Поліна КУЛАКОВА: «Я хотіла довести, що українська письменниця може писати не тільки драми»

  • З’ява цікавого прозаїка – непересічна подія. Ще більше інтригує, що новий талант родом з Івано-Франківська. Саме тут народилася Поліна Кулакова — авторка трилера «Я пам’ятатиму твоє обличчя», який недавно з’явився в книгарнях і вже отримав позитивні відгуки.

    Нині письменниця мешкає і працює у Львові, але продовжує надихатися рідним містом і Карпатами, які теж фігурують у її книжці. У своєму першому великому прозовому творі Поліна смілива і рішуча. Не боїться бути відвертою і не любить загравати з читачем. Проте якраз для нього створює цікавий сюжет і карколомні події.

     

    – Поліно, як ти прийшла до жанру трилера?

    Остаточний вибір жанру був зумовлений моїми особистими вподобаннями в літературі. Ще у середній школі я зачитувалась Едгаром А. По, М. Булгаковим, Францом Кафкою, Артуром Конан Дойлем, Оскаром Уайльдом. Потім плавно доповнила бібліотеку Патріком Зюськіндом, Стівеном Кінгом і Деном Брауном. Пізніше, вже коли я влаштувалась на свою першу офіційну роботу – продавцем у книгарню, відкрила для себе Жана-Крістофа Гранже, Джеймса Паттерсона, Стіґа Ларссона та багатьох інших авторів, які працювали і працюють у жанрі детектива або трилера.

    – А вибір жанру був якось спричинений тим, що в українській літературі нема книжок такого типу?

    Ні. Я навіть не задумувалась над тим, чи є в мене «конкуренти», чи немає. Швидше, я шукала такий жанр, який був би цікавий як чоловікам, так і жінкам. Я хотіла вийти за рамки «жіночої літератури» і довести, що українська жінка-письменниця може писати не тільки драми. А вже коли мій вибір був зроблений, мені повідомили, що серед українських авторів цей жанр мало розвинений і не надто популярний, і рекомендували все добре обдумати. Незважаючи на це, я все ж не можу сказати, що в українській літературі ніхто нічого подібного не пише, адже це неправда! Трилер – це дуже гнучкий жанр. За тематикою він може бути як детективним, пригодницьким, фантастичним, так і любовним, адже його головна мета – тримати читача в напрузі, викликаючи будь-які гострі відчуття (найчастіше тривоги і страху). Я впевнено можу назвати кількох авторів сучасної української літератури, які тією чи іншою мірою працюють з елементами трилера: це Вікторія Гранецька, Анна Хома, Макс Кідрук та Андрій Кокотюха.

    – А як тобі, молодій дівчині, було писати на такі не надто дівчачі теми?

    Мені було дуже цікаво! Занурення у чоловічий світ – це як захоплива подорож в екзотичні країни. Це такий досвід, який я не зможу ніколи отримати у реальному житті. Писати про хлопців мені було зовсім не складно, а навпаки – досить легко і просто. З медичними термінами та процесами судмедекспертизи я знайомилась зі стягнутих з інтернету підручників. Також питала порад у своєї двоюрідної сестри, яка навчається у медичному університеті. Подекуди було складно розібратись і вплести отримані знання в текст, але в кінцевому результаті все вийшло правдоподібним. А ось щодо злочинів, містики і певної жорстокості в сюжеті – я це все переживала в собі. Були такі фрагменти тексту, які я писала – і на очах виступали сльози. Жорстокі сцени викликали в мені певну огиду. Гадаю, так і має бути. В такому випадку все, що відчуває автор, відчує і читач.

    – Вже є якісь відгуки про твою книжку? Що кажуть читачі?

    Так, перші відгуки вже є. Перші примірники вже розлетілись за допомогою інтернету практично всією Україною. Більша частина читачів – це хлопці й чоловіки, дівчата теж є, але поки що їх менше. Відгуки різні. Але є в них одне спільне – всім текст читається на одному диханні, тобто сіли і прочитали. Когось тримає інтрига до самого кінця, комусь дуже лячно. Кажуть, що герої в мене вийшли дуже живі, справжні. Для читачів персонажі були практично реальними людьми.

    – Чого ще бракує українській літературі, на твій погляд?

    На мою думку, їй бракує фінансування і підтримки держави. Талантів у нас є більш ніж вдосталь, але, на жаль, одиниці спроможні вийти з тіні і продемонструвати свої доробки людям. Також бракує реклами, популяризації сучасної української художньої літератури серед населення. Чому? Тому що книга – це продукт, товар, а товар не проштовхнеш без реклами, навіть якщо він надзвичайно якісний. Людина, яка заходить у книгарню, рідко може зацікавитись книгою, про яку ніде й ніколи не чула! Вона шукатиме ті імена і назви, які чула з тих чи інших інформаційних джерел. Проте я вірю в прогрес. Я вірю, що в близькому майбутньому українська література підніметься на сходинку вище і вже зможе спокійно конкурувати на ринку світової літератури.

  • – Як у тебе відбувається процес писання? Чи потрібні якісь спеціальні умови?

    Найкраще мені пишеться тоді, коли я сідаю вранці. Я не снідаю (випиваю лише горнятко кави). Тоді я можу писати цілий день не відриваючись, за умови, якщо мене нічого не відволікає. Часом доводиться вимикати робочий телефон або ставити його на беззвучний режим. Коли я пишу, мені потрібне усамітнення і цілковита тиша довкола. Я не зможу нормально працювати з текстом, якщо хтось є вдома і спостерігає за мною. Також я рідко пишу під музику. Часом просто роблю коротку перерву – вмикаю якусь улюблену пісню і лягаю перепочити. Саме в такі моменти в голові зароджуються нові яскраві образи. Також я люблю читати вголос те, що пишу. Часом це виглядає так, ніби я сама собі диктую. Видовище доволі смішне, тому й пишу наодинці!

    – Розкажи про життя у твоєму рідному Франківську і чому тепер ти переїхала до Львова.

    Життя в Івано-Франківську було цікавим і затишним. Я брала активну участь у різних літературних вечорах, часто бачилась з друзями і проводила з ними дозвілля. Проте я не можу сказати, що була там повноцінно щасливою. Мене постійно переслідувало відчуття, що чогось таки бракує. Рік тому несподівано для себе я отримала підвищення на роботі і мене просто перевели до Львова. І вже за кілька місяців (а то й тижнів) я зрозуміла, чого мені бракувало – свого «кутка». Тобто з переїздом я почала нарешті жити сама, облаштовуватись сама, готувати їжу й таке інше.

    – Ці міста якось тебе надихають?

    Я помітила за собою, що мене надихають люди, а не міста чи місця. Мене надихають вчинки, манери, характери. Але якщо говорити не про творче натхнення, а про життєве, то Львів додав мені сили і впевненості у собі, а Івано-Франківськ виховав у мені любов і повагу до навколишніх. У Станіславі, до речі, живуть, напевне, найдобріші і найщиріші люди в Україні!

    – Про що буде твій наступний роман?

    Я вже, до речі, почала роботу над ним, але поки що пишу пасивно, бо просто не маю для цього достатньо вільного часу. Це теж трилер, головними героями якого будуть з одного боку жертва, а з іншого – вбивця. Тобто книга буде побудована 50 на 50. Головною її особливістю, загадкою чи родзинкою буде третій персонаж – пес. Цього разу інструментом напруги буде вже не містика (хоча містичну атмосферу я намагатимусь все ж створити), а психологічні моменти. Половина книги від імені вбивці буде викликати ненависть і огиду та водночас розуміння і співчуття. Принаймні такий у мене задум.

     

    Розмовляв Василь КАРП’ЮК

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!