До 150-річчя з дня народження митрополита Андрея Шептицького  

…Не потоком шумних і галасливих фраз, а

тихою і невтомною працею любіть Україну.

Андрей ШЕПТИЦЬКИЙ

  У радянські часи комуністична влада постійно оббріхувала ім’я цієї видатної особистості, створювала довкола неї чимало вигаданих стереотипів і міфів. І це не дивно було в атеїстичній країні, де людям ще з дитячого садочка намагалися прищепити неприйняття Бога і ненависть до українського націоналізму. Вчили, що релігія – це «опiум для народу», вигадка священиків, а сама людина походить буцімто вiд мавпи. У школі на стінах висіли карикатури на Святiшого Отця Папу Римського, наших українських митрополитів Андрея Шептицького, Йосифа Слiпого та iнших, яких називали унiатами i зрадниками народу. Школярі все це бачили, читали про це ще з першого класу, тож батькам треба було докласти великих зусиль, аби переконати власних дітей, що то все неправда, що вчителi учням зумисне так пояснюють. І самі батьки мусили остерігатися виказувати оточенню свої погляди. Бо, скажімо, на роботi за кожним працівником стежив таємний агент, який доносив про його «неблагонадійні» розмови у КДБ (див.: трилогію В. Романюка «Богові і Україні» про історію українського народу та його Церкви). Нині для дослідників очевидно, що одним із визначальних чинників започаткованого процесу національного відродження в Галичині першої половини ХХ ст. була Українська Греко-Католицька Церква й велику роль у цьому процесі відігравав її глава – митрополит Андрей Шептицький. Він очолював Галицьку митрополію 44 роки – з 21 жовтня 1900-го до 1 листопада 1944-го. Крім того, був іще членом австрійського парламенту, віце-маршалом Галицького сейму, членом Української Національної Ради (1919), Наукового товариства ім. Т. Шевченка, почесним членом «Просвіти» і «Рідної Школи» та ще багатьох організацій і товариств, засновником та фундатором Українського національного музею у Львові, добродійником народної лічниці, бурс, шкіл, сиротинців, утримував десятки студентів у закордонних університетах та місцевих вищих школах, допомагав письменникам, митцям, інвалідам… Пастирська діяльність Андрея Шептицького збіглася з найскладнішим періодом нашої національної історії: останні роки існування і розпад Австро-Угорської імперії, трагічна доля Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), тяжка польська окупація, жахливий сталінсько-гітлерівський терор. Але навіть у тих умовах він зумів зробити для нашої Церкви та національного розвою стільки, як ніхто з релігійних діячів України ні до, ні після нього. «Духовний глава українського народу», «будівничий нації», «князь української Церкви», «український Мойсей» – такими високими словами нарекли Шептицького історики, які наголошували на його винятковій ролі в національно-історичній ситуації впродовж усього його 44-річного перебування в резиденції митрополита Галицького. Дослідження освітньої діяльності сестер василіянок переконливо свідчить про те, що владика Андрей Шептицький зробив вагомий внесок у формування духовності молоді. З того часу, як духовний архіпастир українців-католиків, нащадок українського боярського роду став 1899 року станиславівським єпископом, він одразу ж акцентував увагу на шкільництві й вихованні молоді.

Брат Андрей. Добромиль, 1893 р.

Ще за свого василіянського монашого життя брат Андрей розпо­чав позамонастирську діяльність, а саме місіонерську працю василіян се­ред народу, який горнувся до надзвичайного місіонера, щоби послухати його. З ініціативи Шептицького було засновано друкарню та видавництво релігійного часопису «Місіонар». Як комісар для справ жіночого Чину сестер василіянок і Згромадження сестер служебниць ігу­мен Андрей Шептицький проводив корисні реформи обох чернечих спільнот. Останнім монастирським становищем ієромонаха Андрея була професура догма­тики у богословській школі отців василіян. Саме на цьому становищі в 1899 р. Папа Лев XIII іменував його Станиславівським єпископом. Молодий владика відразу закупив землю для побудови духовної семінарії та заснував велику бібліотеку. 1901 p. новоіменований митрополит у львівському храмі св. Юра, побу­дованому владиками з його роду, у своїй привітальній промові представив себе своїм вірним словами: «Коли я обіймаю становище руського митрополита, то я ним хочу бути і ним буду». Цих слів митрополит Андрей твердо дотримався до кінця свого життя. Від першої хвилини давав конференції вихованцям, розмов­ляв з ними разом і поокремо, вишукував талановитих і готових виїхати на вищі студії до Рима, Відня, Інсбрука або Фрайбурга. Щед­ро допомагав не тільки грошима, а й книжками. Посіяне Великим митрополи­том зерно заповідало велике жниво. Як посол до Галицького сейму і член Палати панів австрійського парламенту митрополит Андрей бере активну участь у політичному житті. Тоді протягом кількох років у Галицькому сеймі інтелігенція вела боротьбу за те, щоб у Станиславові була державна українська гімназія. Заснування її підтримали на засіданні сеймової комісії лише чотири депутати (Шептицький, Барвінський, Крамарчик, Роттер) із дванадцяти… 5 квітня 1900-го до сейму через посла Андрея Шептицького звернулося з цього приводу і Наукове товариство ім. Т. Шевченка. 17 січня 1902 року під час аудієнції у цісаря Франца Йосифа І Шептицький порушує питання про відкриття українського університету у Львові. Він став також покровителем митців, науковців, студентів і речником християнського екуменізму, заснував у Львові Національний музей. Митрополит Андрей Шептицький докладався до розвитку чи не кожної суспільної галузі, мав величезний вплив на духовність свого народу. 1906-го він вирішив готувати масове паломництво галичан на Святу Землю. Це було справжнє свято, адже вперше в історії України до Єрусалима вирушало понад півтисячі паломників різних соціальних станів та з різних куточків Галицької землі. Більшість із них становили селяни, були, звичайно, священики та їхні дружини, ремісники, службовці, інтелігенція. Серед них також були станиславівський художник Модест Сосенко та відомий український співак Олександр Мишуга.

Митрополит Андрей (сидить другий ліворуч) серед редемптористів у василіанському монастирі.

Андрей Шептицький одразу взявся за оновлення духовної освіти та реформування чернецтва. Відвідав також низку країн для підтримки українських національних громад у них (зокрема, за його клопотанням 1912 р. створено Єпископство Філадельфії у США для українських емігрантів), налагодив контакти з інонаціональними греко-католицькими Церквами (російською, білоруською). Скликані за його ініціативою ще перед Першою світовою війною богословські з’їзди та конгреси – з метою зближення зі слов’янськими Церквами – продовжувалися аж до 1939 р. Митрополит Андрей плекав ідею відродження унійної Церкви у формі українського патріархату з підпорядкуванням Риму, але щоб єпископи були залежні лише від українського патріарха. 1914 року, після вбивства в Сараєво спадкоємця престолу, спалахнула Перша світова війна (1914-1918). Росіяни вже знали, що Шептицький був українським патріотом і навіть благословив прапор Українських січових стрільців, які сформувалися як військовий підрозділ для боротьби за Українську незалежну державу. Тож цілком закономірно, що як тільки російські війська 1914-го окупували Львів, царська охранка 19 вересня того ж року заарештувала митрополита і вивезла його спершу до Москви, а згодом – до монастирської тюрми в Суздалі, відтак до Курська, Ярославля… Приводом для арешту була його проповідь у церкві Успіння Пресвятої Богородиці на вулиці Руській у Львові. Він сказав, що ми, греко-католики, є теж православними, але наше православ’я – церковне, основою його є єдність Церкви зі Святішим Отцем Папою Римським; натомість православ’я, яке принесли російські війська до Львова, є православ’ям «казенним», яке базується на світській, державній владі Російської імперії. Після цих слів митрополита Андрея заарештували, бо в них побачили загрозу для російської імперської ідеології. Тоді розпочався страдницький шлях Андрея Шептицького як царського в’язня. Для нас залишається історичною загадкою, хто був цим доброчинцем, який допоміг митрополитові Андрею вижити як ізольованому царському в’язню? До наших днів дійшла унікальна реліквія, яка може пролити трішки світла на цю історію. Це ікона, підписана митрополитом Андреєм якраз у період його курського ув’язнення. Своєю рукою слуга Божий написав: «Курськ. 27.12.1914 р. Андрей Шептицький дорогому Івану Алєксєєвічу на пам’ять. Митрополит».

Ікона, підписана митрополитом Андреєм Шептицьким Івану Алєксєєвічу. Курськ, 1914 р.

Із заслання митрополит Андрей, який перебував на той час уже в Петербурзі, після Лютневої революції 1917-го, у квітні, надсилає листа до Національної Ради зі словами вітання з приводу зачатків державного руху в Україні. А єпископ Нiкон того ж 1917 року стосовно арешту митрополита Андрея Шептицького та інших представників галицького духовенства царськими військами писав: «Ми знеславили Росiю перед свiтом…».

Пастирське послання 1919 р.

  У пастирському слові до української молоді глава Церкви перелічує основні чинники морально-патріотичного виховання, подає орієнтири духовного розвитку, застерігає від помилок. Співпрацю та постійний контакт митрополита Андрея з пластовим проводом можна простежити в різних пластових ініціативах і проектах. 1925 р. під табір для юнацтва митрополит Андрей подарував землю на горі Сокіл біля Підлютого. Щороку там відбувалися два-чотири табори по три-чотири тижні на переміну – чоловічі і жіночі. Митрополит також подарував землю в Остодорі під новацькі табори. Таборування поширювалось: відбувалися табори в Карпатах і на Закарпатті, водні мандрівки по Дністрі, на Волині й на Поліссі.

Нагородження митрополита Андрея відзнакою «Свастика вдячности». 1930 р.

Митрополит Андрей серед пластунів. 1930 р.

На території, яку митрополит виділив у Підлютім (біля смт. Перегінська), керівництво Пласту почало будувати «Діточу оселю ім. Митрополита Андрея Шептицького». Після заборони Пласту цю справу взяло в свої руки «Товариство опіки над молоддю» і довело будову до завершення, таким чином створивши умови для літнього відпочинку більш як 200 дітям. 1931 року митрополит Шептицький віддав для таборів санаторій в Підлютім. Це дозволило ще близько 100 міським дітям отримати повноцінний літній відпочинок. За час свого владичого правління митрополит Андрей написав більше ста пастирських листів до вірних і понад десять популярних релігійних книжечок. Мабуть, не було ні однієї важливої події, на яку б митрополит Шептицький не відгукнувся зі словом батьківської науки, нагадуванням чи осторогою, у яких говорив не тільки про релігійно-моральні аспекти життя вірних, але й про їхні національні і громадянські обов’язки. «Я так дуже хотів би обтерти сльози з очей тих, хто плаче, – потішити кожного, хто сумує, – покріпити кожного, хто слабкий, – оздоровити кожного, хто хворий, – просвітити кожного, хто темний… Я хотів би стати всім для всіх, щоб всіх спасти…», – писав у своїх посланнях Андрей Шептицький.

 Митрополит Андрей (сидить у центрі) із членами Українського Центрального Комітету.

Ліворуч від нього –  Володимир Кубійович (голова УЦК), праворуч – Василь Сімович.

Підсумовуючи багатогранну діяльність митрополита Андрея Шептицького, скажемо, що велику частину її займала праця над майбутнім українського народу – над вихованням молоді. Як монах він спеціально приділяв увагу найбільш покривдженим – сиротам і бідним. Він прагнув піднести свій народ не лише вихованням провідної його верстви, а й також поширенням фахової, ремісничої, сільськогосподарської та технічної освіти серед усієї молоді. Андрей Шептицький закликав пожвавлювати релігійно-патріотичне виховання, зокрема під час відпочинку хлопців і дівчат у молодіжних таборах серед чудової природи, владика забезпечував той відпочинок головно для найбідніших. Дбав, аби молодь мала також відповідну літературу – журнали та книжки. Митрополит Шептицький є однією з найвпливовіших, найвизначніших постатей в історії західноукраїнських земель першої половини ХХ ст. Про нього вже написано і сказано досить багато як у науково-історичних дослідженнях, так і під час обговорення його історичної ролі й духовної спадщини серед широкого загалу. На жаль, постать митрополита досі неоднозначно сприймають не лише в Україні, а й поза її межами. На заході країни, де народилась і під проводом слуги Божого Андрея розвивалась Українська Греко-Католицька Церква, його шанують як духовного провідника, мецената, культурного діяча, праведника, який в роки Другої світової війни врятував від нацистського меча сотні життів, в тому числі й іновірців. На сході ж усе ще живий стереотип митрополита, який старанно формувала радянська ідеологія: як начебто колабораціоніста, відступника, який зрадив тайну сповіді, співпрацював із фашистським режимом і в той же час декларував свою лояльність Сталіну. Епістолярна спадщина Андрея Шептицького потрапила до так званих фільтраційних фондів НКВС. Із неї там «відфільтрували» 26 томів агентурно опрацьованих матеріалів, вичленивши «антирадянську діяльність» митрополита через рік після його смерті. Так, митрополит намагався знайти спільну мову з радянським урядом, але ж не ціною якихось поступок, зради. Вже на схилі літ він посилає до Москви делегацію, до складу якої входив і його брат Климентій Шептицький. У першопрестольній їм прямо заявили: мусите добитися, щоб підпілля українських націоналістів перестало протидіяти радянській владі… Як ми знаємо, пiсля смертi митрополита Шептицького (1944) радянська адміністрація зайняла щодо Української Греко-Католицької Церкви в Галичинi вичiкувальну позицiю, бажаючи, щоб УГКЦ далi справляла враження повної змiни, яка мала б настати в нiй на релiгiйному полi, щоб вона допомагала формувати прихильнiсть населення до нової влади в часи воєнних операцiй та зростання партизанщини… Вимагали навiть прилюдних молiнь за перемогу Червоної армiї. Дозволили призначити нового митрополита. Вiдразу після цього багатьох священиків повiдомлено, що треба б подбати про добре спiвжиття з цивiльною владою, аби Церква мала змогу далi розгортати свою дiяльнiсть. З цiєю метою делегацiя священиків УГКЦ завезла до Москви 100 тис. рублiв на лікування поранених вiйськових. Новий митрополит Йосиф Слiпий (1944-1984) нагадував духовенству i вiрним про обов’язки, що накладають на християн п’ята Заповiдь Господня i Заповiдь Любовi. Та все це виявилось недостатнiм… Масовi арешти i розстрiли стали звичайним явищем, що випливало з полiтики окупацiйного режиму, який вважав Україну своїм колонiальним здобутком… Отож, згадувану умову влади не було прийнято за життя митрополита Андрея Шептицького. Українське підпілля на Західній Україні проіснувало до 1950 року. І тільки масові вивезення людей до Сибіру й масштабні каральні операції (фактично винищували цілі села – авт.), жорстокі методи поліцейсько-військового терору змогли ліквідувати цю солідарність суспільства у спротиві й несприйнятті радянської дійсності. Митрополит Шептицький бачив цей опір, бачив жертви, бачив поведінку радянського уряду в часи війни, коли тисячі беззбройних людей кидали на позиції до зубів озброєного противника, бачив діяльність засланих Москвою партизанських загонів, які розколювали суспільство зсередини. Він і мертвим був небезпечним. Раз Церква не пішла на придушення національного руху, влада пішла на придушення Церкви. У радянського режиму була напрацьована схема ліквідації УГКЦ і дискредитації її лідера. Така практика «затертя» або очорнення пам’яті видатної людини існувала ще за часів Римської імперії: Нерон залишився в пам’яті людей лише як тиран… З митрополита намагалися зробити німецького колабораціоніста, ватиканського шпигуна (коли Шептицький посилав своїх клериків за освітою до відомих європейських наукових центрів). Ці висновки нав’язувалися суспільству через засоби масової інформації. То чи треба дивуватися з того, що певні стереотипи, сформовані НКВС, дожили до наших днів? Митрополит Галицький, голова УГКЦ Андрей Шептицький для одних був святим, а для інших – ледве не пособником Гітлера. Проте усі свідомі співвітчизники вважали митрополита Андрея не тільки щирим українцем, а й духовним провідником народу, українським Мойсеєм. Не було людини, яка не відчувала б на собі результатів праці Великого митрополита. І ми добре знаємо, що митрополит Андрей Шептицький був прихильником соціального вчення Папи Римського Льва XIII й оригінально його розвивав. Не лише пристосовував до українських умов, але й мав версію соціального вчення, яка була оригінальною в горизонті всієї Католицької Церкви, всього католицького богослов’я. У нас же бояться говорити про Шептицького як про оригінального мислителя, оригінального неотоміста, який створив власне етичне і соціальне вчення… Але завдання, які він поставив перед Церквою і суспільством, на жаль, ще й до нині не виконані. Ще не побудовано громадського суспільства на принципах солідарності. Немає правової держави, заснованої на природному моральному законі. Немає сталої  демократії та захисту прав людини, які теж є вимогами природного закону, за теорією митрополита Андрея. Методологія ж позитивного суспільного творення,  солідаризм у сім’ї, громаді, нації, Церкві, які пропонував митрополит Андрей Шептицький, і сьогодні актуальні.   Василь РОМАНЮК, лауреат премії ім. І. Вагилевича