Останнім часом 46-літня Романа Довганюк відсипається лише в літаку під час перельотів. Таке насичене життя прикарпатської бізнес-леді родом із Косова, яка вже давно живе в Бразилії. Її історія кохання почалася під щоглами круїзного корабля, який відчалював від Барбадоса, а також із дорогих парфумів, косметики Dior і позолочених туфельок. У чужій країні жінка пройшла через чужу заздрість, ворожнечу, ностальгію і важкий тропічний клімат. Але вона довела всьому світу, що здатна звернути гори. Ось тільки на чужині дуже бракує українських квітів – у Бразилії вони зовсім не пахнуть.

Спершу був Барбадос

На той час, а це десь 14 років тому, Романа жила на Одещині, там працювала начальником лабораторії якості експорту продукції. Ще тоді була затятим трудоголіком, тому на відпочинок колеги її відпроваджували вже давно. Якраз трапилася нагода недорого відпочити на острові Барбадос. Першого ж дня у готелі запропонували кількаденну прогулянку на круїзному кораблі. Залишилося кілька квитків, які організатори продавали менше, ніж за півціни. Звісно, Романа погодилася.

Корабель відчалював на світанку. Жінка вирішила вже не вкладатися спати, а випити кави у ресторанчику, що був у готелі. Там познайомилася з чоловіком, на якого Романа одразу звернула увагу – дуже високий іноземець зі щирою усмішкою. Його звали Ньютон, він приїхав із Бразилії. Старший на 10 років. Виявилося, він мешкав у тому ж готелі і чекав той самий корабель.

«Ще маємо трохи часу до відплиття, – сказав іноземець. – Маю зробити шопінг – купити одяг на подарунок своїй доньці. Чи не складете мені компанію? Тим паче у вас із нею однакові параметри, тому ви ще й зможете допомогти з приміркою».

Робити й так було нічого, тому прикарпатка згодилася. Поки бразилець копошився у жіночому вбранні, Романа розглядала косметику. Коли чоловік нарешті повернувся з купою сукенок та блузок, то передав ініціативу новій знайомій – аби та йшла міряти. Романа щоразу виходила з примірочної в іншому вбранні, дефілювала, а бразилець оцінював – чи підійде таке його доньці. Принаймні так казав. А наприкінці він уточнив у Романи її розмір взуття і приніс золотаві туфельки. Аж тоді жінка зрозуміла – тут щось не так.

Розплатившись із касиром, бразилець повернувся до Романи і мовив: «Це тобі!» Вона сильно розгубилася, не знала, як поводитися, почала відмовлятися, вона звикла все в житті здобувати лише власною працею… А він твердо і водночас м’яко відповів: «Навчися приймати подарунки просто так. Це дуже важливо у житті».

Цікаво, що капітаном круїзного корабля був українець. Коли він дізнався, що на борту є землячка, то одразу запросив Роману з Ньютоном за свій столик. Саме капітан став свідком щиросердного зізнання – бразилець відкрився, що дуже би хотів одружитися з такою жінкою, як Романа. «Я знала, що він не жартує і не обманює, – усміхається вона. – Я бачила його очі. А очі не вміють брехати».

Наприкінці подорожі іноземець плакав – ніяк не хотів прощатися з прикарпаткою, думав, що більше ніколи вже її не побачить. Бурхливі емоції Ньютона тоді дуже вразили Роману.

Жінка повернулася в Україну, але цей чоловік і надалі залишався в її серці. Вони переписувалися, майже щодня розмовляли через Скайп-зв’язок. Через кілька тижнів Романа зрозуміла, що вже чекає його дзвінка. А незабаром надійшло запрошення у гості в Ріо-де-Жанейро. Жінка взяла на роботі двотижневу відпустку. Й досі пам’ятає, як шеф тоді, усміхаючись, сказав: «Може, там знайдеться якийсь хвацький латиноамериканець, який підкорить нашу українську красуню, і ти нарешті заміж вийдеш. Скільки вже можна працювати майже цілодобово?»

«Збирай валізи!»

Романі дуже сподобалися батьки Ньютона. Але ось із 22-літньою донькою та 13-річним сином з самого початку не складалося. Діти відверто вороже сприйняла татову кохану жінку, подекуди навіть виявляли відверту неповагу. Коли Романа вже готувалася до від’їзду додому, то так і заявила бразильцю: «Дякую за чудовий прийом. Ти неймовірний чоловік. Але навряд чи у нас складеться гармонійна сім’я – твої діти нам просто не дозволять бути щасливими».

Ньютон витримав аж два місяці. А потім особисто приїхав в Україну забирати кохану: «Досить працювати! Збирай валізи! Бери свого сина, і поїхали – я буду йому батьком».

За перших кілька місяців у Ріо-де-Жанейро прикарпатка двічі збирала валізи, аби повертатися додому. Але Ньютон щоразу знаходив правильні слова, які відкривали серце жінки. Та й 7-річний синочок Богданчик розчулював: «Мамо, ти мені дала такого доброго тата, а тепер хочеш його забрати?»

Найважче Романі було через доньку чоловіка, яка спершу мешкала з ними. Її ставлення і до батька, і до його нової дружини було нестерпним. Бразилійка постійно грубіянила, могла плюнути просто в обличчя, чистий рушник кинути додолу, а коли Романа готувала їжу, дівчина не раз підходила і різко стягувала скатертину – всі наїдки опинялися на підлозі.

Прикарпатка дуже плакала, скаржилася чоловікові. Довгий час Ньютон не міг цьому повірити, але потім донька переїхала на орендовану татом квартиру і все почало налагоджуватися.

Країна не для життя

Ріо-де-Жанейро Романа вважає одним із найкрасивіших міст у світі – неземна природа, де океан торкається гір і тропічних лісів. Але жінка все одно не бачила Бразилію країною для життя. Найперше, тут постійно надзвичайно спекотно і дуже вологе повітря, що робить клімат просто нестерпним. «Але навіть не це було головним, – продовжує вона. – Бразилія – це далеко не Європа, де є культура, етика та глибокі відносини».

Бразилія колись була колонією Португалії, загарбники вибили все місцеве населення, а тих, що лишилися, перетворили на рабів, а також завезли рабів з Африки. Португальські колонізатори вели доволі розпусне життя на захопленій території, не обмежували себе нормами моралі. Як розповідає Романа, це певним чином вплинуло на свідомість бразильського народу.

Спершу прикарпатка взагалі боялася сама виходити з дому. На вулицях Ріо-де-Жанейро почувалася в небезпеці. Попри наявність різних соціальних верств, все одно сильно розвинений бандитизм, наркотрафік.

Навіть одяг Романі важко купувати на чужині. Все вбрання там шиють на фігури бразилійок, які є доволі специфічними – у них дуже пишні стегна. Тендітній українці доводилося довго вишукувати те, що і сподобалося б, і підійшло за розміром.

Місцеві панянки – це мікс африканок і бразилійок. Вони недолюблюють іноземок. Як стверджує Романа, жительки Бразилії доволі фальшиві і корисливі. Їм узагалі не можна вірити. Працювати теж не особливо охочі. Більше на меті мають знайти собі чоловіка, який би оплачував усі рахунки. Звісно, йдеться не про всіх жінок Бразилії, але загалом тенденція саме така.

Одружились, потім розлучились, через деякий час знову одружились… Для бразильців це нормальне явище, культ сім’ї малорозвинений. Вони люблять подорожувати, веселитися, влаштовувати гучні фестивалі. Живуть тут і зараз. З одного боку, це добре, але в бразильців ця особливість переходить у крайнощі й межує з безвідповідальністю і легковажністю.

Вихованням дітей тут не особливо переймаються. На цілий день віддають їх до дитсадка – і на тому все. Не вміють казати дитині «не можна». Вседозволеність веде до тотальної розпещеності. «Коли я за якісь пустощі сварила свого сина, – розповідає Романа, – Ньютон мене завжди намагався зупинити, мовляв, це ж дитина, їй не можна забороняти. Але тепер, коли мій син уже виріс, став студентом, чоловік узяв свої слова назад і визнав, що я мала рацію у таких методах виховання. Нам за нього не соромно у жодному товаристві».

Вистояла

Одразу після переїзду Романа увійшла в роль господині: готувала їжу, доглядала свого сина. Ньютон сказав, що не хоче, аби кохана працювала, натомість дав їй свої банківські картки і вмовляв, аби вона насолоджувалася життям, ходила, куди хоче: на пляж, по крамницях… Через деякий час жінка втомилася від такого стилю життя, вона звикла до постійної самореалізації та розвитку. «Я хотіла мати свої власні банківські картки, а не чужі, навіть якщо вони належать моєму законному чоловікові, – пояснює прикарпатка. – Я отримую істинне задоволення, коли сама на себе заробляю».

Ньютон зрозумів прагнення дружини. Познайомив із товаришем з торгово-промислової палати, який запропонував Романі роботу. Двічі на тиждень вона мала туди приїжджати та консультувати стосовно співробітництва з українськими партнерами. Причому на волонтерських засадах.

Це був цікавий виклик для Романи – чи зможе вона побудувати кар’єру з нуля у чужій країні. Змогла. Вже сім років працює у керунку комерційних стосунків між Бразилією та Іраном. Є віце-президентом Федерації комерційних палат з напрямку «Середній Схід», а також президентом торгово-промислової палати Бразилія-Іран – один із найскладніших напрямків, за який ніхто не хотів братися. Окрім цього, Романа відкрила власну компанію з експорту та імпорту, допомагає українським делегаціям, посольству України виходити на бразильський ринок. Також відкрила ще одну експортно-імпортну компанію, але в ОАЕ. Вона знову працює майже 24 години на добу, відсипається лише в літаку під час перельотів. Романі більше не потрібні банківські картки чоловіка, а Ньютон ще дужче покохав дружину, дуже пишається нею.

«На моєму шляху траплялося дуже багато заздрісників: і серед жінок, і серед чоловіків, – каже бізнес-леді. – Не раз підставляли. Я вистояла лише завдяки своїм знанням і професійності».

Дуже бракує України

Вільні години сім’я завжди проводить разом. У такі миті Романа полюбляє пекти хліб, готує борщик і вареники, які Ньютон дуже полюбив. Прикарпатка каже, що бразильська кухня їй не до смаку: рис або чорна квасоля, які готуються на свинині. Таку їжу сюди привезли з Африки, щоб годувати рабів. З часом ці страви почали якось урізноманітнювати, наприклад, додавати різні спеції. Солодощі теж не дуже смачні, торти-тістечка не прийнято випікати.

Зате в Бразилії багато смачних фруктів. На початках Романа харчувалася самими фрешами. «Розвантажувальні дні треба проводити саме в цій країні», – сміється вона. Цікаво, що у Бразилії немає черешень, їх привозять із Чилі, тому ці ягоди дуже дорогі.

Із алкоголю найпопулярнішим є кашаса – міцний напій, який отримують шляхом дистиляції чистого екстракту цукрової тростини. Так звана самогонка по-бразильськи.

Взагалі Романа з Ньютоном і сином живуть доволі цікаво – вже об’їздили разом півсвіту. Найбільше їх вразили Індія, Таїланд, Іран.

У рідний Косів жінка приїжджає нечасто. Каже, що на чужині їй дуже бракує соковитих українських ягід. Запаху весни і грибів улітку. Снігу на Новий рік. А ще сумує за ароматними квітами. Бразильські квіти зовсім не пахнуть. Кожного разу, повертаючись із рідних країв, привозить до Ріо-де-Жанейро чорнобривці – лише вони, як виявилося, виживають у тропічному кліматі. Якось посадила тюльпани, періодично ставила їх у холодильник – тому квіти й вижили. Яке ж це було щастя, коли вони нарешті розквітнули і, що найголовніше, – запахнули.

Наталя МОСТОВА