Цей хлопчина мав нелегке життя, і навіть після загибелі його шлях додому став випробуванням для рідних. Більше року тіло кіборга Миколи Самака пролежало у могилі під номером 872 у далекому Дніпрі. Ідентифікувати його особу вдалося аж після 12 експертиз ДНК. Недолюблений у дитинстві, Микола дуже мріяв колись побудувати хату з великими панорамними вікнами – аби щодня милуватися світанками, обіймаючи своїх дітлахів.

На жаль, герої помирають

20 січня на Косівщині відбулися поминальна панахида і спортивний турнір в пам’ять про кіборга Миколу Самака, який поліг п’ять років тому під час оборони Донецького аеропорту. Згорів у бронетранспортері. Мав лише 22 роки.

Літургію проводили у церкві, що біля його могили у селі Баня-Березів. Прийшли навіть дітлахи зі школи, підготували вірші з присвятою: «Герої-кіборги, ви – вільні люди… Пройдуть роки, пройдуть століття, та вічно житиме душа…»

Того дня дув холодний і дуже сильний вітер, наче ось-ось – і позривав би все навколо. Місцеві вже звикли до такої погоди, добре, що бодай ця зима видалася стерпною. Бо не раз так засипало снігами, іноді аж в людський зріст, тоді жоден транспорт не може заїхати у село – тижнями хліб у магазин не привозять. Суворий тут клімат. Як і життя Миколи Самака.

«Він був із нашого славного роду березунів – уродженців Середнього Березова, Нижнього Березова, Вижнього Березова і Баня-Березова, – пояснює капелан Микола Мединський. – Березуни – це страх москалів. Хоч це офіційно не зовсім підтверджено, але походження березунів бере початок ще тисячу років тому з поселення білих хорватів, які за часів Данила Галицького були розбавлені волиняками. Березуни – войовничий народ, гарячий, запальний, але правдолюбивий, є передання, що навіть у війську Богдана Хмельницького були березуни».

До речі, саме 20 січня 1945 року у цьому краї, на Косівщині, був бій між людьми НКВД і упівцями. У перемозі наших ключову роль відіграла саме березівська сотня. Полягли 420 енкаведистів, а березуни втратили тільки четверо бійців.

«Микола Самак був одним із тих, чия кров стала часткою фундаменту української державності, – казав під час панахиди капелан. – На жаль, герої помирають. На жаль, вони помирають ще й вдруге, вбиті байдужістю багатьох українців. Але маємо пам’ятати: коли вони вмирають вдруге, з лиця землі зникають народи, держави і нації. Тоді сім’ї і родини, про які так сильно дбають багато українців, що аж абстрагуються від політики і війни, стають обслуговуючим персоналом у ординців і переможців. Герої живуть не тільки в нашій пам’яті, але й тоді, коли ми робимо хоча б невеличкий крок, щоб продовжити і довести до логічного завершального переможного кінця ту справу, во ім’я котрої герої поклали найдорожче – життя. Аби їхня кров не пролилася намарно, ми маємо всередині не бути ні теплі, ні холодні, а лише гарячі, палати духом боротьби».

Микола Самак народився в селі Баня-Березів, що на Косівщині. Проживав у сусідньому селі Текуча. Закінчив Івано-Франківський коледж фізичного виховання. У зоні бойових дій перебував з жовтня 2014 року, солдат, командир відділення, стрілець зенітно-ракетного взводу 3-го батальйону 80-ї окремої аеромобільної бригади.

19 січня 2015-го загинув під час оборони аеропорту Донецька. Група, у складі якої був Микола, мала завдання доставити до нового терміналу зенітну установку, яка була необхідна для зачистки верхніх поверхів будівлі від терористів. В умовах обмеженої видимості та безперервних гранатометних обстрілів бронетранспортер згорів повністю.

Після вибуху та утворення завалів у новому терміналі аеропорту доля Миколи була невідомою. Через місяць тіло Самака вдалося вивезти із ДАПу.

Похований як невідомий герой у Дніпрі. Впізнаний за експертизою ДНК.

Перепохований 10 липня 2016 року в селі Баня-Березів. Лишилася рідна сестра і хрещена мати.

Указом президента України від 11 серпня 2016 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

«То є мій Коля»

Миколі довелося рано подорослішати. Коли йому було три роки, мама померла під час пологів. Батько дуже пиячив, тому сестру Надію віддали на виховання до далеких татових родичів, а Миколку – бабці по маминій лінії, але невдовзі хлопця забрав вуйко з дружиною. Малому там доводилося несолодко. Йому так бракувало маминої ласки, обіймів, не раз він не витримував і йшов спати в сіно.

Брат і сестра жили в різних селах і за багато років бачилися тільки кілька разів – коли опікуни приїжджали в гості одне до одного. «Ми тоді ще були малі, але я добре пам’ятаю – завжди, коли ми бачилися, то мої опікуни мене хвалили, а Миколин вуйко лиш нарікав на брата, мовляв, нечемний, не хоче вчитися… – розповідає Надія. – Потім, через роки, Коля поділився зі мною, що вуйко не раз влаштовував бійки з ним. Не було там спокою, але брат і не мав куди подітися».

В юності хлопець курив і дуже встидався, коли молодша сестра це бачила, казав, що не хоче подавати їй поганий приклад. «Але я змінюся, я обов’язково змінюся», – говорив брат. Взагалі Коля був дуже спокійним, міг вибухнути лише, коли бачив брехню і несправедливість, дуже гостро на таке реагував.

Коли Микола подорослішав, то написав відмову від опікунства своїх родичів. Після дев’ятого класу поїхав вчитися у Франківськ, взявся за те, що йому вдавалося найкраще – спорт. Ще в школі Миколу хвалили за здобутки в легкій атлетиці. Мабуть, батькові гени. Тато був майстром спорту з боротьби, якби не заглядав до чарки, то мав би велике майбутнє, принаймні так йому пророкували всі спортсмени.

Десь у цей період Микола пів року жив на Тернопільщині у своєї хрещеної, двоюрідної сестри батька Уляни Мельничук. Вона дуже любила хлопця, казала: «То є мій Коля». Фактично хоч на трохи побула йому мамою, дала колись втрачену любов і ласку. Вони, ніби споріднені душі, могли говорити на будь-які сокровенні теми.

«Коля був досить замкнутим, схожий на колючого їжачка, – пригадує хрещена. – Воно й не дивно: все його життя – це боротьба за виживання. Микола хоч і усміхався, але очі завжди блищали сумом».  

Пані Уляна з усмішкою згадує, що Микола геть не вмів готувати їсти – не було кому навчити. Але хлопчина дуже хотів бути корисним удома. «Одного разу ми приходимо з роботи, – говорить жінка, – а там насмажені деруни. Ось тільки в Колі всі руки в подряпинах, він же перший раз у житті тер картоплю на терці». 

А ще хрещеній запам’яталось, що Микола дуже любив фіалки, синій колір і стильний одяг. Міг заробити копійку і одразу піти до крамниці й накупити собі гарного вбрання, і на подарунки для дівчат теж ніколи не шкодував грошей.

Тихий

Миколі не щастило з роботою. Їздив і в Росію на заробітки, і до Києва – всюди потрапляв на кидалово. Тому в 2013-му пішов «контрактником» до армії. Казав, що, служачи у війську, принаймні не буде тратити з друзями зароблені гроші і зможе відкласти, щоб здійснити свою мрію – побудувати власну хатину. Обов’язково з панорамними вікнами – аби щоранку споглядати схід сонця, аби проміння заливало всю кімнату. І щоб діти там бігали, і дружина обіймала.

«Я чула в слухавці, як там стріляло, – згадує Надія, – але Коля мене запевняв, що то навчання, і взагалі, мовляв, нема чого переживати, бо його й так на передову не візьмуть через те, що сирота. Я вірила, адже Коля – не з тих, хто міг обманути».

Вийшло так, що Микола йшов в армію, як на роботу, а знайшов там своє призначення. Побратим Тарас Кукуляк добре пам’ятає його. Каже, хоч був дуже юним, але неймовірно толковим – кого-небудь командиром не призначають. Легко і швидко вивчив військову техніку, озброєння. Спортсмен, без шкідливих звичок – такий на фронті на вагу золота.

«А добряк який був, – каже Тарас Кукляк. – Просто бездонне серце. Повірте, я так говорю не тому, що це загиблий воїн і треба про нього сказати щось добре. Коля й справді був прекрасною людиною, роботящий, простий хлопчина, без витребеньок».

«Я не знаю, який Микола мав позивний, але йому дуже би підійшов позивний «Тихий», – сумно всміхається побратим «Ющенко». – Неймовірно спокійний, врівноважений характер. І при цьому дуже сміливий».

Лишилися тільки сандалики

20 січня 2015 року. Надія страшенно хвилювалася – Микола вже другий день не виходив на зв’язок. «Колі більше нема…» – все, що зміг випалити його побратим у телефонній розмові з Надією. А сестра тоді була якраз на восьмому місяці вагітності. «Після тих страшних слів я вже не пам’ятаю, що було… – каже вона. – Що я робила… Що говорила… Не пригадаю». 

Півтора року тіло Миколи не могли забрати додому. Воно дуже сильно обгоріло, лиш по номеру автомата зрозуміли, що це Самак. А далі почалася виснажлива тяганина, пов’язана з упізнанням тіла – загалом зробили аж 12 експертиз ДНК, довелося навіть викопати тіло Миколиного тата. Коли все скінчилося, слідча потім телефонувала Надії і вибачалася, що так довго тягнувся цей жах.

Хрещена Уляна й досі не може дивитися ні новини, ні фільми про війну, особливо про Донецький аеропорт. Удома жінка зберігає невелику коробку з усіма Миколиними речами. Їх небагато: трохи давніх фотографій і дитячі сандалики.

Наталя МОСТОВА