Днями виповнюється три роки, як міським головою Івано-Франківська є «свободівець» Руслан Марцінків. За цей час він розвинув бурхливу діяльність і запровадив чимало змін у місті. Про найважливіші з них, свою команду, любов до пенсіонерів, виконання передвиборчих обіцянок та багато іншого – в інтерв’ю мера «Галицькому кореспонденту».

 

– Пане Руслане, за три роки роботи міським головою ви встигли виконати менше третини своїх обіцянок, а більша частина каденції вже минула. Чому так мало?

Насправді, я багато обіцяю. Щовівторка у нас відбувається оперативна нарада, і я там багато обіцяю. Хоча не можу сказати, що мало виконую. Більшість моїх обіцянок – у стані виконання. Не сказав би, що це поганий результат.

В інших міських голів просто немає такої відкритості й можливості спілкуватися, зокрема таких оперативних нарад. Зрештою, я надзвичайно публічний, і це теж накладає відбиток. А ще я – максималіст. Багато хочеться зробити вже і відразу. Але те, що більшість обіцянок – на стадії реалізації, вважаю непоганим. І якщо третина з них виконані, то це вже позитив.

– Одна з ваших обіцянок – прозорі двері у кабінетах чиновників. Знаю, що кілька таких дверей зробили, але мало…

Наприклад, моє приміщення не дуже надається до цього. Але, скажімо, у фінуправлінні зробили, на першому поверсі міськвиконкому теж є прозорі двері.

– Але у фінуправлінні зробили не в керівника, а у простих чиновників з обмеженими повноваженнями. Так, наче на відчіпного.

Я вважаю, що прозорі двері мають бути скрізь, особливо там, де є контакт з людьми. До цих працівників приходять бухгалтери з інших підрозділів. У наших комунальних установах працює приблизно 800 бухгалтерів, кожен має свого куратора, відтак прозорі двері там потрібні.

– І будуть ще десь прозорі двері?

Будуть! Можливо, і в мене. Адже моя мрія – виїхати з цього приміщення.

– Куди?

Або в Ратушу, або на локомотиворемонтний завод. Як на мене, в ідеалі це мало би бути одноповерхове приміщення.

– Одна з нових обіцянок – будівництво пам’ятника жабі. Це було продумано наперед чи це прикол, за який вчепилися журналісти?

Ми повинні відходити від виключно традиційних пам’ятників. Звісно, вони повинні бути, але мають бути й символічні речі. У багатьох містах є такі пам’ятники, наприклад, в Києві чи Бердянську. Вважаю, що це хороша ідея. У своїй діяльності я часто зустрічаюся з українською «жабою». Наприклад, люди можуть писати заяву через межу сусіда. Треба висміювати такі речі… Наразі мені цікаво, які будуть проекти подаватися на конкурс.

– У стінах МВК багато чиновників з команд попередніх міських голів, а багато прийшли з вами. Чи вдається їм працювати як єдиний механізм?

Головне – це ядро команди.

– Маєте на увазі людей, які прийшли з вами?

Зазвичай так і є. Приходить команда людей, щоб реалізувати ту передвиборчу політику, яку ми обіцяли. Але багато у мене і тих, хто працював у команді мого попередника Віктора Анушкевичуса, а дехто тут працює ще з часів Зіновія Шкутяка. Я не бачу в цьому проблем. Сьогодні з команди Анушкевичуса в мене працює два заступники – Вікторія Сусаніна і Богдан Білик, начальник юридичного відділу Надія Кедик. А бухгалтер виконкому прийшла сюди ще за Тайліха. Якщо людина на своєму місці, то чому б ні.

– Один з ваших заступників Олексій Кайда поїхав займатися президентськими виборами, і нічого не завалилося. Може, вам не треба заступників?

Олексій Петрович – у творчій відпустці. На даному етапі ми розподілили обов’язки, якими він займався. Вікторії Сусаніній ми дали курувати ще й архітектурні питання. Я вважаю, що це правильно. Заступник не може керувати тільки одним фінуправлінням, він має мати два-чотири напрямки. А Миколі Вітенку ми розподілили земельні питання.

А те, що Кайда пішов у відпустку, не є зле. Гірше би було, якби він не брав офіційну відпустку і працював би не на повну силу у виконкомі.

– А як це можна піти на півроку у відпустку?

Він пішов у декретну відпустку. Зважаючи на те, що його дружина народила, він має право. Крім того, він – учасник бойових дій, теж там є певні нюанси. А ще він зараз має захист кандидатської дисертації. Тобто у нього наклалося кілька питань.

– З часів попереднього міського голови Віктора Анушкевичуса пам’ятаю, що його перший заступник Зіновій Фітель був великою політичною фігурою. Натомість сьогодні перший зам – людина в тіні: не видно і не чути. Ви не вмієте делегувати обов’язки чи нема кому їх делегувати?

В першу чергу, в цьому немає необхідності. Я майже завжди на роботі. Міську раду в основному представляє міський голова, він відповідає за все і за всіх. А заступники мають 20-30 обов’язків. Надзвичайно важливо, щоб люди працювали у своєму напрямку.

Щодо Фітеля, то він дуже часто виконував функції міського голови, тому він був на видноті. У нас більш чітко все розподілено. Крім того, якщо Фітель відповідав за будівництво, архітектуру, то в нього були інші повноваження. Микола Іванович же відповідає за комунальні питання. А зважаючи на те, що є сильні керівники департаментів на кшталт директора департаменту житлової, комунальної політики та благоустрою Михайла Смушака, то є диверсифікація. Смушак може і сам представити департамент, начальник управління капітального будівництва Роман Галіпчак теж може представити. Може, він не такий публічний, як Смушак, але працювати у своєму напрямку йому вдається.

– Ваша фраза про те, що ви пропонуєте Марії Козакевич очолити департамент містобудування, архітектури та культурної спадщини, була сказана зопалу і на емоціях?

Я зараз не розумію огульної критики у свій бік від родини Козакевичів. Вони ведуть опозиційну діяльність, і тепер я би не зміг спрацюватися з тими людьми. Але на той момент я дійсно пропонував через патронатну службу призначення, та вона відмовилася. Вона захотіла піти на відкритий конкурс і замість керівника департаменту містобудування Ореста Кошика, а ми їй пропонували очолити відділ охорони культурної спадщини. Ми розглядали тоді пропозицію, щоб вона пішла на посаду Володимира Ідака, роботою якого ми не задоволені і вважаємо, що тут можна було б значно ефективніше працювати.

Загалом у нас зараз відбудуться зміни у цій галузі. Головний архітектор Дмитро Нижник з 1 грудня звільняється.

– Будете шукати іншого?

Так. Поки що тимчасово виконуватиме обов’язки Артур Прокіпчук, а далі будемо шукати. Основна проблема, що не дуже хтось хоче йти. Хоча з деякими молодими і креативними архітекторами я веду переговори.

І ще одне. Важливо, що курувати цей напрям пішла Вікторія Сусаніна. І я прислухаюся тепер до неї. Вона відповідає переді мною і радить, кого вона хоче бачити на тій чи іншій посаді. Якщо вона сказала, що їй легше працювати з Олегом Семківим, а не з Тарасом Рибаком, який до нього очолював управління з питань ДАБІ, то ми на це пішли. Якщо вона сказала, що їй з Нижником важко працювати, то він пішов геть. Я звик довіряти своїм заступникам і мушу враховувати думку людей. Бо який би ти гарний не був, ти нічого не зробиш без команди.

Хоч я і не хотів на цьому етапі різких рухів, зважаючи на процеси, які відбуваються з генпланом. Зараз дуже багато було зав’язано на Орестові Кошику, і його позиція мені подобається. Навіть взяти останнє питання по озеру, де є рішення суду видати підприємцю містобудівні умови та обмеження. Незважаючи на те, що Кошик отримав штраф і може отримати ще один, він тримає позицію. Не знаю, чи інші тримали б позицію у таких умовах, коли йде тиск з боку різних структур на департамент. Я вважаю, що Орест Кошик – надзвичайно порядна людина, і він на своєму місці. Можливо, йому бракує досвіду для такої посади, але це приходить з часом. Підстав не довіряти Кошику в мене немає. Так, я йому дорікаю, що деякі речі він робить не так, як би мені хотілося, але на той момент, коли ми його призначали, інших охочих не було.

– А є такі речі, які ви відмовилися реалізувати? От обіцяв, а потім прийшов, побачив, що обставини склалися не так, і передумав виконувати?

Вся наша програма є на сайті міськвиконкому, заходиш і шукаєш «Івано-Франківськ – місто для життя». А там насправді наша передвиборча програма. Кожен мешканець може зайти і глянути на неї. Ми нічого не вдосконалювали і намагаємося її виконувати. Хотілося б, звісно, зробити більше.

От щодо утеплення будинків хотів би більше виконувати обіцянку. Воно робиться, але чомусь активніше серед мешканців пішла програма з заміни вікон і дверей, ніж з утеплення самих будинків. Це тому, що пластикові вікна зробити дешевше. Скинутися по 200-300 грн. легше, ніж утеплити будинок, коли треба зібрати по 2500-3000 грн. з квартири.

Також є проблема з реалізацією програми котелень на щепі, в якій заплановано будівництво трьох котелень. Одну ми побудували на вул. Тролейбусній, а ще планували на вулицях Симоненка і Дорошенка.

Окремо в нас була брошурка про дороги і двори. На 70% ми виконуємо роботи саме у тих дворах та на тих вулицях, де обіцяли. Є певні проблеми, але цього року 18 дворів вдалося відремонтувати. І щороку ми такий темп зберігаємо.

Ми обіцяли робити більш пішохідне місто – ми це робимо. Можливо, не так, як би хотілося, але на прикладі площі Міцкевича – вулиці Лесі Українки, люди вже звикли, що там не треба їздити. Нічого не сталося після того, як площа стала непроїзною, ніхто не вмер. І сьогодні, хто приїжджає в місто, – в захваті від цього місця.

– Децентралізація. З ким би місто могло об’єднуватися?

Чинний закон не є сприятливим для створення ОТГ. Проблемою є те, що до території міської ради входять п’ять сіл. Це добре, бо вони розвиваються, мають бюджети і багато роблять. Але, зважаючи на це, ми не маємо меж з іншими селами Тисменицького району і не можемо з ними об’єднуватися. От ми хотіли об’єднатися з Підпечарами, але вони не мають з нами межі, а тільки з Угорниками і Микитинцями. А по закону ми маємо мати хоча би метр межі.

Найбільш реальне об’єднання – з Чернієвом і Березівкою. Ми ведемо переговори. Березівка веде їх охоче, а от Черніїв – не дуже. Хоча в перспективі всі населені пункти виграють. Можливо, буде прийнятий закон про міські агломерації, коли 30-кілометрова зона буде приєднана до міста, але при цьому повноваження сіл та селищ буде збережено. Глянемо, може, вибори президентські чи парламентські щось змінять.

– Для чого у Хриплині купувати землю, якщо після об’єднання земля й так буде?

А ви думаєте, що у Підпечарах є вільна земельна ділянка на 10 гектарів? Ми хочемо зробити індустріальний парк. Тому що інвестор приїжджає і каже: дайте мені 10 гектарів, а ми відмовляємо, бо нема.

– Який конкретно інвестор приїжджав і ви йому відмовили, бо не було землі?

Зокрема, фірма «Hеad», яка робить спортивне обладнання. Вони хотіли 10 гектарів, у нас не було, і вони знайшли землю у Вінниці. А ще компанія «Flex», яка налагоджує правильно виробництво, це глобальний гравець. Вони були в Хриплині, на Арматурному заводі і на ВО «Карпати». Але хотіли 10 гектарів з комунікаціями.

– Чому територію на вул. Промисловій ви бачите під забудову, а в Хриплині вирішуєте купувати землю під інвестора?

Я вважаю, що виробництво має бути на околиці, і це має бути окрема зона. У Хриплині формується така зона. І якщо буде ще одна зона, і ми залучимо інвестора, то буде великий плюс.

– Ви возите пенсіонерів у табір «Лімниця», як Олександр Шевченко возив у «Буковель». Тільки він возив за свої гроші, а ви – за бюджетні. Не вважаєте це підкупом виборців?

Ідея – в тому, щоб не відвезти в «Лімницю» і нагодувати, а зробити так, щоб вони гарно, емоційно провели час. Перед тим, як впроваджувати цю програму, ми пробували декілька методів. Вважаю одним із здобутків те, що ми розробили цілу систему відпочинку. У нас зараз є курси навчання ІТ-технологій, щонеділі організовуємо танці в парку для старших людей, є картка іванофранківця, і тепер – табори. Чесно кажучи, коли ми пробували, то я не знав, чи вони добре сприймуть тематичні дні, які ми робимо у таборі. Але люди у такому стані, що їм це треба дуже. У багатьох – діти за кордоном.

– А ефективність використання коштів?

Ми й так утримуємо цей табір, обігріваємо. І використати його в той час, коли там не відпочивають діти, не є зле. Ми з вами будемо такі теж. Хтось нам теж руку протягне або не протягне. Це залежить від нас. Це бумеранг. Для мене найважливіше – це очі й емоції старших людей. І якщо їхні діти – за кордоном і не дбають за них, то це має робити громада. Є також діти з кризових сімей. Якщо не дбають батьки, то це робить громада. Іншого шляху немає.

– Це тільки для самотніх?

Ми не обмежуємо, але переважна більшість – так.

– Знаю, що пенсіонери приходили у соцзахист, а їм відмовляли, не брали у табір. Як проходить відбір? Бо в місті побутує думка, що він відбувається непрозоро.

Охочих була надзвичайно велика кількість. Соцзахист реєструє заяви, і, відповідно до черговості, люди їдуть. У мене є бажання всіх відвезти. Але була можливість зробити тільки чотири зміни. Навесні відновимо табір, і ті люди, які написали заяви й хотіли поїхати, поїдуть. Щоб провести це якісно, треба залучити велику кількість людей. Наприклад, перукарі їхали з училища, які робили зачіски, чи викладачі з йоги. Ми не просто веземо і годуємо, ми робимо акцент на програму, спілкування. У нас вже є, як мінімум, 150 заяв.

– Підсумовуючи три роки своєї діяльності, скажіть, чим ви найбільше пишаєтеся? Що ви змогли, а іншому б не вдалося?

Я, по-доброму, авантюрист. Думаю, що ніхто з колишніх мерів не ризикнув би будувати міст, перекривати площу Міцкевича – вулицю Лесі Українки, робити Вовчинецьку чи реконструювати міське озеро. Я готовий прислухатися до ідей, які йдуть від команди, якщо бачу, що ідея добра. А основне в моєму успіхові – це те, що місто змінюється. У кожній галузі у нас є добрі здобутки. Більші чи менші, але рух йде вперед. Ніхто не може сказати, що у нас не ремонтуються дороги і тротуари, не будуються велодоріжки, не реконструюються парки і сквери.

Я гордий з того, що підтримав реконструкцію парку імені Шевченка. Міцкевича-Лесі Українки теж є успішним проектом, такі проекти треба робити. Я гордий з того, що ми підтримуємо галузі, що у нас нема скорочень медиків чи освітян. Ми вчасно виплачуємо зарплати і купуємо обладнання. Звісно, мені б хотілося більшого, але все ж таки у цьому напрямку є рух.

Ми відновили футбольний клуб «Прикарпаття». Звісно, тут можна критикувати, але команда була в Другій лізі, а тепер – у Першій. І ми ставимо завдання, щоб боротися за Прем’єр-лігу. Це теж вважаю здобутком.

Незважаючи на різну критику, місто розбудовується. Маю можливість їздити по Центральній Україні і порівнювати – там міста не розбудовуються. Ми, живучи у своєму середовищі, не бачимо, що наше місто – динамічне, живе реальним життям, на відміну від інших. От візьміть сусідні Чернівці і порівняйте з Івано-Франківськом. Навіть такі дрібні речі, як розмітка, зупинка, підсвітка, острівці безпеки, світлофори. Це, здається, дрібниці, але вони змінюють місто: 50 зупинок, 20 світлофорів, 40 освічених пішохідних переходів. Можливо, цього й недостатньо, бо є критика. Але ми її враховуємо, хоч, може, і не на всі сто відсотків.

Ми і з транспортом почали рух, хоч це нелегко. Основна причина – в тому, що концерн «Богдан» не виконує зобов’язання. Він мав до 1 вересня поставити нам 24 автобуси. Ми вже гроші заплатили, а вони все одно не постачають. Вони, дай Боже, щоб до Нового року 12 машин нам відправили. Ми можемо судитися, а можемо змиритися. Наразі чекаємо і шукаємо інші варіанти, де купувати автобуси.

Розмовляла Тетяна СОБОЛИК