Волонтери в Україні стали б неперевершеними персонажами наступного роману Джоан Роулінг, який за магічністю тематики та боротьби з темним Самі-знаєте-ким у стократ переплюне «Гаррі Потера». Не вірите? А хто в нас з нізвідки дістає гроші на передову? Хто із нічого робить неабияке щось – передачі їжі, засобів гігієни, тепловізорів, спорядження на лінію фронту? Хто гуртує українців, розсипаних по всьому світу, довкола спільної і часто невдячної справи? Хто одним помахом невидимої чарівної палички перетворює занедбані приміщення на військові госпіталі, центри психологічної реабілітації, а передані з-за кордону побиті машини – на справні бойові першопрохідці? Але за цим миттєвим, як нам здається, помахом чарівної палички – місяці кропіткої праці, бюрократичної тяганини, доведення владі, що ти «не верблюд», доказування звичайним людям, що ти з цього нічого не маєш, підривання десятків людей для допомоги, вкладання власних коштів,  сили, часу і нервів. Але найголовніше – вкладання віри в те, що робиш, і неопускання й непокладання рук. І прикладом такої волонтерської магічно-титанічної роботи є, зокрема, коломийська Спілка матерів та жінок бійців АТО.

«Волонтірити» з Канади

Багатодітний батько, колишній афганець, який знає про війну не з чуток, Віктор Григорашик проживає у канадському містечку Кіченер під Торонто ось уже 12 років. Родом із Гвіздця, він намагається приїздити сюди щороку і допомагати на передову, чим може, адже має там багатьох друзів, які воюють, і тому знає безпосередньо від них, що найбільш необхідне на війні.

Чоловік дещо кремпується, коли його розпитують про волонтерську діяльність, каже, працює не так активно, як самовіддані волонтери в Україні, які полишили роботу і всі сили присвятили допомозі нашим воїнам: «Я не є еталоном волонтера, що можу, те роблю…»

Почалося все з Майдану, коли українці із канадської діаспори приїжджали у Київ відстоювати спільні цінності і права. Тоді Віктор з однодумцями почав приватно організовувати і передавати допомогу в Україну – «волонтірити», як він жартома каже.

Із початком війни активні українці Кіченера почали збирати і передавати у Донецьк біженцям одяг та найнеобхідніші речі, а відтак – підтримувати й передову. Канадські волонтери напряму спілкуються із друзями, які були і перебувають на фронті, тому конкретно знають, що саме і куди саме потрібно передати. Так налагодилися передачі із Канади найпотрібніших речей – тактичних окулярів, наколінників, підлокітників, спеціальних на зиму і на літо маскувальних кікімор, ліхтариків, навіть зубних щіток і паст, речей особистої гігієни та ін. Допомогу передають в Україну через спеціальну поштову службу «Міст», яка на посилки для АТО завжди робить 50% знижки.

Дехто з кітченерівських активістів відповідає за інформацію, вишукуючи необхідні речі в інтернеті, як-от Михайло Мельник із Києва. Інші, як, наприклад, Віктор, працюють здебільшого з людьми, організовуючи збір коштів. Як? Скажімо, в Коломиї скуповують прапорці, магнітики, стрічки з українською символікою, передають у Канаду й організовують ярмарок, лотереї й аукціони. Виручені кошти йдуть на допомогу воїнам. Наприклад, на свято Маланки за шоколадного Путіна, якого привіз Віктор, вторгували 465 доларів і там же, на місці, розбили йому (Путіну) голову макогоном. Також активно допомагають і кількасот парафіян єдиної у Кіченері греко-католицької церкви, настоятелем якої є отець Мирослав Татарин.

Закуплена в Америці чи Канаді допомога приходить безпосередньо в Коломию і завдяки коломийським активістам потрапляє точно на місце призначення на передовій, де рятує життя і здоров’я воїнів. Скажімо, коломиянину Мирону Забарилу, який пішов на фронт у першій мобілізації і зараз теж воює, передані із Кіченера тактичні окуляри нічного бачення врятували око. І подібних випадків чимало.

Коломийська мальва з Верони

На відміну від українців канадського Кіченера, які збираються неформально, українки італійської Верони вирішили офіційно зареєструватися ще в 2009 р. як організація «Мальви України» під президентством активістки Іванни Буряк. Спершу це були цікаві зустрічі а ля вечорниці – українські співи, танці, концерти, культурне спілкування, однак із загостренням ситуації в Україні культурна організація переросла в суспільно-громадську і чимало докладається до волонтерства.

Серед українських «мальв» – і Любов Пернаровська родом із Гвіздця на Коломийщині. В Україні жінка працювала у Гвіздецькому інтернаті і відразу після приїзду в Італію 16 років тому почала організовувати допомогу для цього закладу. Відтак збирали з однодумцями одяг для переселенців і біженців зі сходу, виходили на проукраїнські мітинги, організовували акції в італійських супермаркетах зі збору продуктів. Завдяки одній із таких акцій у Коломию 31 грудня минулого року прийшов цілий контейнер з продуктами – вермішель, мука, олія, консерви, печиво, цукерки… Активісти Коломиї оперативно організували передачу на фронт, і  українські солдати вже на Різдво споживали італійські смаколики.

«Мальви України» свого будинку у Вероні не мають, але комуна міста надає приміщення для зустрічей різних національностей в окремі дні тижня. Українцям пощастило найбільше – щонеділі вони збираються у затишному залі для святкування релігійних та національних свят і для обговорення майбутніх акцій та організації волонтерської допомоги.

Коли Люба дізналася, що в Коломиї на базі залізничної лікарні відкривають єдиний в області військовий госпіталь, почала домовлятися з італійськими лікарнями й пансіонатами про допомогу. Річ у тім, що в Італії раз на 5-6 років у лікарняних закладах і будинках престарілих міняють весь інвентар на сучасніший. І те, що в них списують, для коломийського госпіталю, в якому на момент відкриття були тільки совкові інвентарні рудименти, стало подарунком долі.

Однак справа передачі з-за кордону навіть списаних чи вживаних речей не така вже й проста: найважче дістати дозоли з Києва й організувати транспортне перевезення. Часто трапляється так, що така необхідна в Україні допомога місяцями пролежує на складах за кордоном. Так було і з лікарняними ліжками, які Люба Пернаровська організувала для коломийських закладів. Через відсутність відповідного транспорту довелося розвозити ліжка вроздріб, що потягнуло за собою зайві часові та фінансові витрати. Тому такою важливою є допомога перевізників, які, наражаючись на проблеми на митниці, безплатно возили і возять допомогу в Україну, як-от Сергій Пошелюзний з Тернополя та перевізники з Гвіздця Василь Палагіцький, Іван Багновський, брати Віталій і Ярослав Гайдищуки, Петро Бортейчук, а також його син Іван, який торік трагічно загинув.

Завдяки «Мальвам України» з Італії на Прикарпаття передали стоматологічні крісла, інвалідні візки, матраци, тумбочки, продукти, засоби гігієни. Допомогу переправили у військовий госпіталь у Коломиї, в лікарню у Долині, у лікарню для онкохворих дітей в Отинії та ін.

До спілки з коломийською спілкою

За загальним формулюванням «коломийські активісти», які координують допомогу з-за кордону т.зв. «гвіздецької італійсько-канадійської діаспори», стоять громадська діячка Наталя Палагнюк, військові капелани отець Микола Остафійчук і Василь Довганюк (директор благодійного фонду «Діти милосердя») та ін. Вони періодично возять на передову передану з-за кордону та зібрану самотужки допомогу і кошти, домовляються про ремонт розбомблених на сході військових машин, організовують психологічну реабілітацію пацієнтів військового госпіталю, проводять різноманітні акції та ін. На жаль, коломийська влада не співпрацює із волонтерами, через що активістам надзвичайно важко організовувати збір коштів  і отримувати дозволи на перевезення допомоги.

Усі волонтери – і коломийські, і канадські, й італійські – одноголосно зазначають, що з кожним роком фінансових надходжень для АТО все менше. Багато хто за кордоном просто не розуміє, чому в такій великій державі, як Україна, де війна триває уже не місцями, а роками, ніхто фактично не бореться із корупцією, депутати при порушенні територіальної цілісності їхньої країни спокійно йдуть на канікули і відпочивають на закордонних морях, а пійманих на хабарях чиновників ніхто не карає… Важко не розчаруватися і не опустити руки.

Однак волонтери не втрачають віри у спільну справу, бо розуміють, що якщо не вони підтримуватимуть наших воїнів, то хто? І якщо не ми підтримуватимемо їх, волонтерів, то хто? І якщо не воїни, підтримувані волонтерами, то хто тоді нас захищатиме? Тільки коли по-родинному, коли один за всіх, можлива наша перемога.

 

Наталя ТКАЧИК