Зорян Безкоровайний (1973 р.н., Тернопіль) – музикант, поет, культтрегер, мандрівний філософ, гульвіса. Багаторічний організатор всеукраїнських пересувних та локальних мистецьких фестивалів «Нівроку», «Рейвах», «Висадка», «Тернопільська присутність» та інших. З 1992 року і до сьогодні незмінний учасник та автор більшості пісень гурту «Nameless» (UA, Ternopil).

Як війна з Росією вплинула на українську рок-музику та чому перемоги залишилося чекати недовго – в інтерв’ю Зоряна Безкоровайного «Галицькому кореспонденту».

 

– Тернопіль – певною мірою феноменальне рок-н-рольне місто. Не останню роль в цьому феномені відіграв ти. Звідки такий дух подвижництва і що він тобі дає?

Я все ще не впевнений у своїй ролі у так званому «тернопільському феномені». Я це до того, що поки був молодшим, то просто був частиною цього процесу і постійно шукав собі якісь заняття, щоб жити було цікаво. У 90-х роках, коли все це Файне Місто ТМ стартувало, налагодити насичене і цікаве життя було не так вже й легко. Доводилося вдаватися до хитрих вигадок, починаючи від пошуку пристойних музичних інструментів (замість радянських гітар “Урал”) і закінчуючи встановленням якісного зв’язку між митцями на фоні відсутності інтернету і мобілок. Тепер уже навіть важко уявити, як ми без всього цього жили. Але це, як не дивно, призводило до тіснішого згуртування: ми жили і творили в реалі, ми – ті, хто цінували невербальне спілкування навіть більше, ніж багатозначну кількість слів (сміється).

Маю на увазі, що тодішнє мистецьке життя в Тернополі більше нагадувало багаторічну постановку якоїсь цікавої театральної п’єси. Було безліч людей, які отримували задоволення від ролі звичайних акторів, а мені пощастило сумістити це ще із режисурою на якийсь час. Треба сказати, що робота дуже цікава, звідси й «подвижництво».

– Наскільки поміняла свідомість тернопільських музикантів пісня Кузі з «Гадюкіних» «Файне місто Тернопіль»? Адже ти – чи не один із перших, хто його привіз в Україну з довгої московської еміграції.

Пісня змінила насправді дуже багато. До неї Тернопіль у пересічних громадян України асоціювався хіба з тим, що зручно римувався з Чорнобилем. І треба сказати, що «кацапи», які погано розбирали українську, почувши «я з Тернополя», одразу відсувалися від нас як від об’єктів потенційної радіаційної загрози (сміється). А от після Кузиної пісні нам уже нічого не треба було пояснювати. Мало того, всім як пелена спала з очей – виявляється, ми живемо в місті, яке може викликати захоплення у такого безумовного авторитета, як Сергій Кузьмінський!

Раптом кудись щезли всі комплекси меншовартості і з’явилася якась незрозуміла впевненість, що ми робимо все як слід. Кудись з тернопільської сцени щез депресивний дум-дез-треш і з’явилися зразки експериментальної музики, авангард, веселий карколомний панк. Тобто тернополяни почали рівнятися не на київські, московські чи львівські лекала, а на якісь свої власні, доморощені. Поки у них був бундючний «Києве мій…», нам звучала зухвала і бадьора «Файне місто Тернопіль» – пісня, сповнена молодечого духу нового часу.

 

Вже у 2005 році, коли ми знову віднайшли Сергія Кузьмінського у Москві через інтернет, ми раптом виявили, що тепер Сергій Кузьмінський ставиться досить скептично як до нашого Файного Міста, так і до України в цілому. Хоч, очевидно, він ставився з симпатією до Помаранчевої революції, яка щойно відбулася у нашій державі. У Москві він тепер був досить знаним псі-трансовим діджеєм, його поважали і публіка, і колеги по цеху, а зв’язки з Україною за роки «еміграції» помітно ослабли. При цьому Сергій Кузьмінський того періоду навідріз відмовлявся від здобутків «Братів Гадюкіних» чи хоча б від нашої щирої вдячності за неофіційний гімн міста Тернополя. Тож ми пішли на певні хитрощі, запросивши Кузю до Тернополя як діджея. А далі щира атмосфера, яка панувала в місті, зробила своє – Кузя відтанув і вирішив зробити ще кілька візитів в Україну, спочатку до Львова, потім до Києва… А далі про «Гадюкіних» знову заговорили. І геній знову «вернувся домів»…

– Як би ти оцінив повернення «Гадів» на сцену зараз?

Для мене це видатна подія. Маю на увазі те, що, як би там не було, «Гадюкіни» – це не лише Сергій Кузьмінський. Це ж геніальний колектив супермузикантів! Інша справа, що, як колись з Тернополем до тої знаменитої пісні, не завжди можеш об’єктивно оцінити свої можливості, поки тобі хтось збоку не покаже ці очевидні речі (сміється). Думаю, світла особистість Сергія Кузьмінського навіть після відходу у вічність творить добро в цьому  випадку. Я був на одному з їхніх останніх виступів – це звучить дуже живо, природно і по-юначому весело!

– Давай повернемося до Тернополя. Чув, ви плануєте якусь дивну рок-н-рольну Маланку. Розкажи детальніше.

Насправді, цей проект «Маланка» тягнеться вже кілька років. Тобто за ініціативою мистецького об’єднання «Коза» та його натхненника Ігоря Мамуса ведеться багаторічна дискусія, як відродити в Тернополі святкування Маланки. І складнощі тут не лише в тому, що в регіоні вже практично не залишилось живих свідків «забороненого свята» і його сценарій потрібно створювати з нуля з нечисленних архівних документів. Цього року відродженню Маланки, очевидно, завадила війна, на фоні якої народу все менше хочеться голосно веселитися. А мова ж ішла про такий собі загальноміський карнавал бразильського штибу, дарма що посеред снігів на льодах Тернопільського озера.

Таке свято потребує чималих ресурсів – як людських, так і фінансових. А ще – чималих душевних сил, щоб усе те не виглядало як останній божевільний танок гомеричного реготу. Мені здається, що саме цього душевного ресурсу нам не вистачило цього року для реалізації проекту Маланки. І я теж відповідальний за цей провал, бо мені досить важко віддатися тій безпечній карнавальній радості на фоні того, скільки моїх друзів сьогодні воює, ризикує життям і скільки з них уже ніколи не повернеться додому. Але ми маємо надію повернутися до цієї ідеї одразу ж після перемоги. Думаю, чекати лишилось недовго…

– Наскільки війна з Росією вплине на українську рок-музику і яким чином, як думаєш?

Вона вже вплинула дуже суттєво, причому у двох аспектах. З одного боку, значно менше стало навколо «порожніх» текстів чи музичних симулякрів, зникла потреба відповідати якомусь певному формату, бо він теж «зруйнований» війною. Люди, які розчарувалися у вітчизняному мистецькому контенті, знову повертаються на сцену, народжуються нові дивовижні виконавці.

З іншого боку, ця війна страшенно виснажила людей і душевно, і фінансово. Зрозуміло, що перше, на чому буде економити людина в скрутних умовах, це на мистецтві. Звідси дуже скромна відвідуваність концертів (навіть клубних), загальна стриманість у сприйнятті музики – люди мало танцюють, все більше мовчки слухають. Я це особливо гостро відчув нещодавно у Польщі, коли побачив дикі танці поляків під нашу музику – цю безтурботну легкість буття у мирній країні, якій ніщо не загрожує…

– У чому полягає твоя надія і віра в нашу перемогу?

Не знаю, хто у тебе з близьких перебуває зараз на фронті, але з моїх туди поїхали такі люди, що я б на місці Путіна негайно «зливав воду» (сміється). Саме це дає найбільшу надію на перемогу. Гадаю, Тернопіль не є винятком у цьому процесі – сьогодні воюють напрочуд мужні, розумні і сильні люди звідусіль. Таку армію неможливо перемогти.

Не менше натхнення викликає і та єдність, яка сьогодні виникла між суспільством та військовими. І це, напевно, вперше в історії новітньої України. Навіть якщо не всі сьогодні можуть воювати, то жертвувати чимось заради нашої перемоги готові всі. Ця всезагальна єдність витає у повітрі. Вже ніхто не свариться з дрібних непринципових причин, як то було – чи за мову, чи за певні політичні погляди. Тепер українців, незалежно від етнічного чи територіального походження, значно важче посварити між собою, а саме цим займалися у «мирні» часи наші вороги.

При такій мотивації та чутті правди на нашому боці і формується віра у беззаперечну перемогу України. Ура героям!

 

                                   Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ