним майданчиком, безцільне бродіння по колу хаосу. З вогню та в полум’я: крики, з’ясування стосунків, незадоволені актриси і незадоволені костюмери, випадкові гості, журналісти й амбітні дебютанти. Оператор, невідривно слідуючи за учасниками цього танцю смерті, наступає на п’яти то одному, то іншому або навіть двом одночасно. У розпорядженні Гаспара Ное не один, а два екрани – два вікна, через які можна підглядати. Вони утворюють свого роду сакральний диптих (майже іконостас), молитов вимовляється теж дві: за кіно і за відьомство, знак рівності між ними буде поставлений пізніше.

З самого першого кадру, предтечі, Гаспар Ное нищить глядача неймдропінгом і не соромиться бути фамільярним: якщо Достоєвського він нагороджує прізвищем, то всі інші – просто Жан Люк, Карл, Райнер – свої люди: Гаспар з ними на ти. Одне ім’я винуватця цього шабашу Ное опускає, не називаючи вголос: Ів Сан Лоран. Не церемониться Ное і з іншою «святістю»: посеред істерики нізвідки долинають ноти гімну Каннського фестивалю, п’єси «Акваріум» з сюїти «Карнавал тварин», яка з 1987 року відкриває покази в палаці фестивалів (хоча сюди напрошується «Танець смерті» того ж композитора). Сам Сен-Санс вважав її пустощами, забороняв видавати за життя (крім «Лебедя»), але кінематографістам музика припала до душі, вона звучала і у Фелліні, і у Трієра, і у Маліка. Кому тепер важлива думка автора? Кіно само себе знімає, музика перестає належати автору раз і назавжди – здається, що у «Вічному світі» Ное промовляє і це.

Але це кіно і муки творчості, після цитати Достоєвського на екрані з’являться відьми – як і в документальному фільмі 1922 року Беньяміна Крістенсена, вони живуть в чорно-білій хроніці. Якщо не поринати у далекі спогади про гоніння, а звести полювання до догми одного рядка, то жінці потрібно заслужити виправдання протягом століть. І найкраще з усіх можливих – це смерть. Беатрис розповідає Шарлотті практику часів інквізиції: звинувачену в чаклунстві жінку кидали у воду, якщо випливе, значить відьма, ні – не винна. Наодинці, ловлячи на обличчях відблиски каміна, актриси стануть прекрасні, вогнище – це сексуально, жіночно, красиво – весь світ біля твоїх ніг. Але варто їм опинитися за порогом кулуарів, як доведеться постійно виправдовуватися, вибачатися, спокутувати свою провину: не тільки Беатрис і Шарлотті, а й іншим дівчатам (в тому числі Еббі Лі з «Неонового демона»). Буденна жертва і рутинний ритуал: вибачатися, щоб мати можливість поговорити з дитиною, вибачатися за іншу мову, вибачатися за тьмяність шкіри, не тільки перед чоловіками, а й перед іншими жінками.

Кіно Ное знову циклічне, емоційне і заряджене на емпатію (майже насильницьку), техніки горіння заживо режисер безкорисливо передає глядачеві – цей досвід більше йому не належить. А творчому шабашу дарується індульгенція загравою цього вічного світла. Байок і легенд про «богохульні» і негуманні витівки геніїв на знімальних майданчиках безліч: сотні дублів Кубрика, спалені корови Тарковського, та й сам Ное не без гріха, сцена зґвалтування в «Необоротності» співзвучна горінню заживо. За все це актриси, жінки, відьми зараховуються до лику святих – каркас для спалення перетворюється на розп’яття. Втім, Ное занадто іронічний, і в цьому його сила: якби це були великовагові біблійні алюзії на діву Марію або Магдалену, цьому шабашу не вдалося б перетворитися на кіно, але, перефразовуючи Бунюеля, яким закінчує і Гаспар, слава Богу, що він атеїст.

ФЕЛІНСЬКИЙ