Як ожила Русина мрія

  • Русі вже нема, а її мрія ожила. Чотири роки тому в Івано-Франківську від отруєння чадним газом померла багатодітна сім’я Гордієнків. Відома психологиня і поетка Русана Гордієнко залишила особливий слід у житті багатьох. Свого часу вона мріяла переїхати в село, а в своєму міському будинку відкрити жіночу студію для психотерапевтичних занять, однак не встигла. Після трагедії близька подруга викупила її дім і втілила Русину мрію. Майстерня «Чарунка» стала місцем, де жінки стають бодай на дрібку щасливішими.

    Кілька місяців тому, коли журналістка писала матеріал про міське кладовище, працівники, котрі там уже не один рік проробили, розповідали, що найдужче їх вразив випадок, як ховали одразу всю сім’ю: подружжя і чотирьох дітей.

    То була сім’я Гордієнків: Русана, її чоловік Вогнедар, сини Огнезар і Тівер, доньки Ївга і Ведана. Померли у своєму будинку в центрі міста – від чадного газу.

    У грудні мине четверта річниця від тієї трагедії. Близькі люди досі не можуть оговтатися. Кажуть, Русана була особливою, для дуже багатьох стала світлячком у житті.

    «А давай дружити?»

    «Не думай і не роби ніц злого – завжди будеш файно виглядати», – любила казати Русана Гордієнко. Вона називала себе творцем власного простору, готувала смачну каву з перцем і чай з чебрецем, грала на дримбі і часто виходила гуляти, вдягнута у вишиванку, плахту, крайку, а на ногах гуцульські шкарпетки і постоли – люди озиралися. Русана не вміла бути непомітною, любила епатаж і яскравість. 

    Її знали в місті. Талановита психологиня, поетка, казкарка, засновниця психодраматичної студії «Чарунка», вона відроджувала старослов’янські традиції.

    «Коли Руська заходила в аудиторію, всі це чули і помічали, – усміхається подруга, кума Любов Венгренюк, котра, як і Русана, вчилася в медуніверситеті. – Студенти від першого до останнього курсу її знали: весела, постійно жартувала, щось вигадувала. Словом, Руськи всюди було повно».

    Русана навіть сміялася по-особливому – так, що всі навколо теж починали реготати.

    На святкування свого дня народження запрошувала на шосту ранку, і обов’язково мав бути дрескод – гості вбрані у зеленому. Так собі забажала. Забави обходилися без алкоголю, натомість тут грали в настільні ігри, були співи і багато сюрпризів.

    Ця жінка обростала людьми і вміла їх гуртувати навколо себе. Мала чуття на людей. Настільки була відкритою, ніби серце не мало меж. Коли вона зверталася зі своєю посмішкою і безпосередністю, людина просто зачаровувалась. Русана могла просто підійти і так по-дитячому щиро сказати: «А давай дружити?»

    Понад усе цінувала сім’ю, родинні традиції і національні звичаї, знала напам’ять чи не всі коломийки. Завжди вірна собі і справжня.

     Вовчиця

    У близькому колі Русану називали La Loba, або Вовчиця – персонаж із відомої книги Кларисси Пінкола Естес «Та, що біжить з вовками» про жіночі архетипи.

    «…Є стара жінка, котра мешкає в таємному місці, яке кожна з нас знає в своїй душі, але мало хто бачив на власні очі. Як старі жінки з казок Східної Європи, вона чекає, коли до неї прийде блукач або шукач, котрий збився зі шляху… Вона називає себе багатьма іменами: La Huesera, Костяна Жінка; La Trapera, Збирачка; La Loba, Вовчиця… Вона збирає і зберігає те, чому загрожує небезпека стати втраченим для світу… La Loba показує, що саме нам потрібно шукати – непорушну життєву силу…»

    Русана зналася на життєвій силі. А ще бачила людей наскрізь. Кожного, як на долоні.

  • «Вона лупила правду в обличчя, ніколи не загортала в папірці і завжди потрапляла в точку, – згадує близька подруга, кума Наталя Вінтонюк. – Причому робила це філігранно: не принижуючи, а з любов’ю. Руся, як сканер, усе бачила, але приймала будь-яку людину. Давала якусь живильну енергію. Знаєте, вона дійсно вміла надихати людей, запалювати до життя: «А ти це вмієш! А тобі це вдасться!..» І Русі вірили, тому й тягнулися до неї».

    Подруги згадують, як на одному арт-терапевтичному фестивалі кожен майстер презентував учасникам якийсь подарунок: тренінг, консультацію тощо. А Русана дарувала записочку «Чарівний пендель від Русі». І для кожного вона знаходила правильні слова, які розплющували людині очі на реальність.

    Як психологиня, Русана здебільшого працювала з жінками. Часто казала, що жінка – це стихія: вогонь, вода, земля, повітря, і все це треба гармонізувати, аби прийти до самої себе. Не до тієї, котра зручна всім навколо, а до себе справжньої. Всіх вчила вести щоденник вдячності, бо постійна вдячність робить дива у житті.

    Там, де стають щасливими

    Русана мріяла з часом переїхати в село, а у своєму міському будинку відкрити простір, де б проводили психотерапевтичні майстер-класи для жінок. Не встигла. Але її мрії судилося вижити.

    Якраз напередодні трагедії Руся розповіла мамі про свій задум. Після смерті Русани саме з її ініціативи дім, де мешкали Гордієнки, викупила близька подруга Любов Венгренюк, фахівець з психотерапевтичних практик.

    Для Люби це не було легким рішенням – вагалася аж рік. Адже втілювати чиюсь мрію – величезна відповідальність. Навіть, якщо це твоя споріднена душа.

    Русана була її наставницею. Коли Русі не стало, Любі було так дико боляче, що більше року не могла оклигати. Ніби не жила, а існувала – як тіло без душі. «До того ніколи не думала, що можна горювати аж так глибоко, – сумно всміхається Любов. – Я не знала, як жити без Русі. Звикла, що у всіх ситуаціях зверталася лише до неї за порадою. Пам’ятаю, як вона казала мені: «Любцю, колись будеш жінок ладувати». Я реготала – про що це вона? А Руся одразу все знала. Через роки я й справді почала працювати з жінками, гармонізувати їх у різних напрямках».

    Майстерня щастя «Чарунка» працює вже рік. У цьому просторі психологи проводять різні майстер-класи і тренінги, жіночі кола і трансформаційні ігри.

    І досі чи не кожного дня Любов запитує себе те саме: «А чи правильно я все роблю? Чи такою хотіла би бачити свою майстерню Руся? Чи запросила би вона цього майстра?» І відповіді завжди приходять.

    «Мабуть, я знаю, що буде»

    Русана ніколи не боялася смерті і вільно говорила про неї: «Одні помирають, інші народжуються. Це нормально…»

    За два місяці до власного кінця Руся зняла відео, де грає на дримбі і говорить якісь такі особливі слова, котрі ніби натякають, що вона все передчувала: «Я стара та давня, як сама гора Маґура. Тому час сидить на моєму плечі і грає в свою дримбу. Вітер розганяє хмари для мене, розмальовує веселки на небі, роси опадають на моє волосся. Трави… Защораз відчуваю інший аромат. Туман зачіпається за мою одіж і прихиляє двері в інші світи тим, хто бачить. Я чую, як б’ється серце землі: глибоко і гулко, наче велетенський бубен. Я засинаю під ці звуки, і сниться мені віщий сон, награний на струнах дощу у зливу. Мабуть, я знаю, що буде… І тому час сидить на моєму плечі і грає в свою дримбу».

    Наталя МОСТОВА

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!