Високий і дужий велетень із Долини. Йому б ще жити і жити. 29-літній Зорян Білінський вирушив на фронт напередодні Преображення Господнього. Після важких боїв в Іловайську того фатального дня воїн був щасливий – думав, що їде додому. Таки поїхав, але в труні. П’ятилітня донечка й досі не до кінця розуміє, чому у всіх є татко, а в неї нема.

В нього очі, певно, були сині,
Погляд вдаль летів до горизонту…
Вчора Україна у Долині
Зустрічала свого сина з фронту.
Зустрічала сина на колінах,
Розуміла – впав на полі бою…
Більш ніколи не накосить сіна,
Не обійме, як кохану, зброю.
І не колисатиме малечу,
І батьків на старість не догляне…
Всі чекали мовчки, як предтечу…
Вбитий син таки вертав до мами…
Щоб вдягти востаннє вишиванку –
Рани в грудях чи у передпліччі…
У скорботі люд збирався зранку
І стояв тривожно на узбіччі.
Потім тужно голосили дзвони,
Плач-ридання друзів і родини…
Розуміли – то війни закони,
І беззвучно плакали мужчини.
Ще одна уквітчана могила…
Україно-мамо, дай же сили…
Ти сьогодні ворогів простила,
Тих убивць, що там його убили…

Ось такий вірш про долинського хлопця написав український поет Іван Гентош. Він побачив в інтернеті, як долиняни на колінах зустрічали загиблого в іловайському котлі. Вразило. Зачепило. Вилилось щемливими рядками. Ось тільки у Зоряна Білінського очі були не сині, а темні, великі, мов дві стиглі оливки – зараз такі самісінькі у донечки Анжеліки.

«То був мій такий Зорянчик, – плаче мама Христина Білінська. – Хоч у мене є ще одна дитина, Юля, але я постійно чоловікові казала: «То є мій Зорянчик».

Вдома залишилися батьки-пенсіонери, сестра, дружина і на той момент дворічна донечка. Похований на кладовищі у м. Долина.

Указом Президента України від 29 вересня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, його нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

4 вересня в долинській школі, де навчався хлопець, відкрили меморіальну дошку.

«Зорік, їдеш?»

Вони з побратимами рушили на фронт напередодні Преображення Господнього. Іванофранківець Василь Семків їхав у зону АТО разом із Зоряном Білінським. «Нам сказали, що будемо охороняти громадський порядок у Маріуполі, – пригадує бойовий побратим. – Ми, звісно, повірили, адже нам видали тільки бронежилет, автомат, кілька гранат і снайперських гвинтівок. З таким озброєнням не відправляють на передову».

На роздоріжжі, де направо Маріуполь, а по лівий бік – Донецьк, автобус повернув чомусь наліво. «Куди ти нас везеш, чоловіче?» – почали обурюватися вояки. Водій не хотів нічого пояснювати хлопцям, відмахувався, мовляв, усе добре.

Зупинилися вночі на блокпості в Запоріжжі. Командир роти сказав, що автобус зламався, зараз мають прислати заміну. Вранці дісталися в м. Старобешеве, що за 30 км від Донецька. Там уже базувалися батальйони «Херсон» і «Світязь».

Воякам сказали, що потрібні 30 людей на допомогу батальйону «Донбас» для «зачистки» Іловайська. Того дня Зорян разом із Анатолієм Березюком заступали на «секрет» (чергування в засаді). Коли повернулися, хлопці запитали: «Їдете з нами в Іловайськ? Не вистачає двох людей». Обоє переглянулися: «Ну що, Зорік, їдеш?» – «Та їду. А ти?» – «Поїхали».

В Іловайську бої тривали тиждень. Про те, що вони в повному оточенні, військові навіть не здогадувалися. Виїхали 29 серпня о 5-ій ранку. Коли частини добровольчих батальйонів, УМВС та військових організованими колонами почали рух з міста, їх зрешетили російськими снарядами.

33 франківських правоохоронці виїжджали з Іловайська військовим «Уралом». Аби врятуватися від обстрілу артилерії, машина звертала з дороги, водій заплутував сліди. Коли проскочили мінометний вогонь, хлопці тішилися, що живі їдуть, але… Далі їх просто розстріляли… Хлопці почали вистрибувати. Живих у машині вже не було. Двоє наших лежали мертві, обличчям вниз. Їхали в кузові на снарядах, були ще генератори, солярка, борти – три метри висотою. Їх мав відчинити комбат, який їхав у кабіні, але він перший утік. Бідолашні хлопці, опинившись у смертельній пастці, скажено волали: «Відкрий! Випусти!». Боєприпаси почали вибухати. Вояки горіли заживо. Декому вдалося вистрибнути, когось ворожий снайпер «зняв».

Анатолію Березюку пощастило тоді вистрибнути, боєць потрапив у полон. Російські десантники казали українським бранцям, що ні про який зелений коридор і мови не було, чекали українську колону три дні. Була команда: «Розбити!».

«Коли під час виходу з Іловайська ми тільки завантажилися в кузов, то перехилили по чарчині – тішилися, що нарешті додому, а вийшло – на смерть, – опускає очі Анатолій Березюк. – Коли почули перші постріли, серед хлопців почалася шалена паніка. Думка одна – заритися би в якийсь окоп, кудись сховатися – лиш би вижити».

Виріс красенем

Майбутній воїн ріс у селі. Батько часто їздив по заробітках. Тож хлопець постійно був біля мами, на якій трималася вся господарка. Малого Зоряна мама клала у дитячий візочок і брала з собою і на город, і до стайні, і в поле… У магазині хлопчина ніколи не влаштовував мамі істерики, аби купила йому щось. Якщо мама казала, що на це поки що немає грошей, чемно погоджувався почекати.

«Зорянчик ще до школи не ходив, але ми вже разом вклякали вдома перед образом і молилися на вервиці, – пригадує Христина Білінська. – Але синочок дуже ретельно слідкував за тим, аби вхідні двері були зачинені, щоб ніхто не потривожив нашої молитви – для нього це було дуже важливо. Також у хаті в цей час мала бути цілковита тиша – аби зосередитися тільки на молитві. Зорянчик змалку так відчував. Одного разу ми молилися і його маленька сестричка чогось розсміялася, то син аж підскочив: «Мамо, ця молитва вже не є добра. Або молимося так, як має бути, або взагалі не молимося». Коли став трохи старшим, то дуже стежив, аби ми не спізнилися на Літургію до церкви».

Зорян виріс високим красенем – 187 сантиметрів на зріст. Мама каже, що він ніколи не курив, натомість снікерсами ласував.

Батько змалку вчив сина виконувати всю чоловічу роботу. Зорян умів усе робити. Вони з татом власноруч звели свій двоповерховий будинок. Також дуже любив автомобілі. Міг зранку повністю розібрати мотор і вже до обіду полагодити. Згодом дорослий хлопець почав разом із батьком працювати за кордоном. Так сам собі зміг оплатити навчання.

«Я мушу йти»

Зоряна вабила кар’єра правозахисника. Майбутній воїн ще в дитинстві часто повторював, що сестричка буде медиком, а він буде її захищати. Так і сталося.

Після закінчення гімназії в рідній Долині здобував фах юриста у виші в Івано-Франківську. Втім працювати за отриманою спеціальністю не склалося. Щоб добудувати хату, довелося покинути навчання і знову їхати на заробітки. Аби все-таки здобути вищу освіту, Зорян вдруге вступив до вишу, але вже в Києві, і успішно його закінчив. Планував працювати юристом, але за зарплату, яку йому пропонували, не зміг би прогодувати сім’ю, а вдома Зоряна вже чекали дружина і крихітка-донечка. Тому чоловік знову поїхав працювати на чужину.

А навесні 2014-го почув про набір до міліцейського спецбатальйону «Івано-Франківськ» і без роздумів вирішив йти на службу. Оскільки завжди був компанійським та легко сходився з людьми, то вже невдовзі став душею новоствореного колективу та із захопленням розповідав удома про товаришів по службі. А коли приміряв міліцейський однострій, пригадує дружина, його очі світилися. Робота його настільки надихала, що він ніколи не втомлювався. Хоч би який важкий видався день, долинянин завжди приходив додому енергійним.

Перед виїздом в АТО Зорян сказав мамі: «В країні почалася війна. Я здоровий, міцний, тому мушу йти. Аби ви мирно спали». – «Дитинко, не йди, прошу тебе». – «Ні, мамо. Якби ви мене виховали інакшим, я би, може, й не пішов. Але я такий, як є. Тому йду».

Тато на небі

Дружина Оксана згадує, що Зорян її підкорив своїм товариським характером, до кожної людини вмів знайти підхід. Бувало, якщо кохана іноді ображалася на хлопця, він наступного ж дня приходив із оберемком квітів. Коли їхав з роботи додому, завжди бодай щось купував для донечки.

Був дуже непосидючим, постійно вигадував якісь цікаві поїздки – вони з Оксаною встигли багато де побувати в Західній Україні й за кордоном.

Бойові побратими розповідали, що Зорік навіть у найскрутніші моменти залишався оптимістом, умів усім підняти настрій. Був великим жартуном. Друзі згадують такий випадок. Коли тримали лінію оборони, їх почали обстрілювати «Гради». Зорян вийшов надвір, знайшов маленьку котячу миску, набрав у неї води і сів ноги мити. Хлопці кричать: «Зоряне, тікай у підвал – обстріл», а він відповідає, що вже п’ять днів берці не знімав і йому треба ноги помити, хай стріляють. Так, жартуючи, морально підтримував побратимів.

«Надзвичайно веселий, – пригадує Анатолій Березюк. – Пам’ятаю, на полігоні: чи в магазин підскочити, чи шашликів зварганити, чи щось допомогти – Зорік ніколи не відмовить, завжди пристане до гурту».

«Мені тут дуже добре»

Невдовзі після загибелі воїн наснився своїй бабусі, промовив: «Скажіть мамі, хай не плаче. Мені тут дуже добре».

«Коли я дізналася про його смерть, – крізь сльози говорить Христина Білінська, – нічого не хотіла – лиш тікати десь далеко в ліс».

Донечка тепер часто запитує маму, де тато, каже, що сумує за ним, питає, чому у всіх є тато, а в неї нема… Оксана пояснює: «Тато на небі. Біля Боженьки. Тепер він наш ангел-охоронець».

Наталя МОСТОВА