Народжений у Парижі, француз з українським корінням Кирило Горішній вже 12 років живе в Україні і не хоче нікуди переїжджати. Історик за фахом, фотограф за покликанням, він започаткував кілька унікальних проектів з промоції української культури. Один з них – перший український комікс за повістю Івана Франка «Герой поневолі» вже встиг стати сенсацією на книжковому ринку України. Зараз Кирило готує альбом гуру української фотографії Миколи Сеньковського, який захоплювався Гуцульщиною 20-30-х років, та альбом давніх фото станиславівського майстра Юліана Дуткевича.

 

– Кириле, як виникла ідея зробити комікси за Франком? Для українців це нетиповий жанр.

 

У Франції, де я виріс, культура коміксів і графічних романів дуже розвинена. Я відчув певний брак цього. Для мене комікс – це цікавий спосіб подати історію та літературу. Мене в діаспорі в Парижі постійно змушували любити Франка і Шевченка, і я розумів, що вони самі не читали їхніх творів. Ми просто пишаємось, що є Франко і Шевченко, вони майже ікони, але ми майже не знаємо, що вони написали. В нас усіх вдома 50 томів Франка, але хто їх читав? Я тримав їх в руках, але не мав охоти читати. Я не критикую цю колосальну роботу, але я подумав, може, варто по-іншому це популяризувати? Я живу у Львові, а Франко про Галичину пише. Мені подобаються його погляди і цінності, хотілося поекспериментувати і по-новому подати Галичину.

 

– Роман «Герой поневолі» практично невідомий. Чому саме його ви обрали для проекту?

 

Навмисне. Не хотіли брати «Каменяр», вибрали те, що не всі знають, що є поза шкільною програмою. Для коміксів не можна брати нудний твір. Потрібне щось динамічне. Це роман про Львів, а довкола Лемберга сьогодні є певний міф. Мало хто знає його історію, він просто став популярним як туристичне мультикультурне місто, а відповідно, і мультиконфліктне, про що ми часто забуваємо. З художником Міхаєм Тимошенком ми занурились в ту епоху, яка була для нас візуально цікава. Нам було цікаво відродити Львів тих часів, коли ще Полтва текла.

Кирило Горішній демонструє рідкісне фото М.Сеньковського, знайдене на аукціоні у Франції

– Як так сталося, що перший український комікс зробили румун і француз?

 

Нас об’єднав інтерес до української культури. Коли в мене виникла ідея коміксу, я спочатку хотів його зробити з франківським художником Сергієм Костишиним, але у нього потім забракло часу. А Міхай якраз мав час. Він приїхав з Румунії 12 років тому, закінчив академію мистецтв у Львові. Він вчився у відомого графіста Богдана Сороки. В Україні насправді мало хто готовий робити таку роботу, а ми хотіли це робити дуже серйозно. Це відповідальність. Я бачу, як, наприклад, на тему Гуцульщини дуже часто фантазують і подають недостовірну інформацію, це несерйозно. З нашою історією пов’язано багато фантазій.

 

– Яких, наприклад?

 

Розчарую українців, але аеропорт Орлі у Парижі ніяк не пов’язаний з Пилипом Орликом. А щодо гуцулів, то дуже часто пишуть, наприклад, що це кептар чи вишиванка з Космача, а це насправді Жаб’є.  Або пишуть, що це Онуфрій Манчук, а це зовсім не він.

 

– Події у коміксі починаються в 1848 році, невже малюнки правдиві?

Так. Ми не хотіли малювати будь-що, хотіли відтворити реальність Львова того часу. Я дуже ґрунтовно досліджував цю епоху за допомогою істориків. Ярослав Грицак багато радив. Ми з Міхаєм просто божевільно ставились до проекту, коли починали вишукувати кожен фрагмент у старовинних гравюрах і фотографіях, де видно, як люди між собою віталися, як одягалися поляки, євреї, австріяки, гусари з Угорщини… З літографій, які позичили в колекціонерів, побачили, що було дуже багато собак, жебраки біля церкви. Дізналися, де точно були мости над Полтвою, як виглядали будинки, яких сьогодні вже немає. Графіку зробили чорно-білою, щоб вона мала мистецький вигляд, а не нагадувала попсу.

 

– Як знайшли фінансування для коміксу?

Книгу видало скромне видавництво «Леополь», яке я створив. Воно маленьке, видаємо лише якісні проекти зі своєрідною автурою. Це зовсім не “А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га”. Міхай просто довіряв мені, бо я не мав можливості заплатити йому наперед, тільки від продажу. Він погодився. Книжка купується, я йому плачу. Продаємо цю книжку також у діаспорі у Франції та Бельгії.

 

 

– Розкажіть про себе. Як ви опинилися в Україні?

 

Мої дідо і баба були з Львівщини та Перемишля. Вони емігрували на Захід у пошуках роботи. Мої батьки вже народились у Франції і були французами українського походження. Я також француз, бо я там народився і виріс, але серцем – українець. Мені передали любов до України, але то така романтична любов, бо дідо з бабою вже не жили в Україні, а батьки повторили, що дідо з бабою говорили. Потім це повторив і я. Потихеньку втрачався доступ до реальності, як люди живуть в Україні сьогодні, я не знав. В діаспорній культурі Україна – це вареники, гопак – це релігія, там всі суперові танцюристи. Я був дуже розчарований, коли в Україні був на весіллі і готовий був показати своє вміння танцювати, а ніхто не танцює гопак.

Коли дідо помер, я зрозумів, що недостатньо уваги приділяв тому, що він розповідав про Україну. Я хотів бавитися у футбол з французькими друзями, а не сидіти зі старшими і слухати про політику, Франка чи Шевченка У 18 років я почав цікавитись історією свого діда і потім, коли помер Чорновіл, я захотів зробити розслідування і з’ясувати, чи це не було замовлення. Я тоді писав дисертацію про українських дисидентів у Сорбоні, де вчився на історика. Сорбона – назва престижна, але справді добрі університети є в Америці.

 

Комікс «Герой поневолі» припав українцям до смаку

– А чого вам бракувало в Сорбоні?

 

Серед професорів там панують настрої марксисму-ленінізму. Мені тоді було не реально досліджувати свою тему. Я старався хитрувати і приділяв більшу увагу таким дисидентам, як Леонід Плющ, таким інтернаціоналістам, які приділяли увагу національним питанням, але вважали себе комуністами

 Потім я отримав стипендію, щоб вчитися в Гарварді, на два-три місяці. Там моїм викладачем був Ярослав Грицак. Він запропонував мені викладати французьку мову в Українському католицькому університеті у Львові і водночас продовжити свої дослідження в Україні. Я так і зробив. Водночас я захопився фотографією і почав фотографувати різні міста і села, зокрема Львів. Одне фото потрапило до мистецтвознавця у Києві, який запропонував виставлятися у Французькому інституті при посольстві Франції, з яким він мав контакти. Це була моя перша виставка у житті.

 

– Коли з’явилося відчуття, що хочеться залишитись в Україні?

Якраз у той час. Після виставки я почав шукати різні можливості залишитись. Отримав посаду директора Французького центру у Львові при університеті. Почалася Помаранчева революція. Я поїхав у Київ і там працював як фотограф. Там зустрівся з дівчиною Христиною, яка стала моєю дружиною. Коли в мене закінчився контракт для посольства, я вже не хотів їхати у Францію після того, як тут пережив революцію і закохався. Я зрозумів, що у мене буде депресія у Франції. Я спробував працювати як фотожурналіст для міжнародних агенцій, знімаючи в Україні. Після чотирьох років мені набридло знімати ті самі теми: Чорнобиль, Юля Тимошенко, Віктор Пінчук… Я тоді почав особисту серію про українців, які живуть між Сходом і Заходом, але в різних середовищах. Всі позують в центрі кадру. І звичайні люди, і олігархи. Лише одяг і фон нагадували про соціальну різницю між людьми. Метою було показати різних людей з різних середовищ, що вони всі в принципі однакові і вони всі громадяни однієї держави, тому не має бути привілеїв для окремих людей.

 

– Femen також, мабуть, знімали?

 

Так, і це набридло. В пресі хочуть показати тільки бідність українців, діаспорі цікаві лише вишиванки. Хотілося показати щось глибше, душу цієї країни, регіональні особливості, а не тільки те, що сенсаційно звучить. Я вирішив припинити співпрацю з агенцією, коли журнал “Newsweek” замовив портрети сумних українців. Це вже була проституція заради грошей показувати лише одну сторону і брехати, бо українці були і сумні, і веселі. Тоді я вирішив робити лише те, що мені подобається. Я почав знімати Гуцульщину, село Космач.

 – Чого вам бракує в Україні, крім коміксів?

Барної стійки в ресторанах та кав’ярнях, де можна спілкуватися і знайомитись з людьми, незважаючи на їх статус. В Україні чомусь все поділено, кожен окремо сидить і не має можливості спілкуватися з сусідами. З іншого боку, українці щедріші і відкритіші. Це добре видно у поїзді. У Франції кожен сидить з блютусом чи планшетом. А в Україні мені важко доїхати до Києва, всі хочуть спілкуватися, наливати.

 

– Чи була якась критика на вашу книгу-комікс?

Вчора на презентації один пан сказав, що Франко – занадто серйозна тема для коміксу. Я розумію. Що він мав на увазі. Культура коміксу в Україні не розповсюджена. Це не означає, що комікс – це жарт, насмішка. Той пан також мав на увазі, що ми могли просто використати якісь елементи історії, як це часто роблять у туристичних цілях. У Львові повно такої кічухи, такого типу сувенірів. 

 – Кічухи повно по цілому світу.

Так. Особливо там, де розвивається туризм. У Франції Сен-Жермен-де-Пре це також вже не той Сен-Жермен, де збиралися Сартр і Гінзбур, де жила французька богема. Там сьогодні сувенірні магазини і кебаби продають. Коли я був ще хлопцем, ми ходили в українську церкву в Сен-Жермен. В тому районі живуть заможні люди, в тому числі там жив Серж Гінзбур. Я часто бачив, як він там гуляв з собакою у неділю. Так само і Жан-Поль Бельмондо. Для українців, які приїхали у Францію нещодавно, Бельмондо і П’єр Рішар були культовими зірками і коли вони бачили, як Бельмондо по вулиці гуляє, кричали зі своїм акцентом «Жан-Поль Бельмондо!» Він сміявся, але переважно не звертав увагу. 

 – У вас є цілий альбом про Космач

 Так багато їздив туди. Поселився у людей, познайомився майже з цілим селом. В подяку людям дарував їм фотографії. Кожен раз, коли вертався до Львова, у мене був шок, бо то був цілком інший світ. Я не лише хотів показати, як Космач виглядає сьогодні, а й його історію. Ходив по хатах і збирав старі фото Космача. Я показував людей, як вони живуть. Мені смішно дивитись на фотографії, як, наприклад, гуцули в кузні працюють вдягнені у вишиванки. Люди носять вишиванки лише на свята. Я знімав, як є. Хати з сателітарними антенами, хлопців, убраних в «Адідас». Виставка вийшла досить колоритна і мала успіх в Європі. Я й сьогодні продовжую знімати у Космачі і збирати старі фотографії звідти. 

 

– Всі знають легендарне фото Сеньковського «Стара гуцулка» з люлькою, але в інтернеті доволі мало його світлин. Звідки ви берете матеріал для альбому?

 

З ідеєю видати альбом до мене звернувся син Миколи Сеньковського Юрій, який мешкає у Львові. Але робіт Сеньковського у сімейному архіві залишилось мало, їх знищили кагебісти. Я шукаю фото в архівах, приватних колекціях, на аукціонах. Готуємо альбом до форуму. Фото старої гуцулки не є рідкісним, воно є у кількох колекціях. Ось справді рідкісне фото гуцульської пари я знайшов на аукціоні у Франції. Писало щось на зразок «Зеньковські» і ніхто його не знайшов.Також ми готуємо альбом Юліана Дуткевича, який мав ательє у Станиславові та Коломиї. (Перша фотовиставка у Коломиї відбулася у 1871 році. На ній були представлені роботи Ю.Дуткевича – авт.) Його фото є лише в колекціях, доводиться багато зустрічатися з колекціонерами у Франківську та Коломиї.

 

P.S. Завершивши розмову, Кирило Горішній набрав чийсь номер. “Алло! Це Француз Кирило. Можемо зараз зустрітись?” Того дня мав ще кілька зустрічей з франківськими колекціонерами. 

Спілкувалась Наталка ГОЛОМІДОВА