Доступ до інфраструктури

Міста розвиваються, змінюються, як маленькі діти перетворюються у поважних дорослих, маленькі міста стать потрохи мегаполісами із новими архітектурними формами, великими магазинами, сучасними паркінгами тощо.

Але більшість проблем міста залишаються, деякі навіть загострюються. До таких проблем можна віднести проблему доступу інвалідів та/або осіб із особливими потребами до соціальної інфраструктури. І якщо медицина ще не дійшла до такого рівня, щоб повністю вирішити проблему фізичних вад людини, лікування захворювань, що призводять до інвалідності, то проблема доступності соціальної інфраструктури не може бути «сьогоднішньою» або «вчорашньою», вона є та повинна бути «постійно актуальною» для вирішення органами влади та органами місцевого самоврядування, керівництвом окремих підприємств/установ та організацій. Тому ми як члени ГРОМАДСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ «ТИ ПОТРІБЕН» вирішили саме зараз, у зимовий період нагадати про актуальність цієї проблеми для інвалідів.

Слизькі сходинки, відсутність перил, спеціальних майданчиків і місць у громадських місцях та інші подібні проблеми зумовлюють те, що коли інші особи можуть вільно відвідувати в зимові свята громадські місця, своїх друзів та рідних, особи із фізичними вадами, інваліди мають для свого ж блага перебувати вдома. «Не дай Бог, десь ще більше зруйнують здоров’я!!!» – думають вони та їхні близькі.

Поглянемо на цю проблеми очами юристів.

Україна в особі більшості її громадян та керівних осіб мріє мати повагу із боку країн Європи, тому протягом свого становлення як незалежної країни ратифікувала багато міжнародних угод, які зараз діють на території України і мають навіть більшу юридичну силу в стосунку до внутрішнього законодавства.

Це закріплює Конституція України та Цивільний кодекс України, стаття останнього нормативно-правового акта стверджує: чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства України. Якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.

Тобто ми як пересічні громадяни, особи, зацікавлені в реалізації прав та свобод осіб з обмеженими можливостями, можемо сміливо відкривати та цікавитись нормами, які закріплені в Конвенції  про права інвалідів. Цей міжнародний акт був підписаний  країнами-учасниками 13.12.2006 року, а  Україною ратифікований 16.12.2009 року, і набрав чинності для України 06.03.2010 року (надалі – Конвенція).

Стаття 9 Конвенції встановлює норми доступності соціальної інфраструктури, а саме: обов’язок країн, що підписали  Конвенцію щодо надання інвалідам можливості вести  незалежний  спосіб життя   й   усебічно брати участь   у  всіх  аспектах  життя.

Ця вимога повинна бути виражена таким чином:

держави-учасниці  вживають  належних  заходів для забезпечення інвалідам  доступу нарівні  з  іншими до фізичного оточення, транспорту, інформації та зв’язку, зокрема інформаційно-комунікаційних технологій і систем, а також до інших об’єктів і послуг, відкритих або таких, що надаються населенню, як у  міських, так і в сільських районах. Ці заходи, які включають виявлення й  усунення перепон і бар’єрів, що перешкоджають доступності, повинні поширюватися, зокрема: на будинки, дороги, транспорт й інші внутрішні та зовнішні об’єкти,  зокрема школи,  житлові  будинки,  медичні  установи  та робочі місця; на  інформаційні,  комунікаційні та інші служби, зокрема електронні служби та екстрені служби.

Серед обов’язкових заходів для держав-учасниць можна виділити наступні:

• забезпечувати, щоб приватні підприємства, які пропонують об’єкти й  послуги,  відкриті  або такі,  що надаються населенню, ураховували всі аспекти доступності для інвалідів;
• організовувати для всіх  залучених сторін  інструктаж  з проблем доступності, на які натрапляють інваліди;
• оснащувати будинки та інші   об’єкти,  відкриті  для населення,  знаками,  виконаними абеткою Брайля у формі,  що легко читається і є зрозумілою;
• надавати різні  види  послуг помічників  і посередників, зокрема провідників,  читців і професійних сурдоперекладачів, для полегшення доступності будинків та інших об’єктів,  відкритих для населення;
• заохочувати доступ інвалідів до нових інформаційно-комунікаційних технологій і систем, зокрема Інтернету.

Те ж саме закріплено і в розділі V Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в  Україні» від 21 березня 1991 року N 875-XII (надалі Закон України № 875). Перелічувати всі права інвалідів, які закріплені в Законі України № 875, не має сенсу. Самі інваліди дуже скептично ставляться до осіб, які виконують владні повноваження, щоб нагадувати їм кожен раз про їхні обов’язки.  Але хочемо нагадати тільки, що відповідно до статті 42 Закону України № 875 особи, винні  у  порушенні  вимог цього Закону, несуть   установлену  законом матеріальну,  дисциплінарну, адміністративну чи кримінальну відповідальність. І мабуть, з погляду на це та ті загальні християнські принципи, на яких так часто наголошують наші урядовці, не так вже і тяжко виконати хоча б вимоги таких статей Закону України № 875, як:

Стаття 26. Підприємства, установи та організації зобов’язані створювати умови  для  безперешкодного  доступу інвалідів (у тому числі  інвалідів,  які  використовують засоби пересування  та собак-поводирів)  до  об’єктів  фізичного  оточення. Власники  та виробники транспортних засобів, виробники та замовники інформації (друковані засоби масової інформації, телерадіоорганізації тощо), оператори  та провайдери  телекомунікацій  повинні  забезпечувати надання   послуг  і  виробництво  продукту  з  урахуванням  потреб інвалідів.

Стаття 30. Житлові приміщення, займані інвалідами або сім’ями, у складі яких вони є, під’їзди, сходові будинків,  де мешкають інваліди, мають бути обладнані  спеціальними  засобами  і пристосуваннями відповідно до індивідуальної програми реабілітації, а також телефонним зв’язком. Обладнання цих житлових приміщень здійснюють органи місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації, у віданні яких знаходиться житловий фонд.

 

А наразі ми бачимо небажання навіть чути про проблеми інвалідів, осіб із особливими потребами та вадами. Інколи здається, що особи, які виконують владні повноваження в нашій державі, бажають виконувати роль виконавців «природного біологічного відбору». Але не бояться ті особи, що самі не зможуть пройти критерії «морального відбору» суспільством?!