Вдома і стіни допомагають. А іноді це стосується навіть кохання. «Галицький кореспондент» продовжує рубрику про прикарпатських жінок, які одружилися з іноземцями й переїхали до них жити. Христина Кечмур уже два роки, як поміняла Івано-Франківськ на Мілан. Дівчині подобається батьківщина її благовірного, але все ж є декотрі речі, які й досі дратують.

Підстрахуватися і закохатися

Христина Кечмур із Долинщини ще чотири роки тому працювала стоматологом в Івано-Франківську, орендувала в місті помешкання, насолоджувалася життям і навіть не підозрювала, що ось-ось кохання занесе її аж до сонячної Італії.

Їхня історія закрутилася доволі банально – познайомилися в інтернеті, через соцмережі. 30-літній Марко написав «Привіт». Італійською. Христина відповіла англійською. Так і порозумілися. Однак за місяць щоденного спілкування розмовною мовою стала італійська. Дівчину так надихнуло нове знайомство, що вона додатково вчила італійську онлайн.

«Італійські чоловіки дуже галантні, – всміхається Христина. – І надзвичайно уважні до жінки. Вранці побажає гарного дня, в обід – смачного, увечері поцікавиться, як справи». Потім Марко зізнався коханій, що він їй написав, бо одразу побачив – ця дівчина не легковажна. І взагалі чоловік каже, що українки більш жіночні, ніж італійки, вміють створити домашній затишок і тепло в сім’ї.

Тривалі переписки в інтернеті вже не задовольняли обох, Марко першим запропонував зустрітися, однак йому ніяк не вдавалося вирватися з роботи. Тож уже через два місяці прикарпатка летіла до Мілану. Про свою шалену витівку батькам не сказала – аби не переживали. Хоча, як зізнається дівчина, сама вона добряче хвилювалася – різні ж історії доводилося чути. Свої побоювання Христина не приховувала від іноземного друга, тож захотіла підстрахівки, попросила спершу надіслати ксерокопію сторінок з його паспорта, і ті «докази» разом із телефоном та адресою залишила своїй подрузі. Пояснила лаконічно: «Якщо я зникну зі зв’язку, шукай його». Мало того, Христина знайшла контакти всіх своїх знайомих, які жили в Італії – у разі чого. Наприклад, доведеться втікати.

«Чесно кажучи, й досі не розумію, як я зважилася тоді на такий сміливий крок, – каже дівчина. – Почуття роблять дива з людиною».

Під час перельоту в її голові роїлися різні думки. Приємні і не дуже: «А раптом в аеропорту мене ніхто не зустріне?..» Будьте обережні з вашими думками, вони мають властивість ставати дійсністю. Коли Христина вийшла з літака, в аеропорту… її й справді ніхто не зустрів. Написала смс-повідомлення: «Ти де?» Як виявилося, італієць затримався, бо ніяк не міг знайти місце, аби припаркувати авто.

Уїк-енд минув чудово. Обоє багато гуляли Міланом, їздили вечеряти біля мальовничого озера, каталися на катері… Однак додому Христина поверталася ще не закохана. Справжні почуття нахлинули, коли Марко завітав до Івано-Франківська. Вдома і стіни допомагають. Вочевидь, це стосується навіть кохання.

«Пам’ятаю, коли Марко вперше приїхав до мене, то був шокований розбитими дорогами, – усміхається Христина. – Також йому не зовсім підійшла українська кухня, багато страв видалися надто важкими для травлення. А ось підкорила Марка наша мальовнича природа».

Одружуватися – не модно

Так обоє їздили одне до одного в гості протягом двох років. Вже і з батьками перезнайомилися, і з друзями. «Під час знайомства з моїми батьками, – сміється дівчина, – допомогло те, що ніхто з них не знав ні англійської, ні італійської. Тож усю розмова я могла фільтрувати». До речі, навіть після одруження доньки і переїзду до Італії її батьки все одно ще довгий час допускали, що вже дуже скоро Христина повернеться додому.

Прикарпатка залишилася на дівочому прізвищі, бо в Італії так заведено. Аби там працювати стоматологом, мусила піти здобувати додаткову освіту. Бо інакше мала би право лише асистувати.

Взагалі перший місяць подружнього життя видався для молодят дещо важким – притиралися характерами. Вінчання відклали. Христина каже, що із цим процесом в Італії трохи складно, багато часу займають бюрократичні тяганини.

До речі, тут так багато мультинаціональних сімей, що це вже стало майже нормою. Також в Італії тепер нова тенденція – не одружуватися офіційно. Чимало пар багато років живуть у цивільному шлюбі, виховують дітей, але стосунки все одно не узаконюють.

Культ матері, культ тварин і криза

Христина каже, що італійці вище цінують жінок, ніж багато українців. Ставляться завжди з повагою. «Принаймні так заведено у моєму нинішньому оточенні, – додає дівчина. – Ні в родині Марка, ні серед його друзів я жодного разу не помічала суперечок чи образ. Кожен чоловік береже свою дружину, як зіницю ока. Думаю, тут справа у вихованні. Ще змалку в італійських сім’ях закладається повага до матері, бережне ставлення до неї. Для дорослого італійця є звичним чи не щодня телефонувати до мами, аби спитати про її самопочуття. Марко, наприклад, кожен день цікавиться в мами, чи не потрібна їй часом якась допомога». У гості до чоловікових батьків пара ходить раз або двічі на тиждень. Щонеділі на обід гуртується вся родина. «Це прекрасна традиція», – каже прикарпатка.

Взагалі своїм дітям італійці дозволяють значно більше, ніж прийнято в Україні. «Дітям дозволено майже все, – сміється Христина. – Наприклад, якщо дитина в гостях розіб’є якусь річ чи забруднить скатертину, на це ніхто не зверне уваги і батьки не скажуть ні слова зауваження, мовляв, це ж маля».

Більшість хатніх обов’язків – на відповідальності Христини. Хоча іноді Марко бавить свою кохану смачним сніданком. В Італії вранці заведено їсти солодкі смаколики з кавою. Дружина ж привчила італійця до вареників, борщу і голубців. А ось холодець йому не подобається, каже, що на смак він, як котячий корм. Ну, і, звісно ж, майже жоден день у більшості місцевих не обходиться без келиха вина до обіду чи вечері.

Багато років поспіль для італійських жінок було неприйнятним ходити на роботу, чоловіки достатньо заробляли, тож сеньйори займалися собою, дітьми і домашнім затишком. Як-от свекруха Христини. Вона жодного дня в своєму житті не працювала. Але так було, поки країна не увійшла в економічну кризу. Лише чоловікової зарплати не вистачає для утримання всієї сім’ї. Тому тепер працюють обоє. Принаймні ті, в кого є діти.

«А ще тут присутній культ домашніх тварин, – сміється Христина. – Всі супермаркети переповнені відділами з кормами, іграшками, одягом та іншими цяцьками для тварин. По телевізору часто мигтять передачі на кшталт «що приготувати своєму собаці на обід».

Христині подобається Італія, але все ж є декотрі речі, які її й досі дратують. Наприклад, коли вкотре запитують: «Ти православна?» – «Так…» – «А хіба ти можеш одружитися з католиком?!» Або ж часто, коли дізнаються про її православну віру, цікавляться, чи вона хрещена. Тобто італійці взагалі не мають уявлення, що і православні, і католики є християнами.

А ще багато італійців думають, що Україна – це там, де холодно, там, де п’ють багато горілки, а люди живуть дуже бідно. Коли Христина щось згадує про війну на сході своєї Батьківщини, то нерідко чує: «А що, війна й досі не закінчилася?..»

Наталя МОСТОВА

«Галицький кореспондент» розпочав нову рубрику, де розповідає історії прикарпатських жінок, які одружилися з іноземцями і переїхали до них жити. Першою героїнею стала рідна сестра актора Романа Луцького – Христина Амірза, яка заради коханого Марка зважилася на переїзд до Саудівської Аравії, де живе вже 10 років. Там вона знайшла не лише сімейне щастя і купу добрих кулінарних рецептів, але й улюблену справу, яку відшукала, рятуючись від нудьги в чотирьох стінах. Тож читайте – чому Христині заздрять саудівки, як їй вдалося здійснити революцію в місцевій моді та з чим жінка і досі не може змиритися. Більше читайте у статті “Заміж за араба: 10 років у Саудівській Аравії“.