В очікуванні Нового року кожен із нас покладає великі надії та сподівання на прийдешній рік, в якому мають здійснитися усі наші нереалізовані плани та найзаповітніші мрії. Залежно від ментальності та обрядовості, кожен народ виробив свої оригінальні звичаї зустрічі Нового року. У цій статті ми з вами розглянемо цікаві особливості новорічних традицій України та інших країн Європи і звернемо увагу на становлення сталої календарної дати Нового року.

У Давньому Римі Новий рік розпочинався навесні – з 1 березня. Внаслідок реформування римського календаря у 46 році до нашої ери правителем Гаєм Юлієм Цезарем (100-44 р. до нашої ери) початок року був перенесений з 1 березня на 1 січня. Якраз із цього дня у Давньому Римі, починаючи із 153 року до нашої ери, консули приступали до своїх повноважень. Новий календар отримав назву юліанського, на честь Цезаря. Після проголошення християнства державною релігією в Римській імперії у 324 році нашої ери імператором Костянтином (285-337) Новий рік перенесли на Різдво Христове – 25 грудня. Такої традиції дотримувалися у Франції з VIII до кінця X століття, в Німеччині – з ІХ століття, а з 1310 року звичай зустрічати Новий рік на Різдво поширився на всі німецькі князівства. Однак не всі європейські країни дотримувалися лічби календарного року від Різдва. За твердженням більшості дослідників історії календаря, у середні віки в Європі панував хаос календарних стилів, різні країни в певні роки, а інколи й одночасно Новий рік розпочинали 1 січня, 1 березня, 25 березня, від дня Пасхи, 1 вересня. З самого початку, коли у ІІІ столітті нашої ери розпочали розраховувати дати Великодня, Новий рік розпочинали з 1 березня. Ця традиція поступово поширювалася, а з VI століття вона використовувалася у Франції, Венеції та інших країнах. Досить популярним було відзначення Нового року 25 березня, на християнське свято Благовіщення Господнього за григоріанським календарем – так званий «благовіщенський стиль». Користувалися ним у Італії, Англії, у останній протримався аж до 1753 року. Протягом ІХ-ХІV століть у Європі користувалися «пасхальним» стилем, від дати Великодня, а самий Новий рік припадав на Страсну суботу.

У Візантійській імперії Новий рік розпочинався разом із церковним роком – 1 вересня. У Київській Русі до прийняття християнства Новий рік відзначали 1 березня. Після хрещення Русі 988 року був перейнятий юліанський календар за візантійським зразком, але з деякими поправками. Новий рік залишили 1 березня, а літочислення вели від дати створення світу – 5508 року до нашої ери. У Московському царстві у вересні 1492 року церковний собор переніс початок року з 1 березня на 1 вересня. Зумовлено це було пережиттям 7000 року, в якому, згідно з тодішніми уявленнями, мав відбутися кінець світу. У середні віки було багато дат, на які призначали кінець світу, після того, як кінець не наступав, його постійно переносили далі. Поступово європейські країни почали переходити на відлік календарного року з 1 січня. Першими були німецькі князівства – ХІІІ-ХІV століття, 1556 рік – Іспанія, 1559 рік – Данія та Швеція, 1563 рік – Франція, 1575 рік – Нідерланди, 1600 рік – Шотландія, 1691 рік – Ватикан та Німеччина, 1797 рік – Венеція. У Росії при переході на григоріанський календар літочислення Новий рік відзначали у 1700 році двічі – 1 вересня та 1 січня. Сталося це тому, що цар Петро І видав указ про перехід 19 грудня, у ньому зазначалося, що після 31 грудня 7208 року від створення світу наставало 1 січня 1700 року від Різдва Христового, тобто нашої ери. На честь переходу у Москві в новорічну ніч організували великі святкування на російський лад, з ілюмінацією, запускали феєрверки, стріляли з гармат, дзвонили у дзвони. При цьому в Росії вважали, що перехід на нове літочислення був приурочений до вступу у нове ХVІІІ століття, однак воно настало тільки через рік – 1 січня 1701 року.

Традицію встановлювати ялинку на Новий рік започаткували німці, однак спочатку будинки прикрашали зеленими гілками – вважалося, що вони приносять у Новому році людині здоров’я та щастя. Спочатку це були гілки сливи, вишні, яблуні, їх ставили у воду за декілька тижнів до свята з надією, що сила пробуджених до життя рослин перейде на людину та свійських тварин. З часом гілки фруктових дерев були замінені вічнозеленою ялиною. На півночі Німеччини на святвечір та Новий рік на вечерю подавали страви, які, за повір’ями, мали в собі зачатки життя: рибну ікру, боби, горох, яйця, мак, просяну або ячмінну кашу. Основною стравою вечері була свинина з квашеною капустою. В Англії також будинки на Різдво прикрашали зеленими гілками – гостролистом, плющем, які символізували вічно живу природу. Над дверима закріплювали гілку омели, яка мала очищувати від усього злого кожного, хто заходив до будинку. У ніч перед Новим роком ці гілки омели запалювали, і з ними господарі обходили свої землі, щоб зруйнувати чари злих духів та отримати у майбутньому році добрий врожай. У Шотландії перед настанням Нового року у каміні розпалювали великий вогонь, перед яким збиралася уся родина. Перед північчю, коли стрілки годинника наближалися до 12-ї, господар мовчки відкривав вхідні двері до будинку і тримав їх відкритими до останнього удару годинника. Таким чином, господар випускав старий рік та заводив новий. У Швеції діти впродовж декількох місяців перед Новим роком збирали старий посуд, який у новорічну ніч розбивали об двері тих людей, яких вони найбільше поважали та любили. Спійманих жартівників господарі пригощали тістечками, горіхами, ласощами.

 

В Італії дотепер вважають, що вживаючи в їжу перед Новим роком мигдаль та інші види горіхів, можна покращити родючість землі, збільшити поголів’я худоби, принести благополуччя родині. Перед Новим роком людина повинна звільнитися від усього злого та сумного. Тому італійці перед північчю у містах з вікон будинків на вулицю викидають старий непотріб. Найчастіше на голову перехожому можуть звалитися поламані меблі, битий скляний чи фаянсовий посуд та інші речі. Дітям італійці розповідали, що у Різдвяну ніч у річках тече масло, а в джерелах – мед. Хто ж хотів розбагатіти, то опівночі перед Різдвом набирав води із джерела. В деяких районах Італії люди зранку 1 січня йшли до джерел, щоб набрати «нової води». Протягом декількох днів до та після Нового року у більшості країн Європи, а найбільше у Швейцарії, ходили гурти ряджених. На вулицях вони сажею помазували обличчя жінок, били прохожих гілками. У дворах вони били гілками худобу та плодові дерева. Вважалося, що це все приносило здоров’я людям та сприяло плодовитості природи. В Іспанії у новорічну ніч молодь гуртами з фантастичними масками на обличчях, під проводом «старого» та «старої» ходить по будинках і співає новорічні пісні. Саме «старий» та «стара» носять при собі мітли, якими, виходячи із будинку, підмітають за собою підлогу, щоб очистити дім від накопиченої за рік нечисті. Була в Іспанії і традиція спалювати опудало старого року. В Австрії за тиждень до Різдва господині пекли спеціальний хліб, при закладанні його до печі збиралася уся родина, вважалося, чим більше очей його бачить, тим кращий буде урожай в майбутньому році. Згідно з повір’ям, цей хліб, на якому великим ключем робили знак хреста або кола, відганяв хвороби, наділяв силою та здоров’ям. В Угорщині опівночі, за кілька хвилин перед Новим роком, хто-небудь із родини затискав в кулаку гроші, ставав на стіл та з останнім ударом годинника скакав з нього на підлогу – «у Новий рік з грошима». А зранку, щоб у Новому році бути здоровим та багатим, вмивалися не милом, а терли руки монетами.

У Греції на Різдво та на Новий рік пекли ритуальний хліб, землероби північної частини зображали на ньому запряжених у плуг биків, а вівчарі – овечок. Цим хлібом ділилися із своєю домашньою худобою. Великого значення надавали особі, яка першою заходила до будинку у Новому році. Часто ним був сам господар, на острові Аморгос був звичай, що саме він виходив на вулицю, а потім заходив до будівлі. Зробивши два кроки досередини, промовляв: «Заходь, добро, щастя». Потім робив два кроки назад, промовляючи: «Виходьте невдачі, нещастя!» Повторював цей ритуал господар тричі. У деяких районах гості, які приходили до рідних та знайомих, щоб привітати їх з Новим роком, приносили із собою порослий мохом камінь, який кидали у кімнаті, промовляючи: «Хай гроші господаря будуть такими важкими, як цей камінь!»

Спільною традицією для європейських країн у різдвяній та новорічній обрядовості було запалення поліна. Його вогню надавали магічну силу, яка все очищувала, була животворною. Окрім того, було повір’я, що разом зі згорілим деревом зітлівав старий рік із всім поганим, накопиченим за рік. Запалювали поліно досить урочисто. До вогнища його ставив господар у присутності всієї родини. Поліно повинно було горіти повільно та довго, якщо воно швидко згорало, то це накликало нещастя. Збережені головешки від поліна запалювали під час грози, щоб захистити житло від потрапляння блискавки. На Балканах ритуальне поліно, яке називали «бадняк», повинен був принести з лісу чоловік. Підходячи до дерева, він з ним вітався та рубав його з таким розрахунком, щоб дерево впало на схід, якщо не вдавалося вдало його звалити, то шукали інше дерево. А в Болгарії слідкували, щоб дерево взагалі не впало на землю. У Чорногорії господиня зустрічала «бадняк» з цілим хлібом. Заносили його до житла урочисто, посипали зерном та поливали вином, а перед покладанням до багаття прикрашали «бадняк» зеленими гілками сосни, лавра та інших дерев. Недопалений «бадняк» зберігали до початку посівної, на ньому пекли хліб, який землероби їли в полі. На пам’ять про померлих родичів на Різдво та Новий рік запалювали на вікні свічі. Якщо свіча гаснула, це передрікало смерть когось із родини в майбутньому році. На Новий рік не споживали птиці, щоб щастя, як птах, не вилетіло з дому. У Чехії та Словаччині на святвечір було повір’я, що не можна в цей день далеко відходити від дому, щоб потім не блукати цілий рік. Також не дозволялося в цей день спати чи навіть лежати, інакше «будеш хворіти та поляжуть колосся хліба». У Польщі на різдвяні свята уважно слідкували за тим, щоб колядники пройшли усі будинки, тоді в таке село не влучить блискавка.

В українській традиції Новий рік припадає на християнське свято Василія Великого. В його переддень було свято Меланки, за християнським календарем – преподобної Меланії. Цього вечора, на Меланки, сідали українці до другої, пісної, Святої вечері. Після неї водили Меланку – новорічний обряд з традиційним переодяганням у тварин і фольклорних персонажів. На Меланку переодягався хлопець, який вмів добре жартувати. Сама ж Меланка одна не ходила, а мала свій почет. Традиційно її супроводжували: орач з чепігами від плуга, сівач з сівнею через плечі, дід з гарапником, ведмідь, коза, журавель, циган, циганка та чорт з ріжками. Ватага рухалася селом з жартами, вигуками, сміхом. «Циганка» приставала ворожити, «циган» міняв коні, «ведмідь» танцював, «коза» грала на скрипці, а «журавель», яким був найвищий парубок у селі, грав на бубні. До кожної хати ватага не заходила, йшла туди, де збиралися дівчата. Водили Меланку і дівчата, найкращу з-поміж себе вибирали на «молоду», а когось із дівчат робили «Василем», переодягали на хлопця. Дівчата до хати не заходили, а щедрували під вікнами.

На Гуцульщині у новорічну ніч господиня одягала опівночі на голову чоловічу шапку і з хлібом та коновкою виходила до води. Там вона тричі занурювала хліб у воду, примовляючи: «Не хліб ся купає в воді, але я – в здоров’ї і силі!» Набираючи воду в коновку, примовляла: «Я не беру воду, але мід і вино!» Поверталася господиня до хати, коли всі вже спали, щоб ніхто нічого не чув. Вона навшпиньки, без шелесту підходила до своїх дітей, та торкалася їх голів мокрим хлібом, примовляючи: «Абисьте були такі величні, як святий Василь величний». У коновку господиня кидала кілька срібних монет. Вранці на Новий рік вся родина вмивалася тієї водою, бо вона приносила «щастя на гроші через увесь рік!». На Меланки гуцульські ґаздині змащували піч глиною – «аби не кляла, що не мащена!». Ніхто тієї ночі не спав на печі.

На Новий рік, або свято Василія, зранку молоді хлопці ходили по хатах «засівати» або «посівати» – залежно від того, в якій місцевості як кажуть. Перший посівальник на Новий рік приносив до хати щастя. За народним віруванням, дівчата щастя не приносять, тому посівати ходили тільки хлопці. Зерно після посівальника збирали і давали курям – «щоб добре неслися», а горох зберігали аж до весни. Навесні, коли повилуплюються гусенята, цей горох давали їм, щоб великими росли. Також зранку на Новий рік виносили до саду сміття з хати, яке спалювали. Вогонь, за повір’ям, мав чудодійну силу, ним обкурювали садові дерева, щоб краще родили. Перед тим, як сісти за стіл обідати, батько давав синові пиріг та промовляв: «Їж, сину, та пам’ятай: якщо тобі трапиться зимою збитися з дороги, то згадай, з чим ти їв на Новий рік пиріг – і відшукаєш дорогу». Залежно від вдачі, люди говорили на Новий рік: «Піду до церкви, щоб Господь сподобив цілий рік ходити до храму Божого!» Або: «Нап’юся горілки, щоб цілий рік було за що випити!» Нашу статтю ми хочемо завершити новорічним гуцульським привітанням для всіх читачів газети:

«Сійся, родися, всяка пашниця: жито, пшениця.

Ячмінь, овес, гречка, горох, сочевиця,

Та на цей Новий рік най вам дасть Господь Бог,

Щобисьте біди-смутку не знали,

В щастю, здоров’ю многі літа проживали,

А по смерті Царство Небесне оглядали.

Гаразд вам, мир Божий зо всіма вами!»

 

Роман ЧОРНЕНЬКИЙ, Петро ГАВРИЛИШИН