Нічий простір, простір нічогості, яким є наш край, є передовсім наслідком багатьох випадковостей, котрі збіглися якраз на цьому закутку землі. Її нічиїсть пов’язана із постійною нестабільністю у цьому закутку Європи. У нашому випадку йдеться просто про вічне непорозуміння між Росією і Німеччиною, як би то банально не виглядало.

Бо відомо, що до цього домішувалися і французькі проекти, й італійські впливи, і британські розрахунки, і ще безліч візій дрібніших, але ближчих сусідів. Таке враження, що на цій території здійснюються усі європейські фантазії. Така собі лабораторія, де все випробовується. І хоча ми маємо свої наміри, свої інтереси, свої мрії, свій уряд, все ж час від часу залежимо від інших, від їхніх інтелектуальних ігор. На нашій території матеріалізуються і здійснюються відгуки усіх концепцій, породжених на цілому континенті. Так, як у футболі. Є собі конкретне поле, є м’яч, є правила… Але так само реальними є розклад наступних турнірів і таблиці попередніх матчів. І ті, хто грає, мусять мати на увазі безліч чинників, які не залежать від них тут і тепер. 
Щоправда, правдивими залишаються відчуття. Вони зближаються до фізіологічності. Настільки пов’язані з тим єдиним способом існування, можливим тут. Щось майже тілесне. Тут є і радість, і спокій, і свобода. І відчуття того, що більше ніде все це неможливе. 
Бо наш кусник Європи справді є територією свободи. Її тут завжди так не вистачало, що тепер ми добре знаємо, як уникати тиску, як уникати відповідальності. Кожен натиск, кожне зобов’язання відкриває шлях до тотальної утечі, яку важко собі уявити у найвільніших країнах. Попросту втечі до цілковитої незалежності. 
Все, що ми знаємо про світ взагалі, тримається на цьому знанні про наше місце. І всі наші виїзди тільки підтверджують правильність вибору нашого місця існування. У інших краях нам може бути добре, але все ж трохи нудно. 
Тут ми всі можемо порозумітися, навіть якщо говоримо різними мовами. У нас нема добре виробленої стилістики, що робить нас чужими у справжній Європі. Натомість живемо у місці, де завжди з’являється щось несподіване, щось, позбавлене попередньої домовленості. Щось стилістично умовне і ненормативне.  
Не дунайська імперія, не пострадянський простір, не європейський союз, не актуальна українська держава. І разом з тим – все це разом.
Найприроднішою реакцією є визнати цю особливу територію своєю. Якщо вона нічия, значить, може бути моєю. І почуватися на ній вільно і нескуто. Поки так ще почуватися можна. Поки наш край ще не став остаточно чиїмось. 

Тарас ПРОХАСЬКО